Ніде на всій Гуцульщині не придбаєте такого убору, як на косівськім торжищі! Від сардака до дівчачих упліток — все, що забажаєте, знайдете. Теплі фарбовані гачі, рясно гаптовані киптарі, легкі крисані... Чого тільки не буває у Косові!
...А зараз місто було до нудного спокійне, задушне. Лариса Петрівна з нетерпінням чекала, поки фіакр рушить далі. Єдине, що її захопило, — водоспад. Назва-бо яка — Гук!
Вода в нім шуміла, пінилась, вирувала. Легкі смереки, що тісними гурточками підступали до берега, стрімкий потік творили мальовничу картину.
За кілька годин дісталися до Яворова. Гадали — перепочинуть трохи і знову в дорогу, та Окуневські запротестували: як це так! Скільки не бачились — і не посидіти хоч один вечір? Довелося доплатити візникові за простій і залишитися на ніч.
Ольга, відколи бачилися у Відні, а ще більше — у Києві, погарнішала. Та й грати стала куди краще. Ще б пак! Минув добрий десяток літ. Цілий десяток! Як невмолимо швидко минають дні! Наче ж недавно білявими дівчатками бігали на уроки до Миколи Віталійовича, а вже... страшно подумати! Як прожито і що пережито.
За вечерею, влаштованою з нагоди їхнього приїзду, старий Окуневський розпитувався про здоров'я батьків, напрошувався на широку балачку з приводу останніх політичних подій у Києві. Проте Лариса Петрівна, а тим паче Квітка не підтримали його, і весь вечір минув у буденних розмовах. Кілька разів Окуневська сідала до фортеп'яно, і це були найкращі хвилини. Легкі (грала більше розважальні п'єси) мелодійні звуки, такі незвичайні в цій гірській та лісовій далечині, виповнювали серце якимись прекрасними почуттями, вертали далекі, милі роки, коли не треба було ані їхати світ за очі за здоров'ям, ані думати про заробіток, ані шукати форми, в яку б вилити свій біль і свій гнів...
Сиділи допізна. Між розмовами виходили послухати, як дихають гори, сонно зітхають дерева, як, наганяючи страх, кричать нічні птахи. Знизу тягло прохолодою. І Леся швидко верталася; і знову не вмовкали трохи журливі жіночі голоси. Климент Васильович, якого Окуневські поклали в сусідній кімнаті, за переділкою, так і не діждався, коли вони стихнуть, заснув...
За Ясеновом Горішнім дорога почала спадати в долину, де безклопітне шумів Черемош. Фіакр то оддалявся від нього, обминаючи гладкі скелі, які нараз виростали посеред шляху і лежали, мов годовані бики в спеку, то спускався так близько, що чулося прохолодне дихання річки, сонне хчюпання хвиль та заспокійливий шерхіт перекочуваного водою дрібного каміння.
День видався погідний. Лариса Петрівна, думками все ще гостюючи в Яворові, частіше й частіше затримувала свою увагу на чудових гірських краєвидах. Як вона раніше не вибралася в це феєричне царство краси? Як сміла стільки років не зважати на запросини Павлика, Ольги Юліанівни? Може, й не було б тоді оцих кашлів, головної болі, істерій, котрі, здається, доконають її остаточно...
Долина звужувалася між двома пасмами скель, і тоді віяло чимсь таємничим, казковим; ущелина повнилася зеленавим мороком, у котрім, здавалось, існують тіні далеких предків, лунають голоси загадкових створінь, од яких ставало моторошно. Лиш угорі, де, розділені широкою смугою фіалкового неба, дрімали вікові праліси, було вільно і радісно. На білених подолках беріз там грало сонце, упоєні пахощами квіток та живиці, мліли столітні смереки, їхнє коріння мертво спліталося з камінням, а на скелях, порослих мохом, вилось, мов гадина... Та ось гори одходили, розступалися, небо над ними ширшало, і ширшали обіч ріки зелені зарінки. Схили кичер, утикані хатинами, гурточками дерев, кущами терну та гложжя, ставали пологіші: то тут, то там виднілися на них клапті озимини, обнесені сивуватим воринням сіножаті. Косовиця трав була в розпалі — на підгір'ях порались люди. Одні косили, інші гребли, громадили сіно в копиці, прикриваючи їх — щоб не роздувало вітром — важкою в'яззю із сирої вільшини а чи ліщини.
За думками та розмовами — хоч і скупими, короткими — незчулися, як і в'їхали в Криворівню. Фіакр зупинився на невеличкому, вигарцюваному на самісінькім березі майданчику, захищеному од води товстою кам'яною кашицею.
— Ну, слава Ису, дістались, — важко ступив на землю візник. — Най будете здорові, — побажав подорожнім.
Це був центр села. Зусібіч сюди збігалися стежини;
тут же тулилися чималий, критий гонтом шинок, а трохи вище, обнесена добрячою огорожею, плебанія отця Олекси Волянського. Як не є, а Криворівня вважалася не останнім з навколишніх сіл, до того ж лежала на битім шляху, од Косова, Вижниці, Кут, а навіть од самих Чернівців — на Жаб'є і далі в Карпати. Сюди часто заникували цісарські урядовці, а вліті наїжджало чимало панства зі Станіслава, Львова та навіть із Відня.
Зупинитися довелось у Волянських. Незважаючи на свій сан, отець Олексій був людиною широкої вдачі, любив товариство, цікавих людей. Прочувши, що до Криворівні їде Лариса Косач, він упросив Франка, якому симпатизував і з яким підтримував тісні стосунки, направити гостю до нього на постій. Про це Лесі було сповіщено заздалегідь, ще у Вижниці, так що компанія Волянських не викликала в неї здивування. Зрештою, який це матиме на неї вплив? Не збираються ж вони мешкати місяць, бодай половину, переночують — і до побачення. Симпатії до нових знайомих навіть збільшились, коли оглянули чималу, зі смаком підібрану бібліотеку. Книжки свідчили, що їхній власник — людина демократичних поглядів, цікавиться значно ширшим колом питань, аніж належить по службі. Климент Васильович, якого захоплювала самобутня усна творчість гуцулів, знайшов для себе в бібліотеці справжній скарб — масу етнографічних журналів та різних посібників. На його прохання господарі охоче дозволили взяти все те з собою, звичайно, з умовою на зворотнім шляху повернути.
А втім, справа була не в Волянських, хоч Лариса Петрівна пройнялася до них сердечною щирістю, її вабив Франко. Приємно було знати, що він поруч, за якихось кілька дворів. Пообідавши та віддавши належне гостинності господарів, Леся і її попутник зібралися до Івана Яковича. Наймолодша Волянська, Цьопа, радо зголосилася провести.
Франко мешкав тут же, на Заріччі, по лівім боці Черемошу, в хаті Проця Мітчука.
Був полудень. Липневе сонце палило щедро. Незважаючи на близькість ріки, повітря дихало спекою. Сіно, складене на дворах, сушилося на вор'ї, трохи скрадало її, бентежило груди тонким ароматом різнотрав'я, ромашок, дзвоників, кашки.
На Мітчуковім обійсті кипіла робота. Гуцул щойно привіз фіру пахучої паші, скинув її і тепер сидів на призьбі, попихкував закіптюженою люлькою, дивлячись, як жінка та дітвора укладають сіно під оборіг.
— Помагай біг! — привіталися гості.
— Вітайте, вітайте !— скинув поруділу крисаню і вклонився, не встаючи, газда. — Чей, пана Йвана хочете видіти? — вгадав їхній намір і погукав.
З-за оборогу, з вилами в руках, вийшов Франко. У шкіряних постолах, благеньких штанях і такій же сорочці; блідаве, зрідка вкрите веснянками обличчя заросле; на голові, в рудуватих вусах заплуталися дрібні зілинки.
"Газда, чистісінький газда! — мало не вихопилося в Лесі. — Надіти крисаню — таку, як у Проця, дати люльку — й не відрізниш".
— Моє шанування, — зоддаля мовив Іван Якович. — Як їхалось? — Перекинувши з правої долоні в ліву вила, він цупко потиснув Лесину, затим, коли Косачів-на відрекомендувала Климента Васильовича, Квітчину руку. За батьком підбігли менші — Тарас, Петро і Ганнуся, привітались до знайомої панни і поставали — цікаві. Іван Якович відправив їх до роботи, ткнув вила в землю, запросив приїжджих до господи.
Хата була чимала, з двох половин, рублена. Дерево, щоб не псувалось, помастили зверху олією, тому стіни мали червонуватий колір.
На порозі гостей зустріла Ольга Федорівна. Посвіжіла на гірських вітрах та на сонці, була і привітніша, і щиріша, ніж удома. Ларисі мимоволі згадалися її постійні нарікання на долю, на своє невезіння, якими, бувало, і стрічала, і проводжала гостей Франкова. Нині од того, здавалося, не лишилося й сліду. Навпаки, тепер Іван Якович справляв якесь дивне враження: був мовби чим приголомшений, постійна зажура глибше залягла на чолі, зібрала його в ще густіші зморшки; погляд, що звик проймати співбесідника, блукав десь у далечіні... Дивно: так ждали обоє цієї зустрічі, збиралися обговорити так багато питань, а відчувалось — розмови не вийде. Франко ставив запитання й одразу ж об нім забував, тонув у глибинах власних думок.
Лариса Петрівна завела мову про Кобилянську, передала од неї вітання. Іван Якович трохи пожвавішав, почав розпитувати, що в неї нового та як себе почуває...
— Читали її "Під голим небом"? — поцікавився. — Гарне оповідання. Так мистецьки змалювати душу ідіота, котрому навіть смерть рідної неньки — ніщо, певне, може тільки одна Кобилянська. Щоправда, як на мене, то я менше подав би тих людців у такім невеликім творі. Занадто вже багато в новелі тих ідіотів. Навіть дитина якась ідіотична... А все ж добре. Читаєш, і мороз по шкірі йде... Властиве, я ніколи не сумнівався в таланті Кобилянської, — додав після паузи. — Вже після першої появи її на ниві нашої літератури було видно, що йде великий майстер. Добре, що вона вчасно порвала з отим солодкаво-сентиментальним стилем, котрий властивий її першим оповіданням. І вже "Людина", "Битва" та й це, "Під голим небом", наповняють мене щирою повагою до цієї писательки.
— Еге, коли б не забути, — згадала Леся. — Ось вам спис новел, — дістала і подала аркуш паперу, — котрі Ольга Юліанівна переклала з української на німецьку і збирається видавати в Дрездені, у Якубовського. Просить, аби ви написали до них передмову.
Франко напівбайдуже переглянув список, поскуб короткого вуса.
— Нехай, пізніше подумаю, — мовив і поклав папір. — Будете відповідати — привітайте од нас, — він раптом знеохотився до розмови. Щось важке, безвідрадне ще більше заслало йому очі. Здавалося, він нікого не бачить: ніщо його не цікавить. — Та скажіть, що попробую написати ту передмову, — додав перегодя. Край столу лежали розгорнуті книжки і журнали. Франко підійшов, узяв одну з них і зачав гортати. Скоро, однак, облишив, зиркнув на Квітку.
— А ви, кажете, юрист? — запитав.
— Студент останнього курсу, — радий увазі, відповів Климент Васильович.
— Не знаю, що саме потягло його до юриспруденції — він весь у музиці, етнографії, — додала Леся.
— Це й гаразд.