Але цілковитої певності не відчував, і не тільки в цьому, а й узагалі. Як людина не безглузда, знав і те, що треба бути до всього готовим, що може статися й так, що всі його наміри підуть намарне й що відчайдушно мудре плетиво його може бути несподівано розірване якимсь непередбаченим випадком. Але ж і відмовитися від свого щастя, та ще після того, що вже зроблено було, не міг, та й не хотів. Часто повторював своє улюблене — "де відвага, там щастя" й не вагався йти до того щастя найстрашними стежками, обминаючи лише прямий шлях, бо вже перші кроки по нім виявили всю безнадійність одоліти таку перетику, як Орисине кохання.
Ходив і думав отак-о, поки не ввійшла Параска з хлопцем і не нагадала, що вже й вечеряти час.
— Чув? — зустрів Кригу в уряді полковник, не давши йому навіть привітатися як слід.
— Що, пане полковнику? — здивовано зупинився Крига. — Я допіру приїхав і ще нічого не встиг почути.
— Ну, то держись за землю, щоб не впав, як почуєш!..
— Невже?.. А що таке?
— У твоєї кралі й її матері під Новий рік хата згоріла.
— Що ви говорите?! — аж наперед ступив уражений звісткою осавула. — Не може бути!
— А хрін тобі в ніс! Як то не може бути, коли я говорю!.. Сам був там, як горіло вночі, а ти мені — не може бути!..
— Боже мій… що ж це таке?..
— Стривай, стривай, це що не все… А ти знаєш, що твого отого супротивця в зальотах… того… та як його, хрін йому в ніс!.. Похиленка… вбито в бою під Очаковом?..
— Не може бути?! — ще щиріше здивувався Крига.
— Знов?! А я тобі кажу, що не може бути, а так воно й є! Сліпець якийсь тут… кобзар… був при тому, як ховали його.
— Яка шкодо, яка шкода, — вдавав ураженого перед полковником осавула.
— Що ж ти тепер? — питав далі Гудима. — Дорога вільна: бери свою кралю!.. Маєш же де примістити її й матір…
— У мене голова обертом, пане полковнику… Нічого поки що не зміркую… Женитись, кажете?.. Дарма праці: не піде вона й тепер за мене, це я напевне знаю.
— Бо дурна, хоч і гостроязика! — обурено, хоч і не без задоволення, промовив старший. — Якого ж їй дідька ще треба?
— Та раз назавжди мені відрізала, щоб я й з голови викинув, бо як не вийде за Похиленка, то подасться в черниці, — брехав на всі заставки Крига, щоб приспати на всяк випадок увагу Гудимину.
— Туди й дорога, хрін їй у ніс! — зовсім уже повеселівши, вигукнув полковник. — Ну, нема чого тут нам киснути: десь давно вже полковниця з вечерею жде. Ходімо… Не був на святах, то хоч по святах заглянь.
— Щиро дякую, пане полковнику, — вклонився осавула, — я з уподобою.
Але вже другого дня вранці подався до Василихи. Застав удову й старшу дочку її, Катрю, в сльозах. На Різдвяних святах Катря з чоловіком гостювала в його батьків на селі, недалеко від Канева, але про нещастя, яке спіткало матір, довідалась лише вчора, коли вернулася додому. Сусідка не втерпіла й, почувши, що вернулися Максим із Катрею, прибігла розповісти. Вранці другою для, вирядивши чоловіка на роботу, побігла до своїх. Тепер сиділи, обнявшися з ненькою, й плакали. Орися поралася коло печі.
— Добридень вам, — привітався, ввійшовши в хату, Крига, — з Новим роком… Про нове щастя мовчу, бо чув уже, як приїхав учора ввечері, що обійшло воно вас, а натомість упало на ваші сирітські голови нове й страшне лихо. Всім серцем і душею спочуваю вам, паніматко, й тобі, Орисю.
— Спасибі, козаче, — крізь сльози відповіла мати. — Сідай, посидь у нас… Спасибі, що не забув…
— Ну, а я вже йтиму, мамо, — схопилася Катря, витираючи сльози, — я ще ж і печі не розтопила. Може, ввечері заскочу ще з Максимом. Прощайте поки що! Прощай, козаче!..
— Так швидко ти… — промовила мати й підвелась. — І не наговорилися… Приходь же хоч увечері… Вибач, козаче, я зараз вернусь…
Вона накинула теплу хустку, кожуха й вийшла за Катрею.
В Орисі серце впало.
"Що це зо мною? — подумала й розсердилася сама на себе. — Давно це я стала його боятись?"
— Не в добрий час цим разом довелося зустрітись, — говорив тим часом Крига, слідкуючи за нею. — Чи ж думав я, вертаючись учора й позавчора з хутора, що знайду вас у чужій хаті?.. Яке нещастя! Яке лихо несподіване!.. Бачу, що мати досі ще не заспокоїлись… Та, правда, хіба після цього так легко заспокоїтись… Що ж ви думаєте робити далі?
— Ннне знаю, — тихо відповіла Орися. — Ще не знаємо… Може, навесні поставимо щось… Тоді переберемося назад… Не знаємо ще…
Вона збентежено нахилилася до печі й почала щось там штурхати рогачем.
Крига кинув оком у вікно й, побачивши, що стара задержалася з Катрею біля хвіртки, перехрестився в думці й почав:
— Орисю!..
Вона озирнулася здивовано й знов нахилилася до вогню.
— Орисю, невже я й досі тобі такий осоружний, що ти й словом перемовитись не хочеш зо мною?
— Ти? Осоружний? — не повертаючись, озвалася дівчина. — Хто тобі казав, що ти мені осоружний?
— Ніхто не говорив, але ж я маю очі й розум: вони мені сказали.
— Ну, то неправду вони сказали тобі, козаче, твої очі й розум… Не осоружний ти був мені, а… а… не звичайний, не чуйний… Не хотів ти пошанувати те, що мала в серці… не міг навіть мовчати, коли воно не до мислі тобі було…
— Бо я кохав тебе, Орисю…
— Кохав?.. Хто кохає, той вдесятеро робиться чуйніший, той ставить себе на місце того, хто кохає когось, і недоречним словом не вразить чужого кохання.
— Даруй мені це, Орисю… Може, й так, але кожен кохає по-своєму… Як яка вдача… Вразити ж тебе ніколи й у думці не покладав, бо ж кохав тебе… і тепер кохаю…
Не відповіла, тільки якось ізщулилася, аж голову в плечі вбгала, й непорушно дивилася на вогонь у печі.
— Ти чуєш, Орисю?
— Чую.
— І ні словечка на це?
— Ти знаєш чому.
— Так, я знаю, — зідхнув Крига. — Але ж… але ж його нема, Орисю.
— Так… нема… Це правда…
— Живий мусить про живе дбати, Орисю.
— Це саме мати мені кажуть і… і пані Василиха…
— Розумно кажуть.
— Певне, що розумно… але… чи винна я, що, опріч розуму, маю серце?..
— Воно загоїться, Орисю.
— Не знаю… Може…
— А час не стоїть, Орисю.
— Дак що ж ти хочеш від мене?
— Щоб ти переборола своє серце й вийшла за мене.
— З розбитим серцем?
— Я все зроблю, Орисю… сам себе перевершу, аби хоч трохи загоїти його!..
Мовчала… Він чекав терпеливо, насторожено. Не спускав із неї очей, ловив кожний рух.
— Не знаю… — промовила нарешті й нахилилася до печі. — Балакай із ненькою.
— А ти?
— Що я?.. Моя воля вмерла разом із… із…
Махнула рукою… Ледве втримала сльози.
— Небагато радощів зазнаєш, побравшись зо мною…
— Вірю, Орисю, що час, цей найліпший лікар і ворожбит, зробить своє.
— Не знаю… Я нічого тепер не знаю…
— Ну, прощай, Орисю… Говоритиму ще з паніматкою.
— Як хочеш… Тільки… не треба наглити…
— А навіщо ж отягатися?.. Поки сеє та теє — час усе одно летітиме: незчуєшся, як і масниця приспіє. Бувай здорова, серденько!..
Обеременчиха ввійшла в хату, скинула з плечей кожуха, а з голови хустку й кинула на жердку, глянула спочутливо на дочку й підійшла до неї, погладила по пишних косах на голові й промовила, ласкаво зазираючи в вічі:
— З неділі, казав, сватів пришле.
Глянула на неньку Орися, й великі сині очі її понялися сльозами.
Починав падати пластовець, рідкий, млявий. Вулиця, будники покрилися прозорим, з рухливими на нім білими, дрібними квітами серпанком, а земля — білим, ніжним, легким покрівцем… Як труна…
"Труна… труна… Труна… — тихим бринінням струн плакало в серці. — А в ній мерцем холодним лягло кохання… кохання… кохання… Лягти б і собі… пірнути в сон довгий-довгий — безпробудний… Лише труна, ти в ній і білий-білий, прозорий сон без видінь… білий-білий спокій… навіки…"
— От і все, либонь… А тепер — візьми, доню, віника та підмети трохи в хаті!
"Ах… мати…" — урвалися ніжні жалобні струни.
Сніг падав густіше й густіше…
XXIX
Трохи не цілий тиждень падав сніг і віяли завірюхи, немовби завзялися надолужити довгочасне нудне голомороззя, що так остобісіло всім. Позамітало шляхи, вулиці, майдани, двори, понамітало всюди кучугурів, баранів, попідпирало паркани, тини, стіни, й усе мело, мело, не переставало…
Василиха й на торг не ходила. Сиділи всі троє в теплій хаті й нудилися, вряди-годи визираючи у засніжене вікно, чи скоро край цій безустанній хуртечі. Сливе щодня на якусь хвильку забігала Катря: покрутиться-покрутиться та й знов біжить додому. Орися знала, чого вона почала так учащати, знала, про що кожного разу шепочеться з ненькою, але вдавала, що нічого не бачить і не помічає. Мовчала й нічого не говорила сестрі.
Чекали старостів у хаті, хоч про це вголос ніколи не говорили, знаючи, як боляче це дотикає дівчину. Дивувалися трохи, але так воно було. Тому чекали, вдаючи, що нікого й нічого ніхто не жде. Годили їй, боялися сполохати її мовчазну покору, щоб ізненацька не викликати приспаної лихом гордовитості й самостійності.
І вони таки справді прийшли, ті старости…
Тьохнуло в Орисі серце, коли почула стукання, зблідла й аж прикипіла на місці, сидячи за шитвом край столу, ближче до світла. Глянула на неї мати й аж злякалася.
Василиха тим часом вийшла в сіни й відчинила гостям двері. Обеременчиха стояла серед хати й чекаюче поглядала то на двері, то на доньку.
— Добривечір, мамо! Живі ще, здорові? — почувся в сінях молодий голос, від котрого в Орисі зупинилося серце, а Обеременчиха як стій поточилася назад та, щоб не впасти, вхопилася за стіл.
— Ой Боже ж мій!!! — не своїм голосом зойкнула в сінях Василиха. — Свят, свят, свят!
— От тобі й маєш! — гукнув услід Жбурляй і переступив порога в хату.
Поставивши перед собою на долівку малого хлопця, що держав на руках, він зцупив із голови шлика, перехрестився на образи й промовив сміючись:
— Невже я на нечистого став схожий на Січі, що ви, мамо, так перелякалися?..
Побачивши, що він перехрестився, Орися вискочила з-за печі з криком:
— Павлусю! Коханий мій! — і повисла в нього на шиї. Мов легеньку пір'їнку, підхопив її Жбурляй і притис до грудей.
— Орисю… люба моя… — говорив, цілуючи, — й ти тут?.. Яким побитом?..
Василиха, трохи очунявши від переполоху й побачивши в синових обіймах дівчину, нарешті повірила, що це не привид.
— Сину мій! Рідний мій! — вибігла з-за печі й кинулася обнімати й цілувати його. — Де ж ти взявся, мій синочку, мін любий?..