Та й хто зна, куди б завело його те необачне серце. Адже стала вона дружиною поліцмейстера. Народниця, героїня...
Ні, ні, він нікого й нічого на Україні не покинув. Навіть жодного поцілунку. Все, що мав, забрав із собою.
Він зустрів свою любов, пізнав щастя не в тій заквітчаній бузком та вишнями хатині, що над річкою під горою, а на тернистих, безкраїх, як вічність, етапних дорогах.
Надія! . Надя...
Де зараз вона? Майнула, мов зірка серед темної ночі, креснула ще недоторкане серце, запалила його шаленим вогнем і зникла.
Зникла?
Ні, ні, така не зникає, хіба згорить. Він вірить у неї, як сам у себе. Вірить. Ось у його кишені зберігається золоте пасмо її милих кіс, хусточка, записна книжечка. І навіть чує палкі дівочі слова. "Назавжди, навіки з тобою, братику..."
Тихий, мрійливий смуток пісні хитається, б'ється об сірі холодні стіни камери:
Вітер віє-повіває,
З України не вертає...
Рука коридорного глухо гупає в двері. Скрипить, як стара бляха, голос:
— Мовчать!
Та хіба є така сила, що змусила б його замовкнути? Де вона? Нема!
Він уже бачить, як змарніла, запорошена вдова з торбою через плече під буйним вітром хитається, наче тополя, на своїй вузькій ниві і благає бога, щоб вродив пшеницю для її діточок-сиріт.
Ой уроди, боже,
Та пшениченьку яру
На вдовине щастячко,
На сирітську славу!
Відчиняється кватирка в дверях, в камеру врізуються, немов два списи, олов'яні очі тюремника:
— Годі!
Та Грабовський рвучко підстрибує і, як вихор, кидається в танок:
Ой гоп, ти-ни-ни,
Вари, жінко, лини!
Дивиться коридорний, очманіло смикає плечима, зачиняючи кватирку. Знає: нічого не вдієш з арештантом. Співай.
Це днями.
А ночами…
Довгі й німі осінні ночі були тяжкою мукою. За вікном небо вливається густими, пронизливими дощами, яким, здається, нема кінця-краю. Грізно завивають, мов буйні тури, свавільні вітри. Зловісно перегукуються сови та .вартові на мурі під грибками.
У камері темно, аж моторошно, хоч в око стрель. Не дають світла. Для чого марно перепалювати казенні гроші? Хай спить арештант. Хай нагулює тіло, щоб не боліли у тюремників кулаки на допитах. Хай спить...
А хіба заснеш у такій тиші? Вітри ніби підхопили на свої прудкі крила твої сни і понесли десь далеко на доли, на ліси — нема їх. Нема, хоч пробі кричи. Та що тут крик? Хто його почує? Хто відгукнеться? Хто зможе розірвати цю тишу, розметати темряву?
Лежить горілиць на залізному тапчані, міцно зімкнув вії і ніби ще глибше поринув у пітьму. Холоне тіло, терпнуть надушені об метал кістки. Та він не чує ні холоду, ні болю, захоплений химерного хуртовиною думок. А вони зринають сполоханими роями, кружляють, тремтять і повільно тануть у густому мороці, не залишаючи по собі ніякісінького сліду, наче ялові хмарки.
Думи, думи...
Часто переносять вони його в рідне Пушкарне. Невидимою тінню стане під вікнами старої хатини — дивиться та слухає. Бачить, як, схилившись на свою нічну подругу-куделю, куняє сива, мов голубка, висушена горем та злиднями мати. Веретено застигло в її немічній руці.
О рідна матусю! Як хочеться зараз маленьким хлопчиком впасти на твої худі коліна, притулитися до грудей і забутися хоча б на мить.
Пошерхлі губи шепочуть:
Зелений гай, пахуче поле
В тюрмі приснилися мені —
І луг широкий, наче море,
І тихни сум по кружині.
Садок приснився коло хати,
Весела літяна пора;
А в хаті... там знудилась мати,
Ізнудьгувалася сестра.
Поблідло личко, згасли очі.
Надія вмерла, стан зігнувсь...
І я заплакав опівночі
І, гірко плачучи, проснувсь.
Найбільше думав про арешт. Не тому, що не сподівався його. Добре знав, коли писав протест, — воно так безкарно не минеться, за нього по голівці не погладять. Дивувало інше: все скоїлося дуже скоро й нагальне. Не минуло й тижня відтоді, коли розіслано останні примірники протесту, як його збудили серед ночі, стягнули з ліжка і запакували в тюрму. А через три дні вивели з Балаганська та й погнали етапом прямо в Іркутськ, ні про що не питаючи, ні в чому не звинувачуючи.
Чи й справді начальство заздалегідь рознюхало? Але як, від кого? — свердлили мізок думки. Невже серед друзів-однодумців був зрадник, юда?
— Ні, ні! — протестувало серце. — Не було, не могло бути!
То, може, балаганська цензура або пошта все розкрила й не пропустила жодного примірника до адресатів? Це найстрашніше — вся робота пішла на вітер.
О скорпіони! Доки ви, зневажаючи закон і гідність, будете бабратися в людських душах, у їх таємницях?
— Доки? — ворушаться губи.
У збудженій уяві поставали зовсім недавні, але вже трохи ніби запорошені події. Балаганський етапний пункт... Бурхливі збори... Гриміла, вирувала гнівними голосами казарма... Ніби й зараз ще лунають ті щирі, гарячі голоси... А що далі було?..
Далі? Ага, протест. Як тоді легко йшла робота, як самі лягали на папір скорботні й гнівні думки, як зливалися почуття! "Мета нашої заяви відкрито висловити... презирство й ненависть, що їх породжує в нас перетворення заслання в акт грубої помсти, і виставити на суд російського суспільства, в цілковитій і непохитній певності, що кров наших товаришів та протестуючий голос заслання викличуть у ньому новий запас революційної енергії... в боротьбі проти деспотизму... за ліпше майбутнє нашої вітчизни..."
Потім обговорювали написане і прикладали свої руки. Віктор Краніхфельд, Евеліна Улановська, Микола Ожигов, Володимир Іванович. Наступного дня протест рушив у неосяжні простори імперії...
Тривожився за товаришів. Що з ними? Де вони? Нічого не знав. У той вечір він перший прийшов додому і заснув. А коли серед ночі розбудили, то Ожигова дома не було...
Тюремні ночі. Які вони довгі, загадкові, сповнені німих мук і розпуки!..
А потім трохи полегшало. Зима затрепетала білими снігами, і від того ночі в камері стали немовби яснішими, Прозорішими. Начальство дозволило робити короткі прогулянки. На прогулянках побачив і. своїх балаганців — Миколу Ожигова, Володимира Івановича, Віктора Краніхфельда та Евеліну Улановську. Не говорив, правда, з ними, бо тюремники забороняли. Та вже те, що бачив їх коло себе, остаточно переконало: причиною арешту був протест проти якутської розправи.
На четвертому місяці після ув'язнення почалися допити. Вони відбувалися переважно вночі. Навмисно, щоб легше витягнути з арештантів потрібні зізнання. Людина, змучена тюрмою, хоче відпочити, вона ладна все віддати за нічний сон. А її серед ночі зганяють з місця, ведуть до слідчого. Той, виспавшись удень, допитує, одсилає до камери, через якийсь час знову викликає, допитує, одсилає. І так до ранку. При таких допитах арештант не тільки зізнається в тому, чим завинив, він ладен підписати протокола, який звинувачує його в тому, в чому зовсім не винен. Тільки б спочити, тільки б поспати, забутися.
Але допити Грабовському здавалися щастям. Полегшували тяжкі безсонні ночі.
На допитах, до яких незабаром звик, поводив себе зовсім спокійно. Нічого не приховуючи, відповідав вичерпно на всі запитання. Дратувало інколи тільки те, що кожної ночі слідчий повторював одні й ті ж запитання, відповіді на які Грабовський давно завчив, як "Отче наш", і відповідав уже машинально.
Так, він винен, винен у всьому, бо сам писав протест, сам редагував, навіть розсилав. Отож винен тільки він один. За це й готовий відповідати. Не розкаюється в тому, що робив, бо чинив свідомо. І якщо ще колись йому випаде нагода дізнатися про такі ганебні події, як якутська розправа, він зробить те ж, що зробив цього разу. Що ж тут є незрозумілого?..
20
Повернувшись з прогулянки, Грабовський застав у своїй камері нового мешканця. Це був кремезний, костистий, але до того висушений чоловік, що його голова скидалася на череп, тісно обтягнений темно-жовтим пергаментом. Сива, аж біла чуприна й борода, а брови чорні-чорні, неначе підведені сажею.
— Чого так дивитесь? — запитав чоловік. — Хочете пізнати? Марна праця. Рідна мати б не пізнала.
— Та ні, — здвигнув плечима Павло. — Ваш прихід мене дивує. Адже за весь час мого сидіння тут ви — перша людина, яку до мене пустили. Розумієте?
— Даруйте, не моя ж на те воля, — вибачився чоловік, нахилившись до торбини на долівці, наче збирався покинути камеру. — Та я, здається, й ненадовго до вас. Казали, скоро переведуть. Не встигну набриднути.
— Що ви, що ви! — збентежився Павло. — Навпаки, я дуже радий вашому приходові. Тут пропасти можна від самоти та безділля.
— Пропасти від безділля, — якось неприродно посміхнувся чоловік, — А мені, перепрошую, до живого намуляла та проклята праця, ой намуляла. Може, хоч тепер спочину. А вас часто гонять на роботу?
— Ніколи. За весь час я навіть нитки не перервав. Якби ганяли, то, може, ліпше було б.
— Ліпше? — здивувався гість. — То ви, запевне, чоловіче добрий, не знаєте, що таке робота. Бачите? — простягнув руки.
Масивні, темно-бурі, вони були густо вкриті виразками.
— Від роботи?
— Від неї, — хитнув головою. І, помовчавши, додав: — Хоч я, вважайте, теж колись любив працю. Ще й як! Без неї жити не міг. А зараз хай її дябль любить.
— Де ж це ви намучились так?
— На каторзі. Вона ж не красить людину, ой не красить, — зітхнув чоловік, вмощуючись на долівці коло торбинки.
Та Грабовський уже не чув. Він прикипів до незнайомого палкими очима, не знаходячи сил ні одірватися від нього, ні промовити слово. Перед ним сидів живий каторжник. Досі він тільки чув про каторгу, каторжників, і вони ввижалися йому страшними, але на власні очі не бачив їх. А зараз побачив. Он які вони, мученики каторги! От що робить каторга з людини. Надю, сестронько!..
Чоловік взявся перев'язувати розірваний чобіт, а Грабовський стежив за роботою.
— Може, думаєте, я такий старий, — заговорив сумовито каторжник. — Ні. Тільки за сорок перейшло, а от, бачите, посивів. Чи ж такий я був п'ять років тому? Де там! Ой, Кара, Кара! Недарма так і охрестили її люди.
— Ви про що? — не зрозумів Грабовський.
— Та про карійську ж каторгу.
— Знаєте той табір?
— Трохи знаю, — гірко посміхнувся гість. — П'ять років протрубив там. А це провадять на Акатуй. Коли б ще трохи, то, мабуть, не витерпів би, сам руки наклав би на себе, як інші. Кара... істинна кара. Гіршої й придумати не можна.
— І зараз прямо звідти? — перебив оповідача Павло, охоплений тривогою.
Каторжник ствердно хитнув сивою кучмою і потягнувся до торбинки.
Павло стояв, мов учаділий.