В пошуках скарбів (збірка)

Іван Шаповал

Сторінка 53 з 67

Тому людина — перший помічник лікаря, але це тоді, коли ви знайдете ключ до людського серця. Он як, голубе! Не пошкодить вам, .як ви будете вивчати недуги, прислухатись разом і до мови, і до мислення людини,— все це пригодиться для науки. Слухав його юнак і радів, що живе у великого вченого, проймався глибокою повагою до того, чиї розумні поради були для нього найкращою школою.

1936 року, коли Дмитро Яким'юк закінчив медінститут, Яворницький організував на його честь домашній бенкет.

— Приведіть, Дмитрусю, з собою своїх друзів і приятелів, кличте сюди кого завгодно. Ми вам улаштуємо домашні проводи.

Яким'юк привів трьох молодих лікарів. Для них Дмитро Іванович звелів купити пива, вина. Молодим медикам добре запам'ятався тост Яворницького.

— Майте на увазі, хлопці, хоч у вашій кишені й лежить диплом лікаря, але ви ще не лікарі. Ви ними станете тоді, коли з головою заглибитеся в життя. Чому? Тому, що ваша наука в інституті — це тільки канва, а візерунок на ній ви будете вишивати все своє життя. Отож ідіть на свою трудову ниву і працюйте за покликом душі, працюйте доти, поки буде битися серце у ваших грудях. У всякому ділі є головне — любов до своєї професії. Отож віддайте їй усе: свій розум, своє серце, свою любов, свої знання! Будьте скромні й доступні для простих людей — це вам принесе честь, славу й пошану...

За ці теплі й сердечні слова Дмитрусь щиро подякував і сказав, що напутнє слово професора вони пам'ятатимуть усе своє життя.

Не обійшлося на бенкеті й без курйозу. На столі лежав оселедець з маслинами. Вчорашні студенти з'їли оселедця зразу ж, а маслини залишили цілими, бо вважали їх за бутафорію.

Дмитро Іванович помітив це:

— У вас, хлопці, бачу, смак ще не зіпсований! Ця жартівлива репліка викликала загальний сміх за столом.

Вже за другим тостом хлопці впоралися з маслинами.

— Ну, синку,— звернувся господар до Дмитруся,— попрощаємося!

Обидва обнялися, розчулені, й поцілувалися. Це прощання в них було останнє.

Другого дня Яким'юк повинен був виїхати в Сімферополь відбувати службу в Червоній Армії. Яворницький сказав йому:

— Нехай не лякає вас, Дмитрусю, служба в армії. Там довго не дають хліб їсти. Отож незабаром і дома будете.

Потім Яворницький вийшов з їдальні й попрямував до свого кабінету.

— От що, синку, в Симферополі живе й працює мій давній побратим — академік Микола Семенович Самокиш. Я напишу йому невеличку цидулку.

Дмитро Іванович сів за стіл, і його перо повільно вивело на білому аркуші:

"Вельмишановний Миколо Семеновичу!

До вашого краю їде на службу в Червоній Армії молодий лікар Д. І. Яким'юк. Це хороший козарлюга, якого я добре знаю, бо жив у мене два роки.

Дуже прошу вас, дорогий Миколо Семеновичу, приголубте його, як свою дитину. З ним вам буде не сумно: він — веселун, добре співає українських пісень. А я знаю, що ви це любите. Покажіть йому шедеври свого пензля. Буду щиро вдячний. На все добре.

Липень, 1936 p.

Ваш назавжди Д. Яворницький"

Листування з своїм вихованцем Яворницький не припиняв до самої хвороби, яка знесилила його і звалила в ліжко.

У грудні 1939 року вчений продиктував листа, в якому е такі слова: "Виберіть, Дмитрусю, час та приїдьте до моєї хати. Це буде для мене найкращий подарунок, найбільша радість".

...Почалася війна. Гітлерівці окупували Дніпропетровськ. Вони вигнали з будинку Яворницького всю його рідню. Добралися і до бібліотеки. Шматували рідкісні книги, рукописи, листи до вченого, топили ними піч. Як фашисти поглумилися над будинком академіка Яворницького, можна бачити з листа 3. Д. Бурякової (сестри дружини Яворницького) від 29 травня 1944 р. Ось що вона писала до Дмитра Яким'юка:

"Ми й досі не можемо примиритися з смертю Серафими (дружини Яворницького), і все це сталося через проклятого Гітлера. Умови життя були в нас надзвичайно жахливі: зима люта, морози великі, палива й харчів у нас не було, а німці нас добре обібрали. З лютого 1942 року окупанти нас не залишили в супокої, а вигнали з будинку. Якби Д. І. Яворницький піднявся та глянув на свій будинок, він би знову вмер. Німці зламали веранду, а замість неї зробили якусь незграбну надбудову, з якої обстрілювали місто. Східці до мезоніна десь викинули. Всі картини, що прикрашували будинок, заштукатурили, подовбали, замість кахельної підлоги зробили в підвалі яму, скло у вікнах вибито, залізні ворота десь зникли, всередині будинку — все закінчено, бо в хаті палили папір; стеля зруйнована, ванна знесена, ручки від дверей і замки зірвані" .

З болем у серці читав ці рядки лікар Яким'юк, який так багато зобов'язаний академікові Яворницькому.

Д. І. Яким'юк — кандидат медичних наук, доцент Дніпропетровського медінституту — став комуністом, написав докторську дисертацію. Але перед самим захистом занедужав і помер у 1967 році.

ІСТОРІЯ ОДНОЇ ФОТОКАРТКИ

Майстер виготовляти бандури Федір Юхимович Циганенко давно мріяв познайомитися з академіком Яворницьким. І така нагода випала йому.

Циганенко нарешті насмілився піти до Дмитра Івановича. Підійшов до воріт, подзвонив, і біля дверей з'явився біловусий, в окулярах господар дому.

— Дозвольте, професоре, до вас на хвилиночку. Мене Цікавить історія кобзи.

Дмитро Іванович запросив гостя до свого кабінету.

— Сідайте ось тут, біля столу, і розказуйте, хто ви такий, чому зацікавилися кобзою, навіщо вам історія кобзи?

Циганенко розповів, що вже давненько майструє бандури, а тепер прийшов попросити рукописа про мистецтво кобзарів. Вислухавши прохача, Дмитро Іванович сказав:

— Принесіть мені завтра, годині о третій, вашу кобзу, я подивлюся на неї.

Наступного дня майстер з кобзою прийшов до Яворницького в призначений час.

— О-о-о! Як гарно оздоблена ваша кобза! Чим це ви її так прикрасили?

— Перламутром!

— Це ж ви як, своїми руками?

— Своїми, Дмитре Івановичу. Там усередині кобзи значиться моє прізвище і рік виготовлення. Подивіться.

— Золоті у вас руки, Федоре Юхимовичу! А грати вмієте?

— Я більше роблю кобзи, ніж граю.

— А може, все-таки спробуєте? Давно вже не чув гри на кобзі.

Циганенко заграв. Видно було, що Яворницький не дуже вдовольнився з його гри, та, щоб не образити гостя, сказав:

— Ну що ж, і за це дякую. Шкода, що не співаєте! А майстер ви тямущий... Так ви просите, щоб я дав свого рукописа про історію кобзи? Добре. Я дам, але з умовою: повернути мені через два дні. Як, справитеся?

Циганенко взяв рукописа, глянув під кінець, а там було 48 сторінок. Йому здалося, що не встигне за два дні.

— Тут же багато, Дмитре Івановичу, я не встигну за такий строк переписати.

— Нічого, голубе, потрудіться! Я більше над ним сидів! Через два дні рукописа повернуто.

— Ну, от бачите, і встигли! А я вам тут книжечку приготував — "За чужий гріх". Візьміть прочитайте собі на дозвіллі.

Циганенко подякував і вже хотів було виходити з будинку, але Дмитро Іванович підвівся з крісла, дістав з шафи великий альбом і показав гостеві. Циганенко взяв у руки і прочитав назву: "Украинская старина. Рисунки академика Н. С. Самокиша. Пояснительный текст С. И. Васильковского и профессора Д. И. Эварницкого. 1900 г. СПб. На русском и французском языках".

— Дозвольте мені, Дмитре Івановичу, взяти на кілька днів?

— Беріть, читайте! Тут ви дещо й про кобзарів дізнаєтеся.

Почувся дзвінок. Дмитро Іванович перервав розмову і, вибачившись, пішов до дверей. В цей час гість звернув увагу на фотокартку, що висіла перед столом ученого. На ній сфотографовано кобзаря в чумарці й з кобзою. Коли господар повернувся, гість спитав:

— Скажіть, Дмитре Івановичу, що то за кобзар на картці?

— На фото,— сказав Дмитро Іванович,— кобзар Іван Йович Кучугура-Кучеренко. Познайомився я з ним навесні, десь 1906 року. Ходив я по катеринославському базару й придивлявся, чи не трапиться для музею якась цікава старовина. Аж чую, співає кобзар. Підійшов ближче. Бачу, сидить на стільці моложава людина, з невеличкими вусами та борідкою, без шапки. Голова в кобзаря причесана в проділ, поряд, на землі, лежала шапка з мідяками. Послухав я одну, другу пісню — сподобалися мені: голос у нього від природи — чудовий, тільки потребує доброго шліфування. Я запросив його до себе. Прожив Іван Йович у мене три дні. Як виявилося, це був талановитий кобзар. Народився він 1878 року в селі Мерефі, Богодухівського повіту, на Харківщині. Ще з дитинства його спіткала гірка доля: коли йому було дев'ять років, помер батько, коло матері залишилась купа малих діток. Через великі злидні в сім'ї та хворобу очей Іван Йович на все життя залишився мало-видющим. Він здебільшого ходив з поводирем, бо ледве помічав людей та бачив стежку. Дванадцятирічним юнаком він навчився грати на бандурі в свого земляка-кобзаря. Природа нагородила Івана чудовим баритоном.

— І давно цей кобзар мандрує? — спитав Циганенко.

— Це було ще тисяча дев'ятсотого року. Як тільки почув у собі силу співака, не всидів, помандрував спочатку по Україні, а далі побував і в Росії. Він щедро демонстрував перед людьми скарби духовної культури свого народу. Його чарівні пісні слухали в Києві, Харкові, Полтаві, Мінську й Катеринославі. Пізніше він побував у Москві, в Петербурзі й Ростові. Мені він видавався коштовним діамантом, що тільки тоді заграє всіма барвами, коли його відшліфує вмілий майстер. Ось такого шліфування й потребував Кучугура-Кучеренко. Мені дуже хотілося, щоб голос цього кобзаря почули не тільки на Україні, а й по всій Росії. Я тоді сказав йому: "Вам треба трохи підучитися". В той час була тільки єдина людина, яка б могла допомогти кобзареві вийти в люди, на широкий шлях. Це художник Опанас Георгійович Сластіон. Він сам і грав, і співав, і малював. Я написав до нього листа, в якому просив допомогти дуже обдарованому співакові. Листа віддав кобзареві, поклав у його кишеню гроші на квиток до Миргорода, де жив тоді Сластіон, зав'язав у хусточку харчів на дорогу й побажав йому щасливої дороги.

Дмитро Іванович підійшов до стіни, де висіло фото, і раптом спитав:

— До речі, ви бачили коли-небудь Сластіона?

— На жаль, не бачив!— трохи ніяково відповів Циганенко.

Дмитро Іванович зняв з стіни рамочку і показав гостеві фотокартку Сластіона. Це була вже літня людина з довгими, звислими сивими вусами, але ще бадьора, з творчим вогником в очах.

— Прощаючись з Кучугурою-Кучеренком, я сказав йому: "їдьте до цього чоловіка і не пожалкуєте: він вас так навчить співати під кобзу, що про вас далеко лунатиме слава".

Сластіон щиро зрадів листові від свого друга й тепло прийняв кобзаря.

50 51 52 53 54 55 56

Інші твори цього автора: