Бачимо, режисер усміхається, киває нам, задоволений. Ну все!
— Стоп! — гукає раптом оператор. — Не годиться! Гілляка перекриває дівчину...
От іще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, ніби вона винна, що її перекриває якась гілляка...
— Зрубати гілляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть підготувати зйомку! Зриваєте мені роботу! Чортзна-що робиться на цій студії! — кричить режисер невідомо на кого.
Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не винні. Ми добре зіграли. Режисер нам кивав і усміхався. І це справді свинство, що цей дубль зіпсовано. Виявляється, даремно ми раділи.
Жандарм вилазить з води, ні на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче — видно, лається... Що ж, ми його розуміємо. Падати у воду не легше, ніж радіти.
— Увага... Почали... Мотор! "Шлагбаум".
Клац!
— "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль четвертий...
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Га-га-га!.. Ура!.. Го-го-го!.. І-і-і!..
— Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний. Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..
— Увага... Почали... Мотор!.. "Шлагбаум".
Клац!
— "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль п'ятий. Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Стоп!
У жандарма одклеївся один вус... А що ж ви хочете! Таких тортур і живі вуса не витримають, не те що приклеєні.
Іде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.
— Увага!.. Почали... Мотор!.. "Шлагбаум".
Клац!
— "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль шостий... Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хі-хі!.. — стараємся ми.
— Стоп! Молодці! Нарешті! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радісній усмішці. І раптом він завмирає, вирячивши очі:
— Що це?! На руці?!
Я не розумію, що це до мене, і якийсь час іще радісно посміхаюся. Будка штовхає мене в бік. Я дивлюся на свою руку і все розумію...
— Го-годинник... — белькочу я.
— Що-о?! Вбивця! Де ти бачив, щоб діти бідняків носили годинники! Ну! Зарубав мені всі дублі. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потім підніс до губ рупор і вже звичайним своїм голосом закричав:
— Всі лишаються на місцях! Перезйомка! Перезйомка! — А тоді знову плаксиво до мене: — Знімай негайно ж годинник і оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев'яніло всередині, я опустив голову і сказав:
— Не оддам!
— Ш?! Що?! — не повірив своїм вухам режисер.
— Не оддам... Це не мій годинник... Він уже раз пропадав. А я його сьогодні хазяїнові оддати мушу
— То що ж ти мені всю зйомку зіпсувати хочеш?!
— Якщо так — я краще не зніматимусь. Я на берег піду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у воді неподалік
і слухав цю розмову, сказав:
— Ну, давай уже мені той нещасний годинник...
— Еге... Які бистрі! — кажу я і ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силоміць одібрати.
— Не довіряєш? — усміхається жандарм. Я мовчу.
І раптом жандарм так тихо-тихо каже:
— А я тобі на пляжі довірив... Не побоявся...
Наче мене батогом по спині вперіщили — тіпнувся я і рота роззявив. Що-о?
— Не впізнаєш? — усміхається жандарм. Я вдивляюся, вдивляюся, вдивляюся... Ні, не може бути. Не схожий же зовсім. Обернувся я до Яви — він тільки плечима знизує: теж не впізнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилі Василівні у білім халаті, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) і крикнув:
— У-у... Розмалювала мене так, що хлопці власного годинника повернути не хочуть.
Бачу — всі кругом сміються: і Людмила Василівна, і режисер, і оператор, і всі-всі, хто біля озера. І Валька, бачу, вже сміється, і Будка, і Ява рота розтягує. Отже, це він-таки, він — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собі почав усміхатися, а тоді й кажу:
— А чого ж ви такий... Казали: "Цар, цар", а насправді — жандарм звичайнісінький. А ми, дурні, по всьому Києву царя шукали.
Ще дужче засміялися всі.
— Все правильно, — сказав жандарм-незнайомець. — Щодо царя — ніякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фільмі. І царя, і жандарма — дві ролі. Це ось Євген Михайлович так задумав.
А взагалі вибачте, дорогі, що я стільки клопоту вам завдав своїм годинником. Повірте, зовсім не хотів... Дуже я тоді поспішав... На репетицію... Мені Максим Валер'янович розказав про ваші переживання... Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну міліцію?.. Я ж туди спеціально забіг — попередив і адресу свою залишив...
— Ну досить, досить... — усміхаючись, перебив його режисер. — Потім побалакаєте. У вас, бачу, все добре закінчилось, а оту мене! Біжіть перевдягайтеся. Перезйомка! І все через вашого ж годинника!
— Боюсь, що нічого з переодяганням не вийде, — зітхнувши, сказав цар-жандарм. — Це був останній сухий мундир, — і він двома пальцями взяв себе за край галіфе, з якого струменіла вода...
— Як?!. Клаво! Клаво! Де сухі мундири для жандарма? Щоб зараз же мені були сухі мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте мені зйомку!
— Євгене Михайловичу! У костюмерній було шість мундирів. Усі шість... підмочені, — Клава захихотіла. — Більше взяти ніде. Треба ждати, поки висохнуть.
— Що — ждати? Що — ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сідає, — кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сідати.
— Євгене Михайловичу, — спокійно сказав оператор. — Я думаю, перезнімати не треба... Я певен, що годинника в кадрі не було... Я б його помітив... Ось проявимо плівку, і ви переконаєтесь...
— А якщо був?
— Тоді перезнімемо.
Операторові таки пощастило вмовити режисера... Режисер оголосив перерву на обід.
— Після перерви знімаємо епізод "Зустріч Артема з Марією"...
— Ви, друзі, не тікайте, — сказав наїм цар-жандарм. — Я зараз перевдягнуся і вийду. Я сьогодні більше не знімаюся. Марію граю не я... Тож не тікайте. Цей день нам треба відзначити. Максиме Валер'яновичу, ви почекайте мене біля прохідної, добре?
Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидів на стільці біля тонвагена, закивав усміхаючись.
Ми пішли переодягатися. А потім підійшов асистент, той, що приїздив до нас, і вручив нам усім по три карбованці. Виявляється, усім статистам, хто бере участь у зйомці, платять за день по троячці. Оце класнючо! Мало того, що ти в кіно знімаєшся, славу здобуваєш, то тобі ще й платять за це.
Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:
— Спасибі вам, дорогі друзі, за допомогу. Молодці! Створили дуже переконливі образи. Якщо доведеться перезнімати, ми вас запросимо. До побачення!
І він кожному з нас потис руку. Ці режисерові потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження.
Настрій у нас був блискучий. По-моєму з такого настрою починається щастя.
Біля пам'ятника Пушкіну Олег Іванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксі, і ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тільки "до шістнадцяти не...", а мабуть, і "до вісімнадцяти не..." — ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горі над Хрещатиком, на найвищій, як кажуть, точці Києва. І через усі шістнадцять поверхів піднялися швидкісним ліфтом на самісінький дах.
Увесь Київ лежав під нашими ногами, іграшкові машини і тролейбуси сновигали по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. І видно було так далеко, що, здається, ще трохи — і побачиш рідну Васюківку...
Ми сіли за столик, і до нас одразу підбігла молоденька офіціантка, ще здалеку всміхаючись і вітаючись з нами, а певніше — з Олегом Івановичем і з Максимом Валер'яновичем. Так вітаються лише з тими, кого добре знають, поважають і люблять.
Олег Іванович почав замовляти всілякі страви. Довго замовляв — офіціантка дві сторінки у блокноті списала.
Повз нас пробіг якийсь дядечко-офіціант і теж дуже лагідно привітався, киваючи Максимові Валер'янови-чу й Олегу Івановичу. Офіціант тримав на руці велику тацю з тарілками, що парували і дуже смачно пахли.
— Що це так пахне? — тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нічого не їли — навіть про бутерброди свої забули).
Офіціантка почула й повернула до Яви свою усмішку:
— Це шніцель. Хочете?
Ява почервонів як мак. Вийшло, що він напросився на той шніцель.
— Аякже, аякже... Всім шніцелі неодмінно. Ми ж голодні як вовки! Цілий день знімалися... — голосно на весь ресторан сказав Олег Іванович.
Тут уже ми всі четверо почервоніли — від задоволення і гордощів. Офіціантка кудись побігла й почала носити на наш стіл різні пляшки й тарілки.
Ми бенкетували в ресторані, як справжні дорослі артисти. Ми їли численні закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, ікру, краби... їли шніцель... їли тістечка, цукерки й морозиво...
Максим Валер'янович і Олег Іванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, від якого на нас тільки гикавка напала. Ми ховалися за серветками з тою гикавкою й уважно слухали, що казав Олег Іванович:
— Дозвольте випити за ваші успіхи, юні друзі! За ваші перші кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають і великі муки, великі страждання... і велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!
Ми дозволили.
Ми сиділи і нищечком озиралися навсібіч. Якісь вусатенькі молодики і фарбовані дівчата, що сиділи за сусідніми столами, перешіптувалися, позираючи на нас.
Це була слава.
Та слава, про яку ми так давно мріяли.
Так от вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими серветками у вазочці, весь Київ під ногами, галантин, шніцель, шампанське і гикавка... Гарно!
Випивши за наші успіхи й за наше щастя, Олег Іванович та Максим Валер'янович дали нам спокій і завелися за якогось Степана Степановича, який "ні біса не тямить, вибачте, в мистецтві і лише заважає створювати справжні художні фільми".
Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловіком, але ми відчували до нього вдячність, бо завдяки йому ми могли нарешті відпочити від свого щастя і приділити належну увагу тістечкам, цукеркам і всім тим ласощам, що стояли на столі. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три дні потім боліли животи...
"Увага!. Почали!. Мотор!. * * *
...А через три дні, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої перші в житті зароблені на мистецтві троячки. Ми протринькували їх і колективно (разом з Будкою і Валькою), і індивідуально (удвох з Явою).
Ми з Явою немов переродилися після того "зйомочного дня".