Не бійтеся, дівчата: не стане — я ще принесу! Я не такий скупий, як моя попадя.
Дівчата хихотіли в рукава.
— А ти, білява, чому не жуєш? їж — попа не об’їси ніколи. Жаль, Катре, жаль, що не я тебе вінчаю. А то б ми з тобою й гопака б ударили... правда?
Мели та не замелюйся, — вважала за потрібне осадити свого чоловіка матушка, але отця Івана загнуздати було трудно.
Він сипав приказками та дотепами, мов з мішка. Дівчата спочатку соромилися сміятись, а потім уже реготалися залюбки, навіть віджартовувалися.
Катря, мов справжня княгиня, мовчки встала й тим дала всім знати, що час іти далі. За нею встали всі дружки, сміхи утихли, навіть батюшка споважнів.
Катря з поклоном повторила свою просьбу й велично вийшла з хати. Отець Іван повернув старшій дружці прикрашену шишку, а вона взамін дала йому звичайну.
Потім пішли до отця Григорія. Там усе було сухо й непривітно. Потім до діда Йвана, до тіток, до близької й дальної родини, до сусідів.
Всюди приймали Катрю щиро і сердечно, бо Шевченки таки справді жили в добрій злагоді з усіма. Село взагалі вимагає товариських відносин: якби їх не було, й села позападалися б.
Без сусідської допомоги хіба обійдешся? Ярмарок коли та коли, а потреба є зараз — ну, і йдеш до сусіда. Чи горщик розбився, чи решето продірявилося, буравець чи долото зламалося — і йде чоловік:
— Кив-кив ручка, панська сучка: хто дась — той паня, хто не дасть — той свиня. Здрастуйте! З тим днем, що сьогодня.
— Здрастуйте й ви. А що скажете доброго?
— А що ж я скажу доброго, як чоботи порвалися, а завтра їхати аж кричить. Дай, сусіде, чобіт, Бога ради, а я вже...
І сусіда дає, бо знає, що й йому колись може таке трапиться.
У Шевченків не було нікому одказу. Коли дід Іван оцій же самій Катрі справив — це давно вже — перші чоботята, так уся вулиця... тобто діти усієї вулиці ходили сповідатися й причащатися у Катриних чобітках. Онисько колись позичив свити одговітися. Та й одговівся і великодні свята усі носив ту свиту.
І обоє вони, Шевченки, подільчиві були. Оце напарить Катерина кваші, та як добра удасться, — непремінно пошле сусідкам, хоч потрошку. Або пирогів напече з горохом, чи вареників наварить — конче пошле сусідам.
І от тепер усе це згадувалося й відбивалося в тій ласці та теплім слові, з якими зустрічано Катрю в кожній хаті — і Катрине серце росло. Вона була горда тим, що у неї такі батько й мати, бо це ж через них її так зустрічають привітно.
Але всього села не обійдеш, всіх людей не закличеш. Вже й так дружечки співають, що вони "ніженьки потомили, червоні чобітки попилили, золоті підковки поламали, поки рід весь зібрали". Де ж пак! Ходили ж бо "од кілка до кілка, не минули й дворка".
Вертають до хати. Ще не доходячи, дають про себе вість, щоб готовилися їх приймати:
Обмітайте двори,
Застилайте столи,
Кладіте ложечки,
Срібні блюдечки,
Золоті мисочки —От ідуть дружечки.
Сповняйте кубочки,
Сповняйте повненько —От вони вже близенько!
Мати виходить назустріч і просить до хати, але йде туди тільки частина. Друга частина з Катрею зостається надворі. Починається перекоряння.
Ці, що стоять із Катрею, просяться до хати, а ті звідти їх висміюють. Ці вказують на труднощі, які вони перетерпіли, скликаючи гостей.
Що були ми за горою,
Та були ми й за другою.
Якби бубни не бубнили —Були би нас вовки з’їли.
А з хати їм відповідають насмішкою:
Було б полем не блукати,
А по хатах поклін дати.
А тепера вибачайте І надворі почекайте.
Перші знову просяться:
Ой нас коні не возили,
Нас ноги носили.
А ви милость майте —Нас до хати пускайте.
У відповідь дістають позволения вступити тільки до сіней.
Недалека дорога —Від порога до порога,
Трошки потерпіте І в сінях підождіте.
Дівчата під проводом Катрі вступають у сіни. Але їм того мало, просяться далі:
Добрий вечір, мати!
Пускай вже й до хати!
Чи гаразд ми зробили,
Що всю родину спросили?
їх похваляють, що це вони зробили добре, але до хати ще не пускають. Аж старша дружка звернулася вже просто до головних осіб:
— Батько й мати! Благословили на село виходити — благословіть і в цей дом уступити!
Благословення відбувається тричі, старша дружка дубцем робить знак хреста в одчинених дверях — і всі вступають до хати.
Тут уже зготовлено їм попоїсти. їдять і трохи відпочивають, бо зараз —особлива робота: вильце вити.
У два хліби втикають соснову гілку, а пагони її прикрашають букетиками калини, вівса, барвінку, перев’язують шовковими нитками, заполоччю, лентами, а над усе — піснями:
Та всі ж ми сади виходили,
Та всі ж ми вишеньки вигляділи.
Одну вишеньку злюбили Та їй вершок зломили.
Усі луга виходили,
Хрещатий барвінок вирізали,
Зеленого явора вирубали,
Червоную калиноньку виломали,
Півстога вівса висмикали...
Поки своє вилечко вбрали.
Дівчата вбирають щиро й обильно — а в тім теж любов і охота показати свою доброзичливість до подруги. Катрю це зворушує до сліз. "І за віщо вони всі так мене люблять?" — думається їй, і вона кидається з повними сліз очима цілувати своїх подруг.
Відчуває цю приязнь і батько, а вже найбільше — Катерина. Сірі будні викликають і сірі почуття. Там сварка з сусідкою, там іще що-небудь дріб’язкове, нудне... буденне. І здавалося Катерині, що це, власне це, опреділяє її стосунок до оточення, що це вічно пам’ятається, а потім вилазить при нагоді, мов шило з мішка.
І от показалося, що ні. Що зовсім не це лежить у глибокій основі взаємин. Що люди їх, Шевченків, шанують, люблять і от уже показують це — і приняттям дочки, і короваєвим торжеством, і оцими квіточками дівчат^.
Серце Катерини розтопилося, Вона не знала, вона не могла собі уявити, що це буде так. їй здавалося — хто там піде на харпацьке весілля? А як і прийде хто, то аби наїстися, напитися — і тут же зараз обмовити. Вона готовилася, що це весілля стане для неї новим джерелом невтишимих сліз, гірких і солоних, сліз обиди й сорому — а от заповідається усе так несподівано гарно. Вже ж видно, по всьому видно, як воно буде, — і Катерина знов плаче, але вже від щастя, від переповнення душевногот'
Та мої ж ви, голубочки! Та мої ж ви, серденяточка!.. Та мої ж ви, ріднесенькі... —1 не знає вже якими словами, якими інтонаціями виявити те, що накопилося у переповненім вдячністю серці. А дівчата відповідають жартом:
Половину вильця ввили,
А горілки ще не пили.
Катрусечко, серце!
Дай горілки з перцем!
Якої? Оковитої —Для мене працьовитої.
Якої? Солоденької —Для мене молоденької.
Це вони так. Хіба вони її питимуть, горілку? То тільки для сміху.
Як кликали нас вильце вити,
Так казали: будемо мед-вино пити.
А вони нас піддурили —Та й водою не напоїли.
Ходімте до криниці —Нап’ємось водиці.
— Ой голуб’яточка ж ви мої! — суєтиться Катерина. — Та я ж вам зараз солоденької! Та я ж вам легенької! — і кидається з хати, внести наливочки.
А дівчатам тільки того й треба. Зразу ж гукнули услід:
Знати, знати Катрусину мати!
Вийшла з хати,
Щоб нам горілки дати.
— Ось я! Ось! Ось! — гукає Катерина, трусячи пляшкою в повітрі. Наливає в чарку запашної. Дівчата хиляють із сміхом та приговорами, закусюють пряниками.
Вильце добігає кінця. До гілочок прикріпили тоненькі свічечки, внизу поставили перев’язані колосочки жита. На закінчення вбили гвіздок у стелю й прив’язали вильце за вершечок вірьовочкою — щоб не хилялося. Все!
Тепер величальної до вильця:
Ой багат Катрусин батько, багат!
Зародила пшениченька та й на новині,
Поставилися густі копи в полі,
Високі стоги на току,
А ще вище — вильце на столі.
Вильце — то символ дівочої краси й чистоти. І стоятиме воно, вильце, тут на столі, поки дівчина дівчиною, поки вона в батьковій хаті.
V
Вильце — то абстракт ритуальний, і тому тут нічого жалібного нема. А от далі наступає виття вінка для молодої.
Тож останній вінок у житті, та ще й так ненадовго: "У суботоньку на хвильку, а в неділеньку всю днинку. В понеділок — скинь вінок з золотими лентами на кілок..." Дівчаточка ще довго носитимуть свої вінки, пишатимуться ними — і тільки для Катрі він уже останній.
Летіла сорока — чигече,
Сіла на столик — щебече.
Плетемо віночок удатний,
Тобі, Катрусечко, остатний.
Жаль процикає в серце. Плаче Катря, плаче мати, зажурився й сам батько на ці пісні, із самих жалів сплетені. Йому боляче дивитися, як плаче Катря. Це Л£І вінок останній, і день останній. Завтра вже все буде по— інакшому для Катрі. І хата не та, і люди не ті, й небо навіть не таке над головою. Та й сама вона не та, люба дитина...
Вінок готовий. Дівчата любуються своєю творчістю:
Ой устань... Катрусе, подивись,
Чи хороше віночок ізвивсь?
Ой як нехороше — розірви,
Ми тобі кращий зов’єм...
Наступає найжалібніша частина дівич-вечора — розплітання коси. Чомусь власне цей обряд найбільше вражає дівочу душу. Та й не тільки дівочу.
Дівчата викотили насеред хати діжу, поклали на неї подушку, рядно й посадили Катрю. Старша дружка возглашає:
— Благословіть, отець і мати, вашій дитині косу розплести.
Мати, за сльозами, вже нічого й не говорить, тільки рукою махнула. Батько теж промурмотів щось невиразне. Він у клопоті. Звичай велить йому першому почати розплітати косу дочки, а як воно це робиться?
Корявими мужичими пальцями торкнувся перший раз у житті шовку дівочого волосся — а воно липне до зашкарублої долоні. І якась невідома солодкість розлилася від того дотику. Як ніколи в житті інтенсивно відчув, що це його дитина, що це — частина його самого. Це ж було перше дитя. Коли воно найшлося, вони з Катериною боялися за нього й братись — якби не переламати. І перше слово пригадалося, перше дитяче белькотіння. І як воно, мале, колись у колодязь упало, а він, ні одної секунди не роздумуючи; кинувся у той колодязь сторч головою і чудом якимось не роздавив там дитя.
А то ще й такий був із нею випадок — це вже підлітком. Поїхав у ліс Грицько, і Катря з ним. Треба йому ще там зостатися, а Катрю виправив додому. Показав дорогу, розказав де звертати — все як слід. Справивши що було треба, поїхав додому.
Приїздить:
— А де Катря?
— Як де? Вона ж із тобою.
— Не приходила?..
— Ні...
І гнав коня, мов божевільний, назад у ліс, кинув де здря й бігав потім несамовито по лісові й кричав, аж ірвав собі горло: "Катре! Катру-у-усю!"
І знайшов під деревом. Сидить, бідна дитина, очі широко одкриті.