Она видит знакомые буквы "П" и "я".
Здравствуйте, Петя, — обрадовалася женщина.
Я не Петя, — обиделся мужчина.
Ну, как же? Я вас узнала по татуировке!
Мужчина возбудился и показалась надпись: "Привет морякам Черноморского флота от моряков Советского Заполярья!"
Ґи-ґа-ґа-ґа, — вагон зайшовся сміхом. Матроси знову наливали, випивали і закушували: було що, бо всі їхали з дому.
— Боцман, а ну, видай їм про Марусю, що нікому не давалась, — шепнув Павка.
"Як у нашому селі..." — завів Славко, і купе вслухалось в дивовижну українську мову. Тричі читав Славко свій вірш, і всякий раз матроси корчилися від реготу.
Жрать хотите, салажата? Ну-ко, подсаживайтесь к столу. Извините, но водки не дадим: самим не хватает, — запросив чубатий.
Та ми й не п'ємо, — заспокоїв його Боцман.
Швидкий потяг щодуху шурував Карелією, і чим далі, тим похмурішим ставав краєвид: за вікнами мокра осінь. Сіро, сумно... Берези, озера, болота... Замість яро пофарбованих вокзалів — дощаті хатинки, вкриті гнилою чорною дранкою. Зупинялися не часто: Петрозаводськ, Кандалакша, Кємь і, нарешті, Кола. Загалом цього передмістя діставалися три доби. Об'їхали Кольську затоку, і ось — Мурманський вокзал. Він трішечки нагадав Одеський. Такий же високий шпиль, прикрашений колосковим вінчиком із зіркою всередині; колії так само впиралися в тупик, що вберігав зал від закочування локомотивів, і тільки північне море, тут не здіймалося синьою горою, а зливалося з безнадійно сірим небом. Мурманськ зустрів холодним мокрим вітром, і вельветові піжами, легкі штанці та плетені босоніжки аж ніяк від нього не захищали.
— Ще б трохи снігу. — зауважив Манюня.
— Зате маємо Гольфстрім, — підколов Боцман.
Контора Тралового флоту розміщалася у старезному дерев'яному триповерховому будинку з приліпленими збоку зиґзаґуватими металевими сходами, які ймовірно вели до відділу кадрів: по землі вздовж стіни, та на них тискалася довга щільна черга сумного люду. Щулячись від холоду, чоловіки скаржилися на важку рибальську роботу і підбадьорювали один одного байками про великі улови. Мало-хто, вийшовши з контори, хвалився успіхом: пропонували навідатись через тиждень-два. Вже під вечір, наслухавшись добрих порад, конотопська артіль впхнулася у заповітні двері. Неговіркий, втомлений інспектор поверхово глянув документи і погодився взяти лише двох: Павці ще не сповнилося вісімнадцяти років.
— Приймати неповнолітніх заборонено. Це ж море!
— Не вистачає якихось місяців, — попросився Павка.
— От, тоді й приходь.
— Ви не розумієте, — втрутився Манюня, — ми приїхали втрьох, з України, з одного двору, нас матері проводжали разом. Не може повернутись хтось один. І у нас немає грошей, щоб уїхати.
— Ви бачили чергу? Тут усі за грошима, а ми набираємо по мірі комплектування екіпажів. Ходіть до риболовної флотилії "Мурмансєльдь", може, там візьмуть.
— У вас працює наш земляк Кулик Анатолій. Не підкажете, як його знайти?
— Зараз подивлюсь... Так, так... значиться такий, але він тиждень, як у морі. Йдіть і не заважайте людям, — перервав розмову службовець.
Збентежені хлопці спустилися на землю. Пертися до "Мурмансєльді", про яку у черзі патякали, що там таке саме, не мало сенсу. Хотілося їсти.
— Може,влаштуємося на будівництво, переб'ємося до весни, діждемося Кулика і тоді всі разом підемо в море? — запитав Павка.
— Де ти тут житимеш на холоді? Сніг кружляє, а ми голі, — занепокоївся Боцман.
— Краще повернутися до Конотопа, а наступного року спробувати, якщо не передумаємо. Ох, і посміються з нас пацани! Тільки ось гроші на дорогу. — зажурився Манюня
— На будівництві завжди не вистачає чорноробів, а іногороднім надається гуртожиток. Влаштуємося на місяць-два тимчасово, заробимо на квитки — і в щасливу путь! — наполіг Павка.
Звечоріло, і похолодало до нуля. В животах булькало.
— Чого вирячилися на годинник? Він мені дорогий як пам'ять. "Побєда". Я його придбав з першої зарплати. Двісті сорок карбованців віддав, — захвилювався Боцман.
У зустрічного мужика Павка виторговував за годинник сто тридцять карбованців, і вони рушили до Будинку офіцерів, де, як сказав мужик, була більярдна на п'ять великих столів. Один якраз виявився вільним, і біля нього, очікуючи на партнера, нудився миршавий цивільний. Він запропонував американку по десятці за партію, і Манюня, не роздумуючи, погодився. Перші дві він виграв, і Боцман, якому довірили тримати банк, вдоволено поклав виграш в окрему кишеню. Миршавий запропонував підвищити ставку уп'ятеро, і Славко підштовхнув друга: давай! Тут супернику подали фірмовий кий із футляру, і він виграв три партії вряд. У Славка після всього залишилося чотири рублі.
— Мусили б гравця спершу нагодувати, — зажурився Павка.
— Пса перед в'язкою не годують, — заперечив Боцман.
Чотирьох карбованців вистачило на дві хлібини і дві пачки цигарок.
— Натискай на хліб, поки ми куритимемо, — зласкавилися побратими.
На вечір залізничний вокзал заповнився бродягами. Як притаманно портовим містам, серед усіх переважали бичі (моряки, що не влаштувавшись на судно, залишилися на березі). Чимало було заробітчан, які завербувалися на заполярне будівництво і втекли, не відробивши отриманих наперед підйомних. Траплялися і в'язні, які нещодавно вийшли на волю, і просто безневинні п'яниці, котрих жінки не пустили ночувати. Вдень приблуди вешталися містом, шукаючи дармову випивку, а на ніч сходилися до вокзалу. Розклад поїздів передбачав відходи і прибуття виключно у денний час, тому вночі в залах очікування мали перебувати лише пасажири з купленими квитками. Отже, тільки-но у двадцять три сорок відійшов останній поїзд, міліція розпочала перевірку документів. Порушників сортували на місці: одних зразу забирали до відділку, інших просто виштовхували на вулицю.
Ум'явши хлібину, Павка, Боцман і Манюня спустилися до останнього бродяжного прихилища — чоловічої вбиральні. На вході їм зустрівся пожмаканий коротун у новій куфайці, який ділився з публікою історією свого життя. Двадцять три роки із своїх сорока він провів по тюрмах, а наразі, третій день перебуваючи на волі, вагався, що робити далі. Співчуваючі, що купчилися навколо, ділилися з ним недопитим, і він, зворушений, не замовкав.
— За що сидів?
— Нізащо. Першу ходку малоліткою, по сто третій: замочив батька з мачухою сокирою, щоб не знущалися. Потім потроху додавали. Востаннє проткнув Хазяїну шию заточкою ..
— На, ось, допий, тут майже стакан.
— Дякую, брате. Оце доп'ю і піду здаватися. Що мені воля? Я звик до зони. Там годують, одівають, думають за тебе. А кому я тут потрібен? Рідних немає, до роботи не придатний. Ось допалю цигарку, піду до буфету. Розтрощу вітрину, вип'ю пляшку коньяку в усіх на очах, а мусорам учиню супротив. Дивись, років п'ять і намотаю.
— А ви, джентльмени удачі, що тут загубили? На тутешніх бичів не схожі, — до хлопців звернувся високий небритий чолов'яга у довгому, колись шикарному, а наразі дуже-дуже засмальцьованому пальті, одітому просто на смугасту майку.
— Приїхали порибалити, та не беруть, — пояснив Павка.
— Так радійте, пілігрими! Я не одну путину відходив — нічого доброго. Хоч трал вибирати, хоч рибу шкірити — справжня каторга. Море всі кишки вимотає, а зійдеш на берег і все, що заробив, шлюхи відберуть. Місяць — кум королю, а потім знову пустий, як оця пляшка: до трусів роздягли курви. Добре, що чиєсь пальто з вікна викинули: тепле — чистий драп! Моя вам порада: драпайте звідси. Може, скинемось по п'ятірці на пляшку вина заради знайомства? Мне звуть Сєрж, капітан траулера.
— Ми не п'ємо, — відмовився Павка.
— І грошей у нас катма, — додав Славко.
— Теж правильно: "здоровье в порядке, спасибо зарядке". Ви самі звідки?
— З Конотопу.
— О! Пам'ятаю яблуневе місто! Скільки їдеш — скрізь сади. Яблуні, яблуні, яблуні.
— І вишні, — підказав Славко.
Тим часом міліція дісталася вбиральні, і публіка заметушилась. У гостей з України документи були в порядку: паспорти, прописки, відмітки військкомату, автобіографії і медичні довідки по формі №86. Сержант вислухав їхню історію, поспівчував, але залишитись не дозволив.
За мною! — шепнув Сєрж.
З другого поверху, де знаходились службові приміщення, приставною металевою драбиною крізь отвір із лядою ватага вдерлася на горище.
— Темно, як у негра в шлунку, — пробурмотав Боцман.
— А ми тут не самі... — прошепотів Манюня.
По різноголосому потужному хропінню здогадалися, що багато-хто вже відпочиває. Вмостилися на купі дрантя і, зігріваючи одне одного тілами, задрімали. "Я по тебе соскучилась, Серёжа...", — почувся жіночий спів.
— Замовкни, суко, — відгукнувся чоловічий голос.
"Я по тебе соскучилась,Серёжа...", — продовжила жінка.
— Цить, курво, а то заріжу! Через тебе і нас засічуть.
— Спилась красуха. У неї на лобку наколото: "умру за гарячу єблю", — повідав Сєрж.
— Не займайте жінку! — вигукнувПавка.
Він бачив її вдень. Із синцем під оком, у приспущених панчохах, вона тинялася поміж яток, напрошуючись на пригощення. Павці чомусь згадалася мама.
— Не устрявай, малий, — порадив Сєрж.
Рипнули сходи, грюкнула ляда; хтось зойкнув, хтось затупотів. Пронизливо пролунало: "Атас"...
— Сюди! — покликав Сєрж.
Навпомацки переповзаючи сволоки і чіпляючись головами за крокви, команда дісталася люка, що виводив на дворову пожежну драбину. Спустилися у двір і вже майже прошмигнули на вулицю, як попереду замиготіли ліхтарі і почулася брутальна лайка. Сєржа, як давнього клієнта, заштовхали в машину, а юнаків відпустили.
На площі П'яти Кутів будувалися перші багатоповерхівки. Біля однієї, з магазином на першому поверсі, Манюня зупинився і штовхнув засклені двері. Всередині височіла купа свіжої стружки, наструганої з щойно укладеного паркету. Зарившись в неї з головою, блукачі зігрілися і позасинали. Вранці їх збудили будівельники.
— Рота, подъём! Выходи строиться! — хтось зухвалий боляче цвьохав носаком солдатського чобота по тоненьких сандальних підошвах, що стирчали зі стружки.
Порушником спокою виявився русявий здоровань у солдатському бушлаті з чорними петлицями, без погон.
— "Ванька, я тебе поручал дверь припереть? Теперь сам бродяг выгоняй!" — скомандував здоровань.
— "Ну и што, што парни переночевали?" — задоволена Іванова пика свідчила, що він для того і не зачиняв.
Повз широченне вітринне полотно проходила група духових музикантів.