Волинь

Улас Самчук

Сторінка 54 з 193

Батько вложив чобота між роги роззувака. Володько і тут прислужив, притримав ногою чобота, щоб батько не нагинався. Одного, після другого, після узяв обидва чоботи і поклав їх під комином, щоб сушилися.

— Щоб там часом не попеклися,— зауважує батько.

— О, ні, тату! Тут не так гаряче,— каже швидко син. Батько поволі кладеться, обгортає теплим ноги:

— Так його за той день людина навовтузиться... У хаті бодай... "Анголе Христов хранителю, мій святий покровителю",— проказує батько лежачи і ще раз хреститься.

Володькові дуже хотілося б ще щось батькові приємного зробити.

— Вам там, тату, від стіни не дме? У мене тут ось лантух зайвий.

Батько, здається, його й не слухає, а може, й не чує, має свої думки, що пливуть у його голові.

— І навіщо його ото людина стільки мусить мучитись? — розважає він, натягає на груди кожуха, лежить витягнутий, довгий, горі лицем, дивиться в стелю.— Мучишся, мучишся, тягнеш, тягнеш, а вмреш і все ніпочім. Кажеш, лантуха? Положи його собі під голову. Голова мусить, як полагається, щоб кров не била до мозку. Мені досить.

— І, здається, погода показує на завтра ліпше,— починає Володько, йому хотілося б дуже розговоритись з батьком, щось йому розповісти. Він тепер іноді щось розказує, але зараз батькові, здається, не до того.

— Може, й поліпшиться,— каже батько.— Ну, але будемо відпочивати... Треба, щоб і кості відійшли. Так усе щемить, а колись, бувало, і не чув, чи вони в тебе є. Спім!

Після такої радості нелегко йому й заснути. На полу сплять: батько, Володько, Хведот і мати. Василинка все ще в колисці, хоча вона й виросла з неї. Василь за столом на лаві, Катерина у запічку. Але цих останніх зараз нема. Вони десь пішли на "потицянки", скоро ось масляна, запусти, качають колодку, гуляють.

Василинка щось скиглила, мати з нею порозмовляла, і вона втихла. Після мати дмухнула здалека на маленьке світло на коминку, і воно погасло. До хатини хильнула і застигла тьма, що видавалась безмежною в усіх своїх вимірах. Невелике в безконечності віконце нагадувало чужосвітню мару, що прийшла сюди на дно мороку нагадати про інший, далекий світ — світ просторого і великого життя. Ланцюгом довгої черги мрій, туги і бажань вилонюються з Володькової голови і тонуть у мороці думи. Спереду урочисто парадує його нове пальтішко, на ньому самоцвіти, соняшне сяйво, пелюстки пахучих квітів. На ньому золоті галуни, генеральські відзнаки, золоті, мов огонь, гудзики. Володько великий у ньому, майже недосяжний усім Євгенам, Радіонам і всім-всім, хто думав, що він от так собі плохенький дерман, що на нього можна гукати, пхнути свого вайлуватого сусіда. О, ні! Володько зовсім не з тих. Є різні люди, є дуже багато пород людських, і він, Володько, походить від тих, що з самого дна, з найглибшого мороку здіймаються наверх, бадьоро підносять голову, дивляться на всіх горіючими, синіми очима, вдягаються у найкращі одяги і йдуть. Куди ідуть? Уперед! Завжди вперед. У світі ніде немає кінця. У світі є лиш безконечність.

Ніч твердішає, морок глибшає, віконна мара стушовується. За стіною побрязкують ланцюгами коні й корови. У новому одязі Володько побільшав, видавався обновленим і бадьорішим. На обличчі прибуло краски, в очах огню. Усі дивуються і обмацують. Учителька вітає його і радіє, ніби він десь пропадав і знайшовся, і Володько любить ту свою ніжну, з ластовинястим, негарним обличчям учительку у гарному, чорному одязі. Її звуть Машею. У неї каштанові очі. У неї гарні руки з довгими, тонкими пальцями.

І вчився шалено. Ні, він не вчився. Він нагинався і брав знання з-під ніг оберемками. І не дивився що. Брав, що попало, що лежало на дорозі. Зараз він пізнає "життя святих", тих он дивних людей, про котрих кажуть, що вони з самим Богом. Ось великомучениця Катерина — висока, струнка красуня з чашею в руках. Ось Варвара — чудові, пишні, розпущені коси. Віра, Надія й Любов і мати їх Софія — юні, рожеві, сяючі діви. Пантелімон-Цілитель — пишний, кучерявий юнак з різьбленою скринькою в руш. І старий, бородатий Радонежський Сергій, і згорблений, з клуночком за плечима в постольцях Серафим, що сидить на пеньку в лісі і кормить з руки ведмедя. Далі Володимир Великий з хрестом, той, що шукав і знайшов віру в Христа і всіх похрестив водою Дніпровою.

Росте, розгортається і бушує Володькова уява, далі і далі простує він у далекий світ. Жахи, кров, розлючені звірі, нагі красуні.

Молоденька, свіжа, з променистими, небесними очима красуня нагло загорілася і палає вірою до Христа, її кинули до темного льоху — глибокого і страшного. Зі стін скапує брудна і слизька рідина, під ногами повзають ящірки і жаби.

Над нею у світлиці з мармуру і золота красунь-поганин приносить жертву стрункому, з мармуру, богові. Над ним золотий диск, сонце вдаряється в диск і розсипається тисячами різнобарвних скалок. Перед ним кадильниця з бронзи і з неї підноситься кадило. Кілька нагих одалісок танцюють танець і сиплються ружі, що на них ще живе роса.

Дзвінок. Нечутно входить чорний раб. На його валькуватих, мов з базальту, тесаних руках красуня з льоху. Красунь потягається, мов тигр, на своєму пишному, зі шкур, ложі, ніздрі його, подібно, як у розігнаного коня, виграють, очі мліють жагою.

Раб підносить красуню до його стіп, садовить її на золотому троні, а сам нечутно зникає. Але красуця не сідає. Вона стоїть — струнка, хистка і прозора, довгі, тонкі руки звисають додолу, голова похилена, світлі повіки урочисто криють зір.

Красунь зводить очі на одалісок, ті ловлять його бажання і розчиняються в просторі, мовби хмаринки.

— Панно! — каже красунь, а його лати горять золотом.— Ти найкраща з найкращих, красо, якої не бачило сонце, коли воно зійшло на свій мармуровий шлях! Хоч золота і самоцвітів? Хоч розкошів з неба і богів? Хоч влади наді мною і над царством моїм? Поклонися лиш богові і все то дістанеш. І станеш моєю нареченою.

Красуня поволі зводить на нього свої сині, променисті очі. Коли б сонце зійшло серед ночі, або ружі розцвіли на снігу, і то не було б більшою несподіванкою, ніж вони.

Тихий, дзвінкий, прозорий голос:

— Моїм нареченим — Христос! Без золота, без самоцвітів — володар над володарями!

— Ти не знаєш, дівчино, проти кого виступаєш. Моїм наказам коряться сто народів, моїй владі слухняні звірі в джунглях, птахи в небі, риби в океані.

— Одначе, володарю, ти не віддаси своїм богам одного волосу з твоєї голови. Я ж готова віддати своєму всю мою молодість.

— У чому ж сила твойого Бога?

— У Його... вічності.

Красунь звіріє. Тупнув ногою, ляснув у долоні, ніби з-під землі з'являються чорні, мов з чавуну, раби.

— Трать її! До смоли! Намотайте на коло і викиньте рештки тиграм, присвяченим богам!

Красуня з усмішкою приймає присуд, іде в огонь, їй ввижається її Бог — величний, терпеливий, вона розмовляє з ним лагідно, мов з коханим, їй нічого не болить...

Настя вже давно спить, Матвій обернувся на другий бік, на столі розчинена на хліб, укрита кожушком діжа, на другому кінці маленька, третій номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його горять, в очах бринять гарячі вуглики, що час від часу зриваються і падуть униз, ніби ті метеори, що літають у просторах і падають в океани.

Зір упирається в діжу, але бачить далекі, чудесні, могутні, казкові країни, бачить страшних володарів, чує їх мову, їх крок, їх силу.

І робиться Володькові страшно. І тужно. І боляче. Страшно, що десь далеко стільки простору, стільки чудес, стільки дивних барв і гранів життя, а він, малий і хисткий, з блідими розпаленими щоками, з хворобливим огнем в очах, сидить отут у чотирьох запліснявілих стівзх засипаної серед чистого поля снігом хатини і навіть не сміє мріяти про те велике. Боже! Сотвори чудо! Дай змогу пройти снігові засипи, непрозору ніч, мовчазне поле, темне село. Відчини брами далеких овидів, з палацами і людьми, що носять на собі тонкі і чисті тканини і мають сили наказувать вікам.

Далі й далі линуть бажання, далі й далі летять непов'язані, мов дикі коні, зовсім виразні мрії. Ніч навколо. Сон. За стіною брязкають ланцюгами тварини, уривно, раз-поразу викрикує півень і гавкає глухо в безмежний, чорний, проти вітру, простір собака Пундик, що його колись приніс і викормив Василь.

Прокидається мати, вона бачить у хаті світло.

— Боже, Боже! І що ти собі, дитино, думаєш? Тож ти випалиш усю "киросину", чим завтра засвітимо?

Володько прокидається також. Рим, могутні володарі, красуні — зникають. Не відповідає нічого матері, тільки гасить лампу і йде на своє місце біля батька. За вікном кричить з рівномірними перервами півень.

І так ідуть, і минають, і знов приходять дні, несуть і несуть із собою, ніби птахи, завжди стеблинку нового, будують гніздо життя, щоб у ньому родилось і виросло почуття вічного.

Минув усього один лиш місяць. Ранок. Із-за жолобецького дубового лісу встає і зводиться велетенське, сліпуче світило, Землю притоптує м'який вітер, що вільними хвильками гуляє по зябльованих полях.

Матвій порається біля плуга, сонце міниться в плиті, ніби у кривому дзеркалі, перед хлівом у збруї стоять і їдять з цебра обрік коні. Дорогою, один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить своїми куцими, товстими ногами Хома Ет-Тоє, цьвйогає по конях сирицевим батогом з червоною китичкою і пружно натягає віжки, щоб здавалось, ніби ті коні стаєнні, щоб тримали вони як слід голови. Порівнявшись з Матвієвим подвір'ям, гукає здалека:

— Добре утро! Орати йдете? — голос радісний, як сонце, як жайворон, що б'є крилами прозоре повітря і цвірінчить завзято.

Матвій розгинає спину:

— Дай-бо здоровля! Іду!

— А вже протряхло?

— Протряхло.

— То Боже поможи!

— Спасибі!

За Ет-Тоє йде Гнидка, скидає низько свого урядницького кашкета і, ніби нічого не було торік, солодко й уважно вітає Матвія.

Іде Титко, іде Кузьма. Усі радісні, всі бадьоро ступають протряхлою дорогою, заходять кожний на своє, пускають плуги у мастку землю, крають грунт і виважують скибу за скибою.

Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, ніздрі лоскоче сильний запах чорнозему, на чолі сходить піт і скапує по щоках до ріллі. Галки і ворони гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки і викрикують різко й несподівано.

Виступають на кін череваті лантухи, повні зерна, широчезна, шорстка п'ятірня загортає насіння і пружно розбризкує його по готовій, мов свіжоспечений хліб, скибі.

51 52 53 54 55 56 57