Як почнуть сперечатися з
Серґієм, як почнуть... І про хролофіл всякий, і про сонце. Я тільки дослухаюся — ото вже розумні дітки виросли!..
— Хлорофіл, — поправила Таня. — Що ж тут розуміти? Це ж
ботаніка. Ми не про те сперечалися. Сергій каже, що колись люди взагалі
Землю покинуть.
— Як то? — здивувалась я. Такого від Сергія мені не доводилось
чути.
— В Космос перейдуть. Заводи, каже, й там будувати можна. А
пшениця тільки на Землі росте. Тому люди всю промисловість згодом на
Місяць та на Марс перенесуть. Атомні електростанції там побудують,
підземні міста. А Земля... Вона всю Сонячну систему хлібом годуватиме.
Бо іншої такої планети в нас немає... На Землі тільки хлібороби залишаться. Сергій каже, що їх буде зовсім небагато.
Я себе пригадала — хіба ж у Таниному віці ми про таке мріяли? А Сергій, виявляється, й тут "гумусну" філософію не кинув. Та й чому, власне, він повинен її кидати? Коли через гумус на земне життя дивишся, воно одразу ж зрозумілішим робиться.
— Іще, Тетянко, океан існує, — спробувала я взяти участь у їхній
дискусії. — Люди й там будуватися почнуть.
— Недоцільно, — впевнено заперечила Таня. — По-перше, це важче, ніж у Космосі. А по-друге... Океан також для фотосинтезу треба
зберегти. Самого лише планктону скільки можна збирати! На всі планети
вистачить. А з нього і молоко, і м'ясо... Все, що завгодно, можна виробляти.
Я засміялася:
— Це Сергій вам такі теорії викладає? Таня ображено закопилила губку.
— Хіба ж я сама не розумію?
— А штучна їжа...
Дівчина, мабуть, гаряче вірила у власну фантазію — увірвала мене на півслові.
— Для штучної їжі планктон будуть виловлювати. А може, нафта
залишиться, їжу з мінералів виготовити не можна — органіка потрібна.
Я дивилася на Таню — і щось тепле, радісне тріпотіло в моїй душі. Господиня Сонячної системи! На менше вона не погоджувалась. Так, це Сергій почав їй заповітні ідеї передавати, а вона їх своїми встигла зробити. Та коли б не було в ній тієї потреби — до живого коріння всюди докопуватись! — не змогла б вона так швидко в його віру перейти.
Чимось ця дівчина нагадала мені Ганнусю. Така ж сама допитливість, жадоба до знань, палка любов до всього живого. І гарненька, просто красуня. О-о, Ніно! Ти ще, мабуть, не знаєш, що в тебе неабияка суперниця з'явилася. Справді, дуже нагадує Ганнусю. А то було перше кохання Сергія. Бережись, Ніно!..
— Далеко до Семенівки? — запитала я.
— На велосипеді близько, — відповіла Таня. — Він у мене з фарою.
Навіть увечері можна їздити. — Несподівано вхопила мене за руки й
радісно защебетала: — Я про вас давно знаю. Ще тоді, коли Сергія тут не
було. Мені Карпо Трохимович про вас розказував. І про вашого дядька...
Який у концтаборі загинув. Іншим допоміг визволитись, а сам загинув.
Таким теплом на мене повіяло від отого милого щебетання, мовби я у власну родину потрапила.
— Хіба ти знайома з Осадчим?
— Звичайно. Я йому допомагаю аналізи робити. Давно вже, з сьомого класу.
Я ледве не розплакалась. Мовби зненацька у власну юність повернулася. То ж колись моя мрія була! Це ж звідти до мене прийшло те, що я потім "гумусною" філософією назвала. Або культом гумусу. Та не слід мене критикувати за це — критикуйте Сонце!..
Тепер мені цілком зрозуміло, чому Танюша так швидко Серґієве світобачення "привласнила": обоє вони дивилися на світ очима Осадчого. Духовна родина гностиків розросталася.
Додому мене не відпустили — змусили заночувати. Автобуси ходять з міста до другої години ночі. Власне, останній автобус приходить сюди о першій, а з автовокзалу рушає об одинадцятій. Сергій, безперечно, приїде — о сьомій ранку йому на роботу.
Десь о дев'ятій вечора Таня на своєму велосипеді поїхала в Семенівку. Устина Прохорівна лягла спати, а мені поставила настільну лампу — я хотіла діждатися Сергія.
Сівши за стіл, почала переглядати книжки. Шевченко, Тютчев, Олесь — його улюбленці.
Розгорнула зошит. Сергій продовжує досліджувати себе. Він уже встиг зрозуміти: вивчаючи кожен порух власного серця, ти вивчаєш людство. Життя його цікавить лише тоді, коли напружено пульсує думка.
Ось він пише про Ніну. Так, вони тепер часто бачаться. Вона ждала його із в'язниці. А це щось важить!..
Довго я просиділа над книжками та зошитами, але Сергія не дочекалася — він не приїхав.
О сьомій ранку попрощалася з Устиною Прохорівною й, заспішивши до "Сільгосптехніки", почала розпитувати про Сергія. Вусатий водій захлюпаного багном грузовика повідомив:
— Горінь?.. Вони вже виїхали, їх сьогодні у Красному ждуть. Іще в
суботу замовили.
Отже, Сергій побіг на роботу просто з автобуса. Де ж він ночував?..
Я також поїхала на службу. А вже дома дізналася від Надійки: Сергій прождав мене до ранку й дуже бідкався. Чого тільки вони не передумали!..
Ну, та це біда невелика. Борщенчиха розкаже йому про мої відвідини — то він і заспокоїться.
А тим часом я зробила з його зошитів деякі виписки для себе. Якщо раніше він мені цього не боронив, то, напевне, й зараз не засудить. Покажу йому те, що виписала, запитаю дозволу. Виписки неповні — робила наспіх, намагаючись взяти найістотніше.
Поміж нами стихійно виникла та форма розмови, яку мені вже й руйнувати не хочеться: так ми кажемо одне одному значно більше, ніж можна висловити без паперу. І головне: до цього завжди можна повернутися — воно для нас не загине...
Щирості не боюсь. Нічого в мене на душі немає такого, що б я мусила від Сергія ховати. Не вірю також, що таке коли-небудь з'явиться в нього. То б для мене була найбільша трагедія!..
IV. СЕРГІЙ ПРО СЕБЕ
Все, що я пережив, не лягає на папір — це дуже важко! Та є тут і радість велика: я, здається, починаю розуміти науку, котра не має власної назви, але володіє доброю якістю. То є наука любити людей.
Я любив Якова. Ми разом росли, не було в нас жодних таємниць. Все хлоп'яче робили спільним. Чому ж чоловіче мусимо розділити нарізно? Хіба ж у тому лише зрілість людська виявляється, щоб дитячу щирість у собі зломити? Тоді краще лишатися підлітком до самої смерті. Бо то ж не до світлого людина посувається, а до темного...
Там, у в'язниці, мені часом здавалося, що Яків змінився, — зникло те, за що я його любив. Я не мав права докоряти Надійці, що вони погодилися мою версію прийняти — сам підбив їх до цього. І все ж...
І все ж не кидала мене потайна думка: коли б я опинився на місці Якова, нізащо б на таке не погодився.
Але те вже позаду. Страшне, гірке, жорстоке. І в чомусь таки ж святе! Нікого я в підлості не можу звинуватити — навіть виконроба. Щось у ньому опиралося, але недовго...
Тепер я часом думаю: добре деяким людям чеснотами вихвалятися, коли їм ніщо не загрожує. Вони й самі вірять у власну порядність. І, може, вірять не безпідставно — все життя її зберігатимуть, якщо не випаде лихо на їхньому шляху. А якщо раптом випаде? Ходило ж страшне лихо по нашій землі, та й не раз! Чи вистачить у них мужності лишатися чесними та порядними в грізні дні їхнього життя? Адже ж це дорого коштує. Ох, як дорого!..
Ну, гаразд...
Про це або цілі томи треба писати, або для себе зробити коротенький висновок: світ, у який ти прийшов із небуття, заслуговує на твою любов — у ньому живуть світлі, мужні душі.
Слідчий по-різному до мене ставився — то він був суворий, то аж занадто лагідний. А на прощання сказав:
— Ніколи я не мав такої замороки. Але й навчився дечому. Все ж таки ви добрі хлопці. Просто ще градом життєвим не обстріляні — через те й лиха накоїли. Того вже не виправиш. Над минулим ми не владні.
А мати... Тітка Марина...
Вона лишилася в душі моїй — так лишилася, як цілий світ, у якому ще мені доведеться жити і про який належить багато думати.
Випустили мене після обіду. Зайшов у сквер — діти граються, бабусі щось в'яжуть. Біжать тролейбуси та автомашини. Двірничка якогось довгов'язого телепня мітлою огріла — він водою із шланга на вікна бризкав. А звідти дівоче обличчя визирнуло...
І все те на мене якось так напливало, ніби не зовні воно лишалося, а в груди мої входило. Захмелів від повітря й каштанової зелені, від голосів людських.
Не знаю, чому й навіщо подзвонив по номеру, котрий вихопився із хаосу, що в голові моїй шумів і пінився, мов хвилі під берегами. Я навіть не розраховував, що мені хтось відповість, — тому подзвонив, що автомат виявився поруч.
Несподівано почув голос Ніни...
Мовчав, боявся власне ім'я назвати. Яке їй діло до мене? Ну, зустрілися. Ну, розмовляли. А ота гірка зустріч, коли моя нещасна ненька плакала й виплакатись не могла... Що це могло сказати серцю випещеної дівчини, котра життя лише з книжок знає?
І все ж наважився подати голос. Хіба я міг подумати, що там, у заваленому книгами кабінеті, її ніжний голос зломиться, мов очеретяна тростинка, і заплаче від радості?..
Дома в неї нікого не було — батьки на дачі, приїдуть через кілька днів. Всі умовності відпали самі собою — ми відразу ж переступили через них, як переступає природа.
Ніно, люба моя! Спасибі тобі за все. Чомусь мені страшно писати саме про те, що хвилює найбільше. Нічого такого я не знав — це вперше в житті. Колись Ганнуся такого просила, а я не зважився. Прости, Ганнусю, пробач... І так багато того, що прийшло вперше, — так багато, ніби доля мені все це навмисне приготувала...
... А що ж далі? Кран розмонтували й вивезли, мотель уже готовий до здачі. Нашу бригаду переводять на будівництво будинку відпочинку — Надійка вже туди виходить на роботу...
Блукаю лісом і роздумую: що ж ти є для мене, робото? Не для кожної людини робота означає те ж саме. Ні, я не засуджую людей, котрі працюють лише для того, щоб якось прожити. Це природна необхідність. Та, напевне, існує щось вище від цієї необхідності — мета! Якась висока мета, котру намагається осягнути людський розум, але він поки що не зумів її осягнути, бо для цього треба відповісти на так звані прокляті питання: хто ти є, Людино? Які завдання поклала на тебе природа? Чого вона хоче від твоїх рук і твого мозку?..
Ми цього поки що не знаємо, як слід. І все ж існують речі, сенс яких нам уже відкрився. Так, скажімо, нам відомо: життя не можна тлумачити лише як земне явище — воно має космічний характер.
У минулому столітті вважалося, що рослини породжені самою землею.