Це була написана ним самим грамота до Василя, в якій він дякував імператору за те, що той визнав його царем Болгарії і згоден віддати за сина Аарона Іоанна сестру свою Анну, у кінці ж грамоти Аарон писав, що згоден відкрити легіонам Троянові ворота...
— Прочитав? — запитав його тоді Самуїл.
— Не розумію! — крикнув Аарон. Самуїл болісно засміявся:
— Не розумієш, як ця грамота потрапила до мене... Відповім: ти думав, що будеш сватом імператора ромеїв і царем болгар, але забув, що болгари не хотять мати над собою імператорів ромеїв, а тебе царем своїм... Горе Болгарії й горе нам, Шишманам, бо ти — старший з синів Миколи Шишмана — зганьбив чесне ім'я батька твого Миколи, матері Рейсами й братів своїх...
— Брате Самуїле! — впав Аарон на коліна. — То є правда, я писав цю грамоту, не знав, що творю, — винна жона моя, митрополит севастійський, що приїжджав до мене від імператорів... Я й так покараний, імператори й їхній митрополит мене обдурили, скривдили...
— Чим же тебе обдурили імператори і митрополит?
— Митрополит привіз у жони сину моєму Іоанну не сестру імператорів Анну, а якусь гулящу дівку з Константинополя, за що ми її вбили, а митрополита спалили... Змилуйся, брате!
— Ні, віднині ти мені вже не брат, — суворо промовив Самуїл і звернувся до своїх боляр і боїлів: — Як будете судити зрадників Болгарії Аарона, жону його, сина?..
— Да приймуть смерть! — пролунала одностайна відповідь.
Вої схопили Аарона й повели в двір, де вже стояла зв'язана жона Варвара.
А в цей час у Средці Гавриїл довго розмовляв з своїм двоюрідним братом Іоанном, який говорив, що боїться, аби не покарали батька, пожалів його, велів осідлати двох коней, виїхав з Іоанном за город...
Блідий, переляканий Іоанн попрощався з Гавриїлом, як з братом, обняв, поцілував.
— Їдь швидше! — велів Гавриїл.
І Іоанн ударив коня, помчав у гори.
Гавриїл не знав і не міг знати, що промине багато літ і цей його брат у злобі своїй уб'є його, жону, осліпить сина...
4
Імператору Василеві важко було отямитись після поразки в Родопах — чорний від страху повернувся він звідти до Константинополя, висох, ходив як тінь, вночі йому снились і снились ущелина в горах, мечі болгар, кров.
Проте не тільки болгар боявся тепер василевс Візантії, він нагадував звіра, якого заганяють у пастку, навкруг нього й імперії затягувався зашморг.
У Малій Азії був розбитий Вард Склір — він сидів у в'язниці арабських емірів, — переміг Вард Фока.
Вард Фока ждав... Тепер це вже був не чернець з Хіосу, — доместик схол, призначений самим імператором Василем, полководець, що переміг лютого ворога імперії Скліра, небіж вбитого імператора Никифора Фоки мав право на найвищу нагороду, хотів повернутись до Константинополя, стати на чолі всіх військ імперії, зайняти місце в синкліті.
Може бути, що Вард Фока вдовольнився б цим, може, став би вірно служити імператору Василеві та ще був би коханцем Феофано — матері імператора, — це ж вона, як знав Вард, вирвала його з келії монастиря, вона, як відчував Вард, ждала його в столиці.
Але марно сподівався Вард Фока — імператор Василь розуміє, кого він випустив з неволі, і тому не тільки не дозволяє йому приїхати до Константинополя, а уперто, і то не раз, велить залишатись у Малій Азії, стояти на сторожі непокірних земель, мечем імперії висіти над Вірменією, Грузією, створювати загрозу арабським емірам, багдадському халіфату.
І сталось те, що повинно було статись, — Варда Фоку оточують найбагатші особи імперії, що втекли з Константинополя, служили Скліру, а нині служать йому, вони, жадаючи помститить Василеві, підбурюють його йти з легіонами на Константинополь, сам Вард Фока налагоджує добрі стосунки з Вірменією й Грузією, з арабськими емірами Мартирополя, Аміди й Хорбота, з багдадськими халіфами.
У Вірменії в будинку Євстафія Мелаїна — родича Никифора Фоки — збираються візантійські динати, вірменські ішхани, вони урочисто проголошують Варда Фоку імператором Візантії, він одягає корону, червоне корзно.
Під рукою Варда кращі легіони імперії, десять тисяч грузин, яких мепет-мепе Давид за проханням імператора Василя й матері його Феофано посилав колись Варду Фоці, щоб розбити Скліра й тим допомогти імператору Василеві, — ці самі десять тисяч грузин за наказом Давида будуть служити Варду Фоці, щоб іти на Константинополь, скинути з трону Василя...
Вард Фока знає, що боротьба з Константинополем буде нелегка, розуміє, що покладатись на своїх спільників — арабів, грузин і вірмен — не доводиться: якщо він стане імператором Візантії, ті одразу перекинуться до ворогів, за спиною в нього лишається ще один імператор — Вард Склір, що сидить у в'язниці.
Він домовляється з емірами, що хоче мати Скліра полководцем, запрошує його до себе, починає переговори, але так і не закінчує їх — кидає Варда Скліра і брата його, патрикія Петра, у в'язницю.
А тоді Вард Фока вирушає на північ, до столиці, — перед ним Сірія й Месопотамія, Коломея й Каппадокія, Пафлагонія й Оптімати — багато фем імперії але там ніхто не стане супроти Фоки, навпаки, до нього приєднаються нові легіони, з півдня на Константинополь наступає грізна, страшна, гаряча, як аравійські вітри, сила...
Втративши батька, двох братів, покаравши власним мечем зрадника Аарона, коміт Самуїл уже нікому не вірить, він покладається тільки на себе й воїнство.
Він знає, що імперія переживає важкі дні, йому відомо, що Вард Фока оголосив себе у далекій Візантії імператором і збирається в похід на Константинополь.
І Самуїл вирушає проти Візантії — після розгрому воїнства імператора Василя біля Средця болгари виходять з Родопів, стоять недалеко від Адріанополя, загрожують столиці імперії, сам Самуїл веде свої полки на захід, бере городи Драч і Леш на березі Адріатичного моря, повертає на південь, захоплює Вер, переходить ріку Вардар, з'являється на околицях Сопуні, над Егейським морем.
Так ще один меч нависає над Константинополем, меч Півночі, вал з полудня йде проти валу з півночі, а коли вони зіллються — впаде Константинополь, загине Візантія.
Уночі на небі з'являється комета, вона висить над обрієм, нагадуючи гострий спис з довгим і широким хвостом.
У Константинополі на стінах будинків і на гробницях чиясь невідома рука пише:
"Вгорі комета палить світ, внизу ромеїв нищить коміт..."
Чорна хмара збирається й на заході — у Південній Італії Візантія має клаптик суходолу над Середземним морем — Апулію й Калабрію, але з півночі їм загрожує німецький імператор Оттон, з півдня на ці феми налітають і налітають араби з острова Сіцілії.
Кільце замикається. Візантія зі всіх боків оточена ворогами, вони наступають на неї, ніколи, ніколи ще імперія не переживала таких днів, життя, існування, майбутнє її висить на одній тонкій волосинці.
Тривога, неспокій, страх охоплюють Константинополь. Мала Азія починається одразу за Босфором — там веде легіони Вард Фока, загони болгар блукають біля північних околиць города, у Середземному морі — на Сіцілії, Кріті, Кіпрі — чатують араби.
Через те що Мала Азія й південні феми Візантії в Італії одрізані від столиці, а Еллада, Пелопоннес, Фракія й Македонія захоплені болгарами, в Константинополь припиняється довіз хліба, починається голод, а слідом за ним мори, хвороби.
Населення столиці доведене до одчаю — крадіжки, грабунки, вбивства відбуваються тепер серед білого дня, імператор Василь не залишає ніколи Великого палацу, безсмертні день і ніч охороняють його.
Єдиним куточком імперії, де в цей час спокійно, є Клімати — тільки звідти надходить до столиці хліб, сіль, риба, вино. Але за Кліматами лежить Русь, крий боже, вона з'єднається з болгарами.
Комета все висить у небі, над Константинополем прокочуються смалкі, гарячі вітри, на кладовища везуть і везуть мертвих, живі не знають, що з ними буде завтра.
Невідома рука пише далі й далі на пам'ятниках і гробницях :
"Меч розділяє, на жаль, єдині колись родини й членів їх, батько хоче вбити своїх синів, вони ж бруднять свої руки батьківською кров'ю, і, горе нам, горе, брат підносить сокиру над грудьми свого ж брата... А ти, город василевсів, Візантіон, скажи, до чого ти дійшов — город щастя в минулому, город нещастя нині?! Чому сталось так, що ти тремтиш щоденно? Чи не буде, зрештою, так, що поваляться твої ж підмурки? Адже діти, які виростали в твоїх обіймах, одні стали здобиччю меча в битвах, інші залишили свої палаци й довіку змушені жити, затаївши подих, на пустельних островах, в ущелинах і між скелями... Затьмарилось сонце, зник блиск місяця...
...Бачу безумну юрбу синів Амаліка, що зупиняє на кожному кроці мандрівників, вириває у голодного останній шматок хліба, забирає все майно, чую стогін і плач чоловіків, жінок і дітей, що підносять д'горі свої руки...
...Бачу те, що хвилює мене до сліз, — ниви, що потріскались від страхітливої посухи, колос, що зав'яв і поник, ніби він мертвий, ратаї ж, що схилились у трудах над землею, кажуть: "Загинула надія, марно пропала наша праця, все загибає, все горить... Хто заплатить за нас всі борги? Хто годуватиме наших жон і дітей? Хто віддасть податки й інші повинності в казну кесареву? Ні, ніхто! Так чого ж ти ждеш, земле, візьми вже краще разом з порожнім колосом і нас — ми не можемо далі терпіти голод, ми готові, — краще вже швидкий кінець..."* (*Вірші Іоанна Геометра (грецький поет Х століття))
5
Сли імператора Василя в Києві? Це важко було зрозуміти — Дніпро скувала крига, снігом засипало всі шляхи на захід і полудень, що ведуть у Візантію, але, незважаючи ні на що, василіки пробились крізь морози й віхоли, вони зупинились на Подолі в домі купця-гречина Феодора, просять Володимира говорити з ними.
Князь призначив годину, щоб говорити з василіками, — в другий день тижня, на світанні, в Золотій палаті, велів прийти туди небагатьом боярам і воєводам, мужам ліпшим і старцям, — князь не хотів віддавати слам якоїсь особливої шани: є, либонь, кричуща потреба в імператорів, якщо прислали слів узимку, від ромеїв можна всього ждати.
Так і було. У вівторок задовго до світання князь вийшов з своїх покоїв у Золоту палату, там уже зібрались покликані ним воєводи, бояри, мужі, — у теремі було холоднувато, й вони одягли підбиті хутром чоботи, кожушки, — коли князь увійшов, вони низько вклонились йому.
Князь сів на своєму столі під знаменами, мужі стали попід стінами, дворяни ходили й оправляли свічі.
Василіки зайшли до палати з острахом — у Константинополі вони наслухались багато жахів про незнану Руську землю, але, побачивши невелике зборище людей, князя, що сидів у простому темному платні на помості, посміливішали, попрямували один за одним до помосту, там стали в ряд, низько вклонились.
— Від імператорів Васпля й Костянтина василіки, — через толковинів почали вони, — прибули, щоб засвідчити любов і дружбу межи нами...