Мишко не туди включав.
"Хіба це він так хтів пошуткувати, цей Мишко,— думала далі Шия, трохи пригадуючи, коли Мишко за Славкою прибігав; але Славка якось не дуже то й відмовлявся, каже, я, дядьку, не розбираюся. Йдім, сину, може, тобі вдасться.— А Тамара, бідна, ж так боялася, що це Микола прийде на обід і нічого не зварено. А потім, дурна, каже — а, Микола такий, що самий найде, там десь сало є, хліба вріже. Це я б так сама не змогла, ай-бо ні".
— Піду в хату, трохи щось зроблю,— казала Ганя вже біля того хлівчика. Вона занесла графинчика в літню кухню — це такий у них хлівчик, як хатка, старого хліва з клунею давно розібрали; Петро коли заїжджає молоковозом у двір, якраз стає на те місце,— причинила двері на клямочку, але щось подумала й надумала вернути— Нє-е, занесу в хату, щоб я за ним ще ходила, а-а...— Ганя пішла біля вужчої стіни хлівчика, а там їй зразу стало видно і на город,— між берегом і городом посадка, ще батько Петрів садив, до неї з городу біг Пушок.— На-х, Пушок, хоч випити? — Пушок головою, хвостом, лапами аж наче казав, що хоче.— О, йди, дурний, ти ж вп'янієш. От нема Тамари, вона б побачила! — Далі вже сердито нагнала собаку, щоб не ліз на пелену.— Ну! Йди, бо дам.
У коридорі нової хати Ганя поставила графинчика з чарочкою на лаві біля колін, зняла Петрову куфайку й повісила на старе місце; коли це під своїм халатом на вішалці бачить — якусь куфайку видно.
— Диви, шо це з цими очима таке. Висить моя куфайка, а я Петрову наділа й ношу— Ганя одігнула трохи халата, де ґудзики якраз були, й добре побачила, що це її куфайка була,— вона собі рукава трохи закачувала, щоб на пальці не лізло, коли порає— От Ганя сліпа вже геть стала! Т£а-но занести цього графина, а то ще десь згублю. Ой-бо,— їй щось у голові немов аж тепло розійшлося й трохи зашуміло,— щос це робити, тра йти лягти, бо чогось так млосно,— не те щоб думала, й не те щоб і вголос казала Ганя.
У кухні вона графинчика виставила на піч, стала подивитися у вікно, зіпершись на стіл,— ще, дивиться, як Петро снідав, то вона й не прибирала.
— Ай-бо, ще собі ввіллю — може, легше стане,— ІЬня одірвалася од столу й налапала за занавісочкою графинчика—Де це воно так нахололо, аж в пальці пече,— не вірила сама собі жінка.—Га-а-х, гаряче,— відсмикнула руку й засміялася.— Г-от, дурна, це якби хто побачив Ійню таку дурнувату, підрізану — ото вже сміявся б — Вона знов підійшла з графинчиком і чарочкою до стола й аж не повірила, що допіру тут стояла.— Це чось як-то стіл викший став, шо це_— але вже й забулася, за що думала оце-го, десь її очі гляділи униз вікна на землю під хатою, де видно дві легенькі колії від молоковоза. Ікня обіперлася з графинчиком об стіл й немов колихалася то назад трошки, то вперед — більше щось її туди тягло — чи що світу там ширше, як за спиною у неї "Але ж і хата всеїдно велика,— аж прикидала собі в думці, де ширше у хаті чи надворі,— г-от клопіт, що жити нема кому; оно Іра приїде, то хай займає одну хату,— що, даремно ми тищу рублів за шифер давали, щоб перекрити"."
— Якби ж воно не таке було,— за цього сусіда вона думала,— а то таке вредне робиться.
Ще зразу вона якось ні та й напише Ірі, що Порохнюк узнає за неї, а це перестала писати — нехай не буде такий
розумний.
— Хіба я цей раз не казала Славці — казала, щоб мати нічого не думала, а то Славці, бачу, аж цікаво робиться, шо це Порохнюк так за матір взнає.— Ганя посунула далі графинчика, щоб тільки рукою за стіл триматися.— Але чо це йому було бігти до Мишка, то я не знаю. Але хіба йому тоді було як сказати, вони ці помиї вхапили, як дурнуваті. Та сядьте осьо в хаті та поснідаєте — нє, тра до Зіневича бігти, г-ой.— Але чого це їй сердитися на Тамару, хіба вона що, винувата? — Але чо це ти, дурна, туди йшла, ще й його потягла? Оно Валя як взнає, то це буде,— шо це він тепер буде казати — шо я пішов з Тамарою кудись в гості, а їй там недобре стало.— Ганя аж нагнулася до цього стола, такий їй куціший з цього боку кінець церати був, й що вона думає — почала його смикати, аж перекинулося щось на столі.
— Це чогось аж смішно робиться,— тішилася Ійня вже з цеї роботи,— й ну да, це ж знаєш, шо так воно й буде, але й дню якесь, шо це так виходить.— Дивилася вона тепер на той затертий рубець на цераті й що він тепер уже збоку був— От як не вирівняється, то шо це я Петьці скажу.— І^ня дивилася, як це Петька сидітиме на своєму місці й візьме терне пальцем по цьому рубцю й — що ж це він скаже, о, скаже, де це цей рубець взявся, це ти мені так, щоб я порізався, чи що.
Аж їй самій рука потягнулась налапати того рубчика. Вона його налапала вже й так, без погляду, й трохи його пошарувала, мов це він м'якший стане й не буде вже різатися, як коли прийдеться.
Ганя витерла на столі, подивилася у вікно, чи не видно там Петра з автобуса.
Повитирала на столі й скрізь, пождала трохи так за столом, послухала, що це десь машина іуде,— може, Петра хто везе,— вийшла в коридорчик, а потім на вулицю.
Що буде сама в хаті робити?
VIII
Це ж таки літо, що не кажіть, і ми бачили крізь куряву, як помалу відпливаємо од сонця кудись убік, і вже верхи дерев сягали сонячного кола, отож разом з оцим непомітним рухом крізь пилюку, що високо встала, до нас усередину входила тривога, втома, яку потрясав хіба ляск гумового м'яча об долоні чи литки — кому де попаде. Вже хтось зовсім подибав од гурту і тягнув сорочку по пилюці, тримаючи її за рукав, а хтось сів верхи на м'яча і пересипав пилюку на долонях. То це в цю хвилиігу загукали з того боку, щоб ішли вже скоріше, ігу ж бо, там такс, а ви тут сидите, м'ячем граєтесь. І ми побігли за тим, хто гукав, і він опинився в нашому гурті, розказував усе, розказував, хекаючи, але ніхто його не бачив, хтось нас вів, а ми й не знали, за ким ідемо. І коли вже дехто починав розуміти, що ж таки сталось і куди ми біжимо, то оглядався назад, щоб розгледіти крізь куряву тих, котрі зовсім не побігли за нами, а стали собі розбиватись на дві команди, щоб ще пограти, поки є сонячне світло,— і ряди обох команд похитнулись, і багато хто побіг за нами, а відтак і всі, мабуть, побігли. Ми зовсім не вірили в те, про що розказувалось під час бііу, воно влітало у наші вуха і так само легко вилітало, однак ми бігли з упертою переконаністю, що це нам необхідно побачити, нам про це треба знати; отож ми бігли, обганяючи одне одного, ковтаючи пилюку і сіль з губів.
Ми вже бачили, що прибігли туди, куди нас вели голоси оповідачів, ми навіть чули, як знайомо пахнуть стіни будівель і земля під ногами з розтрушеною соломою на ній,— отак по розтрушеній соломі, як по доріжці, ми і вбігли в цементований коридор, розполохавши горобців, а далі вже спокійніше перебігли чималу відстань вздовж ясел, і зупинились, і закам'яніли, раптово зрозуміли, що недаремно так бігли і що прибігли вчасно, бо враз якось у наш зір, затуманений спекою і потом з лоба і брів, увірвалось щось тонке, довге, червоне і відразу ж зникло,— за спинами дядьків і тіток ми не могли побачити добре, що робиться там. попереду, де промайнуло тонке, довге, червоне, ми чули, як затарабаніла огорожа, як дзенькнув цеп об трубу, а нас уже хтось відтісняв назад до дверей, за якими було багато світла, не так, як у цьому цементованому лабіринті, і ми не побачили, що саме робилось — чи корову виводили, чи бугая відганяли кудись,— але щось там коїлося, повно якоїсь метушні було, навіть сміху. Ми вже й не знали, що нам робити — чи йти назад спокійно, чи бігти, щоб устигнути не знати куди, і, виходячи з корівника, навіть не говорили про те, що побачили, а говорили, що ж робити далі, і почали говорити, що Миколі Огороднику не треба мучитись, бо вже все минуло і не вернеться. А він хотів знов заплакати, такий здоровий і вищий за нас усіх, проте ми йому почали казати, що вчителям теж важко з нами вчитись, бо їх
мало, а нас багато, і що, може, не треба було йому, Миколі Огороднику, писати, що він не любить горобців і б'є їх камінцями, коли вони прилітають на подвір'я, але це треба було пояснити не тепер, а тоді, як ми писали твір на тему, як ми любимо і доглядаємо птахів; але ж тоді ми всі сміялись з його твору, сміялись доти, доки не зайшов Микола Григорович. Він прочитав уголос кращий твір, який дала йому вчителька, і твір Миколи Огородника, а потім, забувши похвалити кращого учня, наблизився до Огородника і запитав, чи справді Микола робить так, як написав? Та що ж він скаже, як уже написав, не буде ж брехати, бо йому було б соромно потім і перед нами, і перед вчителькою, і він сказав, що кидає камінцями у горобців, коли вони прилітають і крадуть у курей їжу Микола Григорович почав розпитувати, як вони живуть удома, чи є чим годувати курей, і Огородник кивав головою, що все є, що їм нічого не треба Бо як же ж це, каже Микола Григорович, ти написав таке в той час, як ми всі повинні любити природу, оберігати її, а ти береш і кидаєш камінцями в ці малесенькі створіння. А вчителька, стоячи збоку, відразу ж після слів Миколи Григоровича сказала, що, мабуть, Микола добре не подумав, коли писав таке, він же ж хороший учень загалом, старанно працює на шкілці, допомагає товаришам. А Микола Григорович уважно слухав учительку, слухав, а потім довго дивився на Миколину опущену голову і сказав, щоб Микола підняв голову, бо як же ж це так, що вчителі з ним балакають, а він і очей не зведе. Я й не знаю, казав Микола Григорович, що тепер Робити, чи батьків викликати та поговорити у їхній присутності, чи, може, на перший раз пробачити, га? Вчителька наша, оглянувши клас, несміливо якось проказала, що, може, треба було б на перший раз пробачити Огороднику, якщо він, звичайно, зрозумів свою помилку, якщо він усвідомлює, що таке справді писати не можна, адже він збирається стати хорошою людиною, агрономом хоче бути. То ми тепер почали казати Миколі Огороднику, що він же стане хорошою людиною, агрономом буде, то й нічого йому тепер переживати. А Микола Огородник враз каже, що давайте підемо до старого колгоспу (де вже тепер стадіон) і там є груша з маленькими солодкими грушками, бо він учора після уроків як бігав на стадіон, то залазив на ту грушку, аж на вершечок Я знаю, де та груша-дичка, біля гаража, в якому дядько Петро завідуючий, і я на ту грушку й сам лазив, але тепер промовчав за це.