А змарнів як! Красива білолиця жінка легко, мов дівчина, метнулася назустріч юнакові, котрий несподівано з'явився на порозі, і притисла його чорняву голову до своїх грудей. Потім заглянула йому в очі, поцілувала в обидві щоки і тільки після того повела в глибину великої, розкішно прибраної кімнати і посадила на засланій барвистим килимом отоманці.
Худа чорна служниця-татарка внесла на широкій дерев'яній таці їжу і миску з водою. Чора сполоснув руки, сів на міндер поряд з матір'ю, узяв шмат смаженої з перцем баранини і запустив у неї свої молоді зуби... Мати дивилася на сина з любов'ю і ніжно гладила його тверде гостре коліно. Коли він закінчив їсти і запив їжу шербетом, вона спитала:
— А де ж батько? Він також повернувся? Адже не був дома вже майже півроку!
Чора враз почервонів і опустив голову. Мати помітила несподівану переміну, що сталася з хлопцем, підняла пальцями його підборіддя, заглянула в очі.
— Чоро, ви, часом, не посварилися?
— Так, — тихо відповів хлопець і відвів погляд.
— З-за чого?
Чора похнюпився і з зусиллям вимовив:
— Не з-за чого, а з-за кого... З-за полонянки.
— З-за полонянки? Це з-за тієї, що ти привіз із Немирова?
— Так.
— Чого ж ви посварилися?
Чора раптом припав щокою до материного плеча.
— Нене, ти ж знаєш, що я покохав ту дівчину...
— Я знала це, — спокійно відповіла мати. — Але думала, що в тебе не дійде до шлюбу... Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, здається, не приховувала, що кохала якогось козака і збиралася вийти за нього заміж...
— Так, вона казала це...
— От бачиш!
— Але це нічого не значить! — вигукнув хлопець з відчаєм. — Вона з ним ніколи вже не зустрінеться... То наша полонянка!
Мати сумно подивилася на сина і теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубові.
— А що ж тобі сказав батько? Чора здригнувся.
— Батько! Батько! — розхвилювався хлопець. — На Київ ми з ним ішли різними шляхами: я з дому, а він — з Немирова... Зустрілися на Росі, і на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зі Стехою...
— Ну?
Чора похилив ще нижче голову і ледь чутно прошепотів:
— Мені соромно тобі казати, нене...
Мати закусила губу. Раптовий здогад відігнав від серця кров. Щоки її зблідли. Гіркий клубок, що підступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозуміла все.
— Він відмовив тобі, Чоро?
— Так.
— І налаяв тебе?
— Так.
— Що ж він казав — що сам одружиться з тією полонянкою?
— Так, нене... Пробач, що я розповів тобі про це... На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Потім жінка гордо випросталася, стиснула кулаки і вже своїм звичайним, врівноваженим голосом спитала:
— Де ж він зараз? Чи, може, знов поїхав до Немирова?
— Ні, він тут... Скоро прийде... Ми повернулися не з порожніми руками, і він зараз ділить здобич — ясир та гурти скоту, бо воїни вимагають негайно своєї частки... А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозі батько відібрав і відокремив те, що належить нам... Ти ж знаєш, як це робиться.
— Боже мій! Знаю, знаю... Хіба я можу забути, як і мене одного літнього дня притягли сюди, на береги Дністра, і, мов худобину, обмацували хижі очі чужинців... Коли все це скінчиться! Кожного разу моє серце обливається кров'ю... — з болем промовила мати.
Чора обняв й.
— Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадів. Адже я люблю тебе, і сестри люблять... Люблю над усе на світі! Бо ти ж така гарна, лагідна і мудра, нене рідненька!
Жінка помовчала. Але поволі нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвітилися ласкаві вогники.
— Дякую тобі, синку... Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?
— На цей раз — у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто... О аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!
— І це говориш ти — син мурзи? — здивувалася мати.
— Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!
— Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий не був...
— Дякую, нене, за науку.
— Я хотіла б побачити ясир, Чоро... І ту... дівчину... Проведи мене!
Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням... Перейшовши широке подвір'я, де вешталися біля служб невільники і татари-батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з ніздрюватого черепашника. Тут, у похмурих, низьких приміщеннях, що приліпилися до муру, мешкали невільники.
— Ось вони, — сказав Чора, показавши рукою на гурт бранців і бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сиділи в тіні під стіною.
Назустріч господині кинувся підстаркуватий, але ще міцний татарин-наглядач.
— Салям, Варвара-ханум, — вклонився він майже до землі. — Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай аллах продовжить твої золоті літа!
— Я хочу спочатку побачити дівчину по імені Стеха, Селіме, — скривилася жінка. — Покажи мені її.
— Вона тут, ханум. — Наглядач показав на вузенькі двері. — її годують краще і не женуть на роботу. Так повелів молодий мурза, хай будуть благословенні його дні... Але бережу її якнайпильніше, ханум, — дорога пташка! — Він відімкнув двері, гукнув:— Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара-ханум. Почулося шурхотіння — і з дверей вийшла Стеха. Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.
— Як тебе звати, дівчино? — спитала збентежена її красою Варвара.
Стеха мовчала.
— Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?
Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі. Варвара зрозуміла, що не доб'ється від неї жодного слова.
Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття — жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.
— Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? — спитав Чора.
Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев'язаною рукою і вигукнув:
— Стехо! Це ти, Стехо?
Дівчина здригнулася, зблідла — і раптом з криком метнулася йому назустріч.
— Дядьку Іванику! — Вона впала чоловікові на груди, заридала. — І ви тут! І ви в неволіі.. А де ж Арсен?
Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч.
Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.
— Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш-маєш. У Немирові все перевернули — не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов-салтан...
— О боже! Я тут... А Златка... Не знаю, де вона...
— Ну, ти не тужи — він знайде вас! Ось тобі хрест! — Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. — Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити — знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата...
Рожков привітався, з жалем глянув на Арсенову сестру.
— Не журися, дівонько! Іваник правду каже: Арсен розшукає тебе — і визволить або викупить.
Навколо них стовпилися невільники. Чуже горе на якийсь час заслонило їхнє власне — і посипалися поради та втішання. Та скоро люди замовкли і, згадавши про своє рабське становище, обернулися до господині.
— Добрий день, люди добрі! Добрий день, земляки і землячки! — привіталася Варвара-ханум.
— Добрий день, ласкава пані, — буркнув хтось тихо з гурту. Невільники похмуро розглядали красиву жінку в розкішному шовковому одязі і вишитих бісером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по-їхньому?
А Варвара-ханум мовчки дивилася на бранців, і на її очах блищали сльози. Скільки разів зустрічала вона таких нещасних з того часу, як сама потрапила сюди! Скільки тисяч пройшло перед нею, а звикнути до такого жорстокого видовища не змогла!
— Боже мій, чи ще хоч трохи залишилося людей на Україні, чи там уже один голий дикий степ? — промовила ніби сама до себе. — Коли ж скінчиться це лихоліття? Коли наша дорога вітчизна перестане кров'ю стікати, болем кричати, у нестерпній неволі конати?
Всі мовчали, вражені словами цієї незнайомої жінки.
Наперед виступив Кузьма Рожков.
— Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а в яли агаси ' та мурзи Кучука... Це вони найчастіше нападають зі своєю ордою на Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так плюндрують той край, що там справді скоро не лишиться жодної душі... Тож не в нас мали б питати, ханум, а в свого чоловіка, кривавого людолова!
— Рабе! — вигукнув вражений Чора і схопився за шаблю. — Як смієш так говорити?
Але мати притримала його руку.
— Облиш, Чоро! Цей сміливець правду каже, — і підвела очі на стрільця. — Як тебе звати, чоловіче?
— Кузьмою Рожковим, ханум.
— Кузьма Рожков... Спасибі тобі за відвертість... Ти смілива людина.
— А ми всі тут сміливими стали, — буркнув Іваник, — бо втрачати нам, крім життя, нічого. А таке рабське життя нічого не варте, ханум, знаєш-маєш...
— Не звіть мене так, — тихо промовила жінка. — Яка я ханум? Я така ж полонянка, як і ви.
— Така, та не така! — знову буркнув Іваник.
— Доля і для невільників — а особливо для невільниць — складається по-різному...
— Звідки ж сама? Не землячка, часом? — спитав Іваник.
— З Борзни, коли чували.
— З Борзни? Звичайно, чув... Навіть доброго знайомого мав звідти...