Він у мене цілий рік заглядає у воду, скоро водяником стане.
Офіцер засміявся:
— А ви зможете знайти свого водяника?
— Постараюсь. Але пан офіцер, напевне, буде сумувати на самоті?
— Коли дозволите, я прогляну ваші ноти,— повів краєчком ока на клавесин.
Повз заморожених автоматників пані Пасикевич пішла до берега. І тільки тут її тіло охопив страх. Недарма, ох, недарма приїхав цей чемний напарфумований комендант, недарма на їхньому порозі, як лихо, стала заморожена охорона. Який не є Антон, а він таки годував її хлібом, навіть у голод годував. Уже й за це треба було мати вдячність. Та вона і вдячність, і любов віддавала іншому. І тільки тепер із жахом відчула гріховність і нікчемність свого піснуватого тіла.
— Антоне! Антоне! — гукнула, чіпляючись, як за соломинку, за це ім’я.
— Чого тобі, Тоню? — обізвався з-за очерету його спокійний голос.
— Ой Антоне! — набравши в туфлі жабуриння, вона кинулась до чоловіка, припала головою до його плеча, заплакала.
— Що з тобою? — пригорнув її, підняв на руки, а туфельки жбурнув на берег.
— Біда, Антоне, біда. До тебе чогось приїхав ортскомендант.
Антон Антонович виніс дружину з води, задумався.
— Тікати треба, Антоне. Сідай на човна і тікай!
— Куди?
— Хіба ж я зна.
— Здійми жабуриння з ніг. Як він поводив себе?
— Дуже чемно.
— Тоді ходімо, Тоню, додому.
— А як заберуть тебе?
— Забирати приїжджають уночі. Тут щось інше,— рішуче сказав Пасикевич, відв’язав од гілки верболозу шворку з рибою, акуратно змотав вудочки й плече в плече з дружиною пішов до свого будиночка, біля якого, мов камінні, стояли автоматники.
Умившись і переодягнувшись у святешне вбрання, Антон Антонович увійшов до кімнати, де, нудьгуючи, офіцер перебирав його книги. Ось він підвівся і приязно поглянув на господаря.
— Дуже радий вас бачити, пане Пасикевичу.
— Спасибі.— "Значить, не по мою душу приїхали".
— Як вам велося на риболовлі?
— Не дуже ловилося, але на юшку вистачить. Коли не відмовитесь, охоче приготую на березі.
— Красненько дякую. Давно я не їв істинно української юшки — аж у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому році при гетьмані Скоропадському. Тоді пан Пасикевич мав зверхника в особі Полтавця-Остряниці?
— Так, пане офіцер,— з гордістю сказав повеселілий Пасикевич.— Наскільки мені відомо, Полтавець-Остряниця великий прихильник німецької держави?
Обличчя ортскоменданта змінилося, в погляді проклюнулась жорстокість.
— А пан Пасикевич знає, що в тисяча дев’ятсот тридцять третьому році на підставі матеріалів абверу великого прихильника німецької держави заарештувало гестапо?
— Гестапо?! — мало не обімлів Пасикевич.— Але я після вісімнадцятого року нічого й не чув про нього. Нічогісінько! У мене не було жодних зв’язків! Який він негідник!
— Але цього негідника в тридцять восьмому році взяв під свій захист сам Розенберг,— тонка посмішка змила жорстокість з очей ортскоменданта.
— Тоді я нічого не розумію! — спантеличено розвів руками Пасикевич.
— Ви більше зрозумієте, коли станете начальником української допоміжної поліції.
— Я?! — на округлому виду Пасикевича округлились очі.
— Ви! Я приїхав по вашу згоду.
— Але ця... робота не по мені,— завагався Антон Антонович.
Офіцер підібрав тонкі уста.
— А яку б ви хотіли обійняти посаду?
— Не знаю.
— Прикиньте, не соромтесь.
— Може, мером міста?
— Мера ми вже маємо. Мерів можна багато знайти, а начальник поліції повинен мати особливий талант.
— Невже ви думаєте, що я маю такий... талант?
Ортскомендант поліції загадково посміхнувся, поглянув на двері і тихо сказав:
— Я нагадаю, пане Пасикевич, талановиту вашу операцію. Згадайте Великдень тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, і церкву, з якої ми витягли батюшку, і списочок, який писали ви під великодні дзвони... Як це все давно було. У мене вже діти такі, яким я був тоді.
"Виходить, не поховано в пам’яті людській той проклятий списочок",— не великодні, а похоронні дзвони озвалися в душі Пасикевича. Крізь них він чує голос ортскоменданта:
— Ви згодні?
— Так, пане офіцер,— підвівся і виструнчився перед своїм зверхником. А дзвони далеких років шматували й шматували його мізки.
ІХ
Тепер старожитня хата Васют стала скидатися на крамницю, в якій не закінчилась ревізія. Тут на лавах і під лавами, на припічку і в запічку, на столі і навіть на ліжках лежали пачки печива і чаю, мішки з сіллю, борошном, крупою і цукром, ящики з макаронами і вермішеллю, коробки з цукерками, лавровим листом, перцем і навіть гвоздикою — все, що було Хворостенком вивезено у ліси. Правда, це добро можна було б заховати подалі від людського ока, але, наспіх закопане в землю, воно взялося вільгістю, і де його пересушиш, як не в хаті? Тому тепер на дверях цілі дні висіла важенна колодка. Коли й треба було зайти в оселю, Васюти заходили осілими прицвинтарними дверима, що здіймали воронячий галас. Накрадене добро тішило Артемона і Омеляна, але судомило Давида.
— Ще, махлюваті, згадають вам партизани ці продукти,— понуро товк своє.
— Та ми ж так тихесенько вибрали їх, що й святі з неба не бачили,— поштиво говорив Омелян. І на його очах випинався сміх.
— Хоч не чіпайте святих, гріховодники,— сердився Давид і йшов ночувати до клуні, бо в хаті різні перці та гвоздики дурманили голову.
— Постарів батько, зовсім постарів,— з жалем казав Артемон.— Раніше він, пронюхавши таке, перегнав би коні на мило, а не попустив би добра.
— Видко, душа його вже відпочинку просить,— глибокодумно покивав головою Омелян.
— Може, нам тепер крамничку відкрити? — запитав Артемон, милуючи засклепованими очима накрадене добро.
— З гешефтярством почекаємо. Це від нас не втече. Спершу треба прицінитись до нової влади, прикинути, що можемо від неї мати. Не будуть же самі німці верховодити селом. Та десь і наші об’являться, що після революції повтікали звідси. Тоді й зважимо, як на руці, весь завтрашній день. Пошукай щось у миснику.
Не світячи світла, вони розпивали пляшку, закушували партизанським печивом, і Омелян ішов додому, а Артемон зачиняв оті двері, що зчиняли воронячий галас, і лягав спати поруч з різними ящиками і коробками: йому ніщо не дурманило голову. Тільки тепер частіше до неї заходила Ярина.
Скільки він не шукав собі наречену, красивішої не міг знайти. Вже й старим парубком зовуть його, а оте, що ворухнулось у нього колись до Ярини, більше не приходило. Не розсудив їх мир, то, може, війна розсудить? От підсохне ця продукція, заховає десь її у потаємниках і гайне в ліси до Ярини на вивідини чи поклін. Він і з дитиною може взяти Ярину, якщо не злиняла її врода. Про це йому кілька разів хотілося поговорити з Омеляном, але все якось не виходило та й ніби незручно було.
Другого ранку Артемона розбудив дзвін коси. То батько скошував на могилках вже перестояну траву.
— Нащо вам тепер цей клопіт? — ще заспаний, підійшов до батька.
Давид стомлено сперся на кісся:
— Воно хоч і війна, а треба ж якийсь клапоть сіна мати.
— Я вам привезу цього сіна, аби мали де скласти.
— Знову украдеш?
Оце святенство на старість одразу розгнівило Артемона:
— От скажіть, тату, а коли ми не брали того, що погано лежало?
— Відпала в мене охота красти, бо чогось, бачу, воно так виходить: чим більше маєш, тим ще більше хочеться мати. А це ніколи до добра не доводило. Може, ми хоч тепер схаменемось?
В засклепованих очах Артемона прокинулась хижа насмішка:
— Коли ви, тату, віддасте мені своє золото, я схаменусь.
Давид посірів:
— Яке золото?
— Оте, що увесь вік збирали. Та не озирайтесь — мертві не почують.
— У мене ж це золото петлюрівці на гривні, на папірці обміняли.
По щелепах Артемона поповзла та сама паскудна посмішка, яку йому завжди хотілося змісити кулаками.
— Так я вам і повірю, щоб ви петлюрівцям віддали все золото. Краще б сказали, де зарили його, бо як помрете, дістанеться воно, як і тіло ваше, одній землі,— та й пішов, пригинаючи на могилках траву мертвих.
Кинувши косу, Давид довго отупіло дивився на міцну, кряжисту постать сина, що не мав совісті ні на макове зерно. Йому вже кортить дорватися до золота. А захопить його, то й пустить батька з торбою попід вікнами. От коли вмирати буду, то, може, й подумаю, чи сказати про свій скарб. На подвір’ї заторохкотів віз: Артемон знову кудись виїжджав на роздобичу. Допався тепер до чужого, мов Кирик до сметани. І, озирнувшись, чи нема кого на кладовищі, Давид пішов до Тетяниної могили, де буйно розрослися наче туманцем підсинені півники і хрещатий барвінок. Тільки Артемон розчинив навстіж ворота, як до них добрі коні підкотили чорну з лискучим промінням бричку. На передку її біля машталіра сидів огрядненький у синьому однострої вусань, а позаду — двоє озброєних здоровил з жовто-блакитними пов’язками, на яких було написано: "Шуцманшафт".
— Ти Артемон Васюта? — скособочив на нього бестіально-хитрі очі огрядненький гусакоподібний вусань.
— На мене, ласкавий пане, тикає тільки рідня та мої друзі,— з гідністю відповів Артемон.
— Добре, козаче, відбрив! — не розсердився, а засміявся вусань.— Познайомимось. Я начальник української допоміжної поліції — Антон Антонович Пасикевич,— і простягнув з брички вкорочену, майже квадратну долоню, з якої ще й досі не вивітрився дух риби.
— Дуже приємно, дуже приємно, ласкавий пане,— вклонився йому Артемон, а на спині його завовтузились оси: чи не потягнуть його оці гицелі в тюрягу за партизанство?
Але начальник поліції зацікавлено оглянув його оселю:
— Оце твоя хата?
— Моя, ласкавий пане.
— Старосвітська! Таких уже тепер не будують! І янголи, бачу, на віконницях! — з захопленням сказав Пасикевич, скочив з брички й пішов до хати, на якій висіла кілограмова колодка.— Тіні хрестів не лякають тебе?
— Людина до всього звикає, не тільки до тіней хрестів, а й до свого хреста,— розважливо сказав Артемон.
Його відповідь сподобалась Пасикевичу.
"Він розумніший, виходить. А малювали його тільки владолюбним жорстокосердцем".
Пасикевич полюбувався янголами на віконницях, покружляв навколо хати, заглянув і на кладовище, а господар, здається, забув, що треба гостя запросити до господи. Навіть колодку не відмикає. Прийшов з кладовища батько. Пасикевич познайомився, потеревенив із ним, але й старий Васюта не збирався запросити їх в оселю. Про скупість Васют він чув, але щоб дійти до такої?..
— Артемоне, а ти коли-небудь чув, що таке українська гостинність? — нарешті не витримав начальник поліції.
— Та чув, ласкавий пане,— ледве вичавив із себе Артемон.— Але в мене у хаті зараз таке робиться.
— Що ж у тебе зараз робиться в хаті? — прокинулась підозра, і очі Пасикевича затверділи, як костяні ґудзики.
— Ремонт, ласкавий пане.