Артема, а напроти, під номером 59-а, був розташований військовий трибунал. Сюди, після візиту до міністра, я навідалась з проханням переглянути мою справу. Написала заяву, зазначивши свою теперішню адресу. Сказали, що через місяць-два надішлють відповідь. Тепер подальша моя доля залежала від одного лише слова – "реабілітація".
Я трохи заспокоїлася, навіть повеселішала – чомусь була впевнена, що все вийде. А поки пішла працювати. Влаштуватись допоміг той же Євген Борисович. Він був завідувачем гастроентерологічним відділенням у лікарні Водників, тому домовився, щоб мене взяли медсестрою в терапевтичне відділення цього ж лікувального закладу.
Євген Борисович попередив мене, що повинен був розповісти головному лікарю і парторгу, хто я і звідки повернулася. З першого ж дня відчула, що за кожним моїм кроком, кожним рухом, кожним словом пильно слідкували. Це було дуже важко, почувала себе скованою – перш ніж щось зробити, згадувала про постійний нагляд, тому не було тої швидкості й вправності, які вже набула за попередні роки. З цієї ж причини насолоди від роботи зовсім не відчувала. До того ж старша сестра не хотіла пояснити про їхні порядки й вимоги – про все я повинна була здогадуватися сама.
Якось у коридорі до мене підійшла парторг лікарні – немолода огрядна жінка з вигадливою зачіскою та яскраво нафарбованими губами. Відкликала до вікна, оглянулась, чи ніхто не бачить, і з неприхованою цікавістю запитала:
– За що ти сиділа?
Над усе хотілося сказати: "За вбивство!", піти і нікого з них більше не бачити. Та я подумала, що підведу Євгена Борисовича – він і так дуже сварив мене за прощання з міністром.
– Оперуповноважений наказав повідомляти про тих, хто буде мене розпитувати, за що я сиділа, – збрехала я. Такого вже, хвалити Бога, насправді не було.
– Я... я у тебе нічого не питала! Не розпитувала, чуєш! – миттєво змінившись в обличчі вигукнула жінка і, цокаючи високими підборами, швидко побігла геть довгим коридором.
А я засмутилася. Настільки пильного нагляду за мною не було ні в зоні, ні в засланні – так слідкував за мною лише вартовий в одиночній камері. Як же мені працювати далі з цими людьми?
Добу працювала, дві була вдома, тому вільного часу залишалось багато. Вирішила отримати хоч фельдшерський диплом. Прийшла до медтехнікуму, що знаходився на вул. Мельникова. Зібралась і тут воювати, але на диво мене без зволікань зарахували на перший курс. Походила тиждень на заняття і зрозуміла – нема мені що тут робити, бо викладають, як в школі, загальноосвітні предмети. Попросила перевести мене на другий курс, але й там було майже те саме. Попросилась на третій, та виявилось, що його ще не було, лише через рік. Що ж робити? Мені так хотілося вчитися, уявляти собі, що я ніби в інституті. Вирішила не кидати технікум, поки не розглянуть мою справу в трибуналі. Ходила на другий курс, пропускала дні, коли випадало чергування в лікарні, але мені дозволяли – я ж у них була найкращою ученицею. А мені смішно було, і часу жаль.
-3-
Усю свою першу зарплату – 75 карбованців – віддала Валентині Миколаївні, думала, хоч менше буде гризти совість, що сиджу у неї на шиї. Але вона так байдуже взяла ці гроші, трохи подумала, і раптом сказала:
– У тебе скоро день народження, от і подарую тобі ці гроші, – але побачивши мій розгублений погляд, додала: – або мою білу шовкову блузочку. Бери, що хочеш!
Я розуміла, що ці копійки дуже мало для неї значать, але мала намір щомісяця віддавати їй свою зарплатню, щоб хоч трохи сміливіше з'їдати в обід зайвий шматочок хліба. Сидячи з ними за столом, часто згадувала зеківську пайку, якою ділився зі мною Наумович, і хліб, який так рідко завозили до Капкари. Та кияни цього не розуміли, просто не могли зрозуміти.
Валентина Миколаївна викладала географію в середній школі, а її чоловік, Федір Миколайович, вже вийшов на пенсію, але не сидів склавши руки – писав підручник з мови, який починав ще вдвох з моїм батьком. Валентина Миколаївна була дуже діяльною, енергійною, екзальтованою людиною з добрим серцем. Вона завжди знаходила когось, кому треба допомогти, і з радістю це робила. Так, у неї жив племінник років на п'ять старший за мене, оскільки власної квартири не мав, а лише збирав на неї кошти. І мені ця жінка дала притулок, і посилки моєму батькові вона іноді висилала.
Майже щонеділі у неї збиралися гості. Я в цей час завжди намагалася кудись піти з дому, щоб не заважати. Та виявилося, що насправді більшість гостей приходила побачити мене – людину, яка побувала "там". Всі дивилися на мене, як на якесь диво, бо у той час я була однією з перших, хто повернувся із заслання. Мені задавали різні питання, часто наївні, нетактовні, а то й взагалі дурні, та розповідати тоді мені нікому нічого не хотілося – ще було рано, ще дуже боліло.
Одного такого вечора, коли всі гості розійшлися і ми з Валентиною Миколаївною мили на кухні посуд, вона раптом мовила:
– Ну, Оксаночко, тепер вже немає нікого з чужих, розкажи ж мені всю правду.
У мене чашка мало не випала з рук. Я остовпіла: для чого ж тоді розповідала, травмувала себе згадками, якщо ніхто цьому не вірив?! Невже вони не знали: варто було слідчому почути, що Федір Миколайович був близьким другом нашої сім'ї, і чекала б на нього така ж доля. Ні батько, ні я жодним словом не обмовилися ні про кого. А вони цього не розуміли, чи лише робили вигляд, що не розуміли?
Як же мені з ними було далі жити?
Вирішила провідати кого-небудь з молодіжної компанії, що склалася у нас під час окупації. Ми ж так товаришували, так допомагали один одному виживати у складні роки війни. Коли ховали мою бабусю, хлопці самі і труну змайстрували, і на ручному возику відвезли на кладовище, і яму викопали... Часто згадувала їх там, але нікому не писала, щоб, не дай Боже, не зашкодити.
У неділю о шостій вечора пішла до Інни Скорик. Вона жила в тому ж будинку на Хоривій, що і десять років тому.
– Чому ж я нічого не знала? – здивувалася, почувши, звідки я повернулася.
Я пояснила, з якої причини не хотіла листуватися.
– Так, це розумно, – зраділа вона і почала розповідати про себе: – Закінчила театральну студію, але ще не працюю – в Києві влаштуватися важко. Ось кличуть до Одеси, мабуть, поїду. Вийшла заміж, але невдовзі з чоловіком розійшлася.
Я розпитала про інших, та Інна сказала, що нічого ні про кого не знає. Мене ж ні про що не розпитувала – ні де живу, ні де працюю. Відчувала, що розмова напружена, до того ж Інна досить виразно поглядала на годинник. Вирішила допомогти:
– Що, поспішаєш?
– Так, так, на… репетицію! – сказала радісно.
Я промовчала, але так хотілося запитати: "Куди? В Одесу?"
– Ну, я піду у мене теж немає часу, – піднялася я і побачила, як полегшено зітхнула колишня подруга. Вже в дверях на порозі вона сказала, наче вибачаючись:
– Заходь же коли-небудь…
– Ні, до таких, як ти, більше не зайду, – відрізала я і зачинила двері.
Те ж саме, навіть кумедніше, вийшло з Яковом Прилипко. Вдома застала лише його матір; залишила адресу, щоб, якщо захоче, зайшов. Через два дні з'явився. Я щойно повернулася з чергування. Вийшли на вулицю, погода осіння, чудова, але Яків поводив себе якось дивно. Відразу став розповідати, що дуже закоханий, причому закохався так, що більше нічого не знає і не хоче знати. Почав декламувати якісь вірші про любов, ввійшов у раж, розмахував руками, обіймав дерева.
– Ти часом не театральний закінчив? Ну чистий комедіант! – зневажливо спитала його. – Не хвилюйся, не викручуйся. Не збиралася я нагадувати тобі, як залицявся до мене, як ревнував до Юрка. І в знайомі до тебе не нав'язуюся. Ти боїшся, і от придумав таку дурнувату причину, щоб не бачити мене. Боїшся, бо тобі було чого хвилюватися – твій батько розстріляний священик. За це я тебе й поважала, і як би мене не примушували, ніколи б не виказала. Тепер у мене поваги до тебе не залишилося. Прощавай! І перестань так боятися, ти ж чоловік, та ще й закоханий. А жінки боягузів не люблять.
Вирішила вже більше ні до кого не заходити, але згадала про Таню Оксіюк – дівчину, яка подобалася моєму брату. Та вийшло ще гірше. У Тані був чоловік і маленька донечка. Вона пояснила чоловікові, хто я і звідки взялася, і він, ще не почувши від мене й слова, почав мене і мою зовнішність вихваляти, називати мене героїнею, казати, що бачить таку вперше, що з мене треба малювати картину і тому подібну нісенітницю – грубу і нахабну.
Тані було дуже незручно, а мені – противно і образливо. Я швидко попрощалася, але її чоловік зібрався мене проводжати. Грубо відмовилася, вискочила з квартири, та він став наздоганяти мене. Вдалося відчепитися, лише коли навмисне сіла в трамвай, який уже почав рухатися. А цей казанова, на щастя, не встиг. Біг за трамваєм, стукав у шибку, та кондуктор не звернув уваги.
Я перенервувала, мені так шкода було Тетяни. Як же їй жилося з таким типом? І ще я зрозуміла, що мені не можна мати одружених подруг.
У всіх було своє життя, свої проблеми, нікому я не була потрібна, а найсумнішим виявилося те, що всі продовжували боятися. Мені стало соромно за людей, у яких, крім страху, в душі не залишилося нічого.
Чотири мої студентські подруги – Белла, Валя, Женя і Галя – після закінчення інституту роз'їхалися хто куди, в Києві не було жодної. Юрка вирішила не шукати, щоб не розчаруватися – хотіла, аби ще залишилося в пам'яті щось світле.
-4-
Сибіряки мене не забували, писали часто. Ніна раділа, що повернувся з армії її чоловік, і разом з усіма журилася, що мене немає. Вони ж так звикли у будь-яку мить звертатися до мене зі своїми питаннями чи проблемами і отримувати відповідь та допомогу. "Не буде вже у нас більше такої, як Миколаївна!" писали майже в кожному листі.
Із засланих нікого більше не звільнили, і вони занепали духом.
Микола ж не лише писав, а й дзвонив. Майже через день мені приходив виклик, і треба було йти на переговорний пункт, що знаходився аж на вул. Леніна (Валентина Миколаївна телефону не мала). І завжди пізно ввечері. Я просила його не дзвонити так часто, а він відповідав:
– Хоч голосочок твій почую, і то легше. Не позбавляй мене цієї радості.
Заздрили мені ті, кого не звільнили, а мені тут було нелегко, морально навіть важче, ніж у засланні.