Заходить пора вітрів, туманів та мряк осінніх. Днів коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з отарою в степ оця постать дівоча. По очах оцих сумовитих, по щоках оцих ніжних сіктимуть холодні дощі.
Тобі океанські дороги стеляться, їй жити тут, на місці, на цих фермах, в степах, де люди в тяжкій праці рано старіють, зате довго живуть і викохують дітей по багато.
— Я тобі радіограми посилатиму. Часто. Звідусіль!
— Добре,— відказує дівчина.
Не та, не та зараз Тоня, не вибухає щомиті веселощами, смуток таїться в її горіхово-карих, але як він любить її й таку, любить навіть ще дужче! дужче! дужче! "Ніде ніколи тебе я не забуду! Знай, що ніхто так не жде своїх наречених, як моряки. Всюди ти будеш зі мною. З найдальших плавань до тебе вернусь! А щоб всі тут знали, що нас з тобою єднає, так ось тобі моя клятва, хай буде вона ось така!..."
Хлопець хапає Тоню й при всіх цілує, цілує самозабутньо, і мовчки дивляться на їхнє прощання чабани та чабанки від хати, і сектантки повитріщалися від кошари, і гніда тунеядка-підводниця хустиною витирає очі, розчулена на чужу любов.
Це, власне, й було їхнє розставання. Був після цього тільки даленіючий стрекіт мотоцикла в степу, та червона купіль палаючого сонця по смузі обрію, та скупана отара мериносів на його тлі.
— Хелло, кептен!
Це Гриня Мамайчук гукає від машини в Дорошенків двір. Він відвозитиме радгоспівським газиком капітана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до причалу. Ще темно, ще тільки відспівали півні, в небі ще не вигасли зорі. Юнга вже тут, щулиться біля машини, вислуховуючи останні напучення матері, з затаєним щемінням душі поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки приїде хлопець у відпустку, то виноград і по ній, по його вежі, пов'ється, полізе туди, аж до неба, листатий, буйний, в гронах молодих...
— Юначе, ти вступаєш до всесвітнього племені матросів,— плескає юнгу по плечу Мамайчук-некерований.— Ти будеш під Південним Хрестом. Тобі світитимуть інші, варті уваги сузір'я. Але й нашог Чумацького Воза не забувай... Сузір'я нічим не гірше за інші.
Бліднуть сузір'я, попеліє небо.
А капітан, виявляється, не тільки останнім покидає палубу корабля, він останнім покидає й домівку. Ось він, нарешті, сходить з веранди, виринає з сутіні двору, поряд з ним дибає стара Дорошенчиха.
— Ти ж там бережи себе, сину,— чути голос старої.— Бо все можна купити, а здоров'я не купиш.
— Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цілком здоровим,— чути капітанів голос.— Травки ваші своє діло зробили...
— Не смійся, сину, над моїми травками... Є в них сила. А до того ж — сонце наше цілюще, повітря степове...
— А я не сміюсь. Почуваю, що будь-яку медкомісію зараз пройду.
В голосі і в ході капітана справді була бадьорість, почувалось нуртування сил міцних, відмолоділих.
— Вручаю ж тобі, Іване, своє найдорожче,— каже йому Лукія біля машини, і вся трепеще, і голос її клекоче хвилюванням.
— Не турбуйся, Лукіє. Все буде о'кей,— каже він усміхнене і, розцілувавшись з матір'ю та Лукією, сідає в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк і не дихає його майбутній корабельний радист.
Гриня дає газ, машина рушає в світанкову сутінь, залишаючи обох жінок біля двору, біля вкопаної скіфської баби...
Степ ще безмовний, передсвітанковий, тільки вітер свище понад шляхом, що проліг на Лиманське.
— Товаришу каштан! — заводить мову Мамайчук.— Дозвольте запитання...
— Прошу.
— Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення Академії наук?
— А чому це вас так цікавить, молодий чоловіче?
— Та, бачите,— помулився Гриня,— дуже цікавлюсь, що там у нас усередині... З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергій? І якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крізь земну кору, щоб крізь твердь базальтів до самого серця планети дійти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг!
— Але ж ви, юначе, наскільки мені відомо, в духовну академію брали курс?
— Ха-ха! Тричі ха-ха! — Мамайчук голосно регоче.— Ви теж повірили? Та це ж було звичайнісіньке розігрування, розраховане на майора Яцубу, і не більш. Щоб до бороди моєї не чіплявся, щоб розвивав у собі хоч запізніле почуття гумору... Йти в попи — це ж архаїчне, товаришу капітан. Ви теж повірили? Планету бурити — це інша річ!.. Та й навколосвітня подорож — це теж діло. І запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрі з ваших морячків!
— Не личить мужчині поширювати плітки.
— Чого плітки? Коли я ще був у місті, в мене в самого були друзі, славні такі модерняги з матросів. Купують вони килим, скажімо, де-небудь у Швеції, а приїдуть додому,— заходять в ресторан, килим на стіл, і за вечір тим килимом розплатились.
— З такими настроями на моє судно краще не потикатись.
— Ну, з цього погляду ваш юнга-радист ніякої небезпеки не становить.— Мамайчук вимовив це так, наче Віталія в нього за спиною зовсім не було, наче безлюдною була темрява брезентової халабуди.— То такий моряк, що скоріше власних штанів збудеться, ніж закордонним килимом збагатить рідний порт. За це будьте спокійні. Ось тільки як він щодо хитавиці та морської хвороби? Боюсь, що, тільки судно колихне, вже він вам і SOS закричить!
— В нього в радіорубці буде про цей випадок окремий передавач, аварійний,— серйозно пояснив капітан.— В обов'язковім порядку встановлюємо його, згідно з міжнародною конвенцією. Та штука включається автоматично... Будемо, однак, сподіватись, що потреби в цьому не виникне.
— Скажіть, чи рикші на світі ще ‘? — запитав Мамайчук зненацька, аж капітан мимоволі усміхнувся: так і кидає цього Гриню-некерованого від земного ядра до рикш...
— Чого це вас рикші цікавлять?
— Просто не віриться, що десь люди ще їздять на людях. Один двоногий везе на собі іншого. І не інваліда, а якого-небудь паршивого колонізатора...
— Бечак — зветься такий велосипед,— сказав Дорошенко.— 3 вигляду невинний собі триколісний велосипед з коляскою... Але наш моряк ніколи не сяде в ту коляску,— докінчив капітан, і обличчя йому спохмурніло. Можливо, згадались йому чужі портові міста, де худі запалені рикші з лементом кидаються до пасажирів, до моряків, навперебій пропонуючи свої послуги...
— Це, звичайно, гидко,— згодився Мамайчук.— Я б теж не сів на те місце, де ще вчора чи позавчора сидів який-небудь тип зі стеком в руці. Їздити на людині — це не в моїй натурі! Але ж побачите ви там щось і веселіше?
— Побачимо ще малолітніх вантажників, що тягають на собі важкі корзини з вугіллям в порту. І безробітних, що риються на смітниках. І дітей, що, підстеливши газету, сплять на асфальтах вечірніх міст...
— Це вже агітація, кептен.
— Розумій як хочеш.
— Може, там зате хоч бюрократів менше?
— Не лічив. А от знаю напевне: дуже-дуже самотньою почуває себе людина в тому холодному неоновому світі. Доки на ногах — доти є. А впадеш — переступлять, і наче тебе й не було.
— Дух колективізму — це я визнаю,— буркнув Мамайчук.— Це таки в нас є. Як сталась ота з вами пригода в океані, то не тільки ваша мати-старушка бігала на пошту, кептен, все узбережжя ждало звісток про вас... Або коли цих он двох розшукували, що їм старе списане судно видалось було за Ноїв ковчег... Всі племена таврів піднялись на розшуки, стали як один колектив... Дозволите вжити ароматичного зілля? — Недбало кинувши на губу сигарету, Мамайчук так само недбало креснув до неї вогником запальнички. На правій руці в нього при цьому зблиснув перстень. Ходять чутки, що Гриня таємно нібито вже заручився з Тамарою-зоотехнічкою, яка нарешті таки прогнала свого п'яндигу і живе тепер сама.
— Одружуєшся? — запитав Дорошенко.
— Звичайно,— відповів Гриня,— якщо тільки скромна моя особа буде визнана достойною прекрасної, душевно досконалої женщини. Як по-вашому, чи не гріх таку женщину привести в хату, де нема холодильника, де ночами батя-інвалід схлипує та скрегоче зубами вві сні?
— Веди,— сказав капітан і примовк.
А Гриня невдовзі після цього вже перекинувся думкою на ті ніколи не бачені ним архіпелаги, де буцімто й нині люди живуть за первісними законами, не знаючи зіпсутостей цивілізації, і хоч не мають холодильників, зате ж не вміють і брехати, лукавити, вбивати, замишляти одне на одного зло.
— До них, до них треба йти людству по науку життя,— розмірковував Мамайчук.— Туди, де під звуки тамтамів наївні діти землі сміються та веселяться і не знають, що існує на світі стронцій...
— Ану, стоп!
Це Віталій нахилився до водія, торкнув його за плече.
І коли Гринь без заперечень пригальмував, Віталій висунувся з машини, став наслухати.
— Що ти слухаєш?
— Чуєте... Тронка десь дзеленчить...
Гриня був іншої думки:
— То вітер травою свище...
— Ні, тронка.
— Ні, вітер.
— Тронка!
Так, не дійшовши згоди, вони рушили далі. А капітан, глянувши в той бік, куди хлопець наслухав, виразно помітив у глибині степу, на тлі обрію, далеку постать чабанську і рельєфно-чіткий пласт отари біля її ніг.
Вже зовсім розвиднілось, коли вони прибули в Лиманське. Зупинились біля причалу, і тут при світлі дня Гриня постав начисто виголеним, від бороди його й сліду не було, зате, виявляючи дух натури, яскравіє на Грині нова палахкучо-пурпурова сорочка, з якою майорові Яцубі тільки ще доведеться розпочати баталії.
Сходило сонце, і вони дивились на нього.
— Чого ж примовк, Гриню? — Віталій по-дружньому обійняв Мамайчука.— Розкритикуй його, оте світило.
— Не можу, отроче, не можу. Навпаки, дивлюся на те ясне світило і кажу йому: світи! Моя критика тебе ніколи не торкнеться... Бо був тут один такий, все навколо себе — небесне й земне — розкритикував, озирнувся: нічого йому не лишається.
— Скучно стало? — всміхнувся Дорошенко.
— Таки скучно. Озирнувся — те не так, те не так, а що ж так? На сонці плями, на землі негаразди. Що ж робити, що любити? І повернувся він із пустель свого маловір'я в степовий чабанський радгосп — опори шукати для душі...
— І знайшов?
— Коли навколо тебе всі трудяться, щось творять, то відповідні біотоки й на тебе йдуть. А найбільша, звичайно, оздоровлююча сила — це сила кохання. Бог — в ній! Цілющість! Може, в цьому й розгадка того, що перед вами сьогодні тут не пощерблений душею нудьгар, а Гриня-цільність, Гриня-гарт, готовий витримати будь-які перевантаги життя...
Прибули з моря рибалки з свіжим уловом, стали виходити на берег у своїх зюйдвестках, у важких рибальських чоботях.
Ватаг їхній, чолов'яга богатирського зросту, повагом рушив до капітана, простягнув руку:
— Окозамилювач Сухомлин.
І не сміється.