Це — велика куча, сплетена з дебелих віток, що нагадує собою хату тубільців. Цю кучу становлять над тим місцем, де самці звикли находити "дурру", підпирають тільки з одного боку паколом , а до пакола вночі прив’язують міцного мотуза, якого заховують під піском.
Коли все вже наготовлено, опівдні мисливець ховається за якоюсь скелею вдалині від пастки, тримає в руці кінець мотуза й пильнує, коли підійде під пастку той чи інший павіан, чи може кілька заразом. І в зручний момент він сіпає за мотузок, мотузка вириває пакіл, куча падає і накриває собою павіанів. Це її спочатку страшенно дивує, вони не можуть прийти до тями й сидять тихо, ніби сподіваючись, що куча знову сама собою підведеться вгору. Але потім вони розуміють своє драматичне становище; очі їхні наливаються кров’ю, вони починають, як дзиґи, крутитися по кучі, шукаючи собі виходу. Тим часом і всі інші павіани, що спочатку з переляку кидаються врозтіч, приходять до тями, повертаються знову до кучі й голосним хроканням та вищанням наче підбадьорюють полонених шукати собі порятунку. Деякі, найбільш хоробрі, підбігають до самої кучі й ведуть розмову з пійманими. Але куча тяжка й полонені нічого не можуть зробити. Правда, коли б ловці зоставили їх на довший час, то ті, що вільні визволили б впійманих, але ж ловці поспішають до кучі й при помочі особливих мотовил налигують впійманих за шию. А це зробити не дуже й тяжко, бо впіймані самі увесь час деруться нагору по стінках пастки й силкуються пробити головою вершечок кучі, так що ніби самі ж встромляють голову в петлю. Коли з кучі витягнено павіанів, тоді хитрують, як би спутати їм руки та ноги й загнуздати. Після того їх кладуть в рядно, зав’язують і вішають, як клунки, на дерево, а коли буде всіх переловлено,— тоді несуть до табору. В таборі кожного мавпячого ватажка закидають до окремого койця , бо вони дуже люті й дужчий конче намагається задушити слабшого. Не можна також садити до самця й самиці, бо він ніколи нічого не дасть їй з’їсти, й вона мусить подохнути з голоду.
— Взагалі,— каже п. Габерман,— павіани не дуже інтелігентні й зовсім не знають європейського виховання!
А через те, що вони не розумні, то багато з них по кілька разів потрапляють знову й знову до кучі. Був такий випадок, що одну позначену мавпу пан Габерман навмисне виманіжив батогом, щоб вона більше не лізла до пастки. Але, здається, їй навіть не помогла й така наука.
Не вловлені павіани ніколи не нападають на людей, але ж, коли їх ловлять, то вони дуже небезпечно кусають, майже як леопарди. Найнебезпечніший момент, як їх доводиться путати або розпутувати.
Цікаво також, що коли павіанів вже позамикають в таборі, то інші мавпи приходять їх відвідувати й деякі бувають настільки сміливі, що їх доводиться виганяти з табору батогами.
Часами буває, що влови павіанів, особливо великих срібно-сивих, набирають характеру справжньої війни, якщо ті живуть занадто великими громадами. Один з членів Гаґенбекових ловців — Артур Фахе — оповідав про бій, в якому взяло участь коло 3000 мавп.
Цікаво, що перед початком такого бою виходять наперед найдужчі самці. Вони шалено б’ють лапами об землю, скрегочуть зубами, наїжують шерсть й підходять на кілька кроків до людей, наче викликаючи їх на герць. Дуже сумно дивитись, як часом заб’ють малу мавпочку. Тоді мати забирає на руки труп своєї дитини й так плаче та побивається, як справжня людина...
В тій битві, яку бачив Фахе, ловці, озброєні рушницями й киями, не могли побороти мавпячого війська й мусили відступити, покинувши впійманих ватажків...
Ох, втомилась вже рука, але кортить ще записати під свіжим враженням, як виправляють ловці з Судану до порту в Червоному Морі свою здобич.
Коли кінчається лов,— стайні й подвір’я табору повні всяких звірів. "Як в раю" — каже п. Габерман,— "тільки, що багато на припоні, а ще більше по койцях". Але ж є й такі, що бігають вільно: це — малі левенята, що граються в траві, мов коти.
Вільно також ходять по таборі величезні страуси. Взагалі, майже всі ті звірі, яких не дуже пом’яли під час лову, або не поранили, досить швидко звикають до неволі.
Нарешті вже все полагоджено до відходу,— й тоді починається одне з найтяжчих завдань ловців: довести свої надбання до морського порту. Тяжко це через те, що дорога довга,— коло 35–40 днів ходи по випаленій сонцем пустелі. Ближче, як через 100 кілометрів не знайдеш води, а часто й у тім місці, де та вода є, не щастить її легко здобути, бо місцеві кодла кочовиків рішучо не дозволяють до неї доступитися й обороняють своє добро зброєю. Крім того, караван (валка), що часами має півтори — дві сотки впійманих звірів, ще обслуговують більше сотки верблюдів, великі отари дійних кіз та овець, і не менш як 150 людей...
Йти доводиться майже виключно вночі, бо вдень буває страшна спека. Пустиня блищить, мов срібна з темною "черню", по тих місцях, де бувають якісь пригорки чи скелі та кущі. Навколо порожньо, не почувається живої душі й лише чути зловісний, виючий посміх гієн.
Один-по-одному, розміреним кроком ступають дромадери, а між них йдуть жирафи, слони, буйволи, струсі. Їхні фантастичні тіні незвичайним рухливим узором розлягаються по блискучому срібному піску. Але йти тяжко від спеки, бо вона мало спадає на ніч; одна тільки потіха, що не пече згори безжальне сонце. Перед заходом — валка подалась в дорогу. Кожен зайняв своє місце, слуги ведуть великих звірів на ланцюгах та міцних ременях, йдучи по кілька душ біля одного звіря: біля жирафи — троє, біля слона — четверо, біля антилопи — двоє, двоє також і біля великого страуса. По дві-три простих кучі, в яких сидять левенята, комахоїди, мавпи та інші менші звірята,— начеплено між горбами дромадерів. Попереду спряжено докупи аж чотирьох верблюдів — по двоє з обох боків, а поміж них висить величезна, поплутана міцними ременями, куча-коєць, в якій уміщено молодого бегемота. Часом така куча з своїм пасажиром важить більш 300 кілограмів, тобто коло 17–19 пудів. І з тим пасажиром, бегемотом, найбільш мороки в дорозі,— бо його не тільки часто доводиться напувати, а ще й треба робити йому щоденну купель. Цю купель йому лагодять у особливому величезному мішку, зробленому з слонячої шкури. Далі за караваном ідуть дві-три сотки овець та кіз, яких доять, щоб напувати молодих звірят.
Взагалі вся валка нагадує величезну кочівницьку валку, або цілий рід чи кодло тубільців-кочівників, що кудись переселяються. Бо, й справді, треба ще везти з собою й силу харчу про людей, хоча в дорозі при нагоді купують волів на м’ясо, а також полюють.
Але найголовніша річ — вода. Без неї все загине марно. Через те 30–40 дромадерів, або й більше, йдуть тільки з міхами води. Валка посувається настільки швидко, наскільки можуть йти піймані звірі, а, по кількох годинах ходу, всі зупиняються, одпочивають. Тоді годують звірів та й знову йдуть далі, аж до ранку. Коли вдень нема де сховатись від сонця,— над валкою розпинають намети з рогожі, щоб зробити затінок...
Звірі часом утікають з валки, багато їх гине, хоча й доглядають їх в дорозі далеко краще, як людей. Деякі звірі за цю довгу дорогу приручаються й самі йдуть за валкою без прив’язі, особливо часто це буває з молодими носорогами, що тюпають за караваном, як собаки.
Така валка доходить до порту й чекає пароплава, який би довіз звірів до Суецу чи Олександрії. Там їх пересаджують на інший пароплав, а вже в Трієсті або Генуї вантажать до потягу й везуть коло дев’ятьох днів до Гамбургу...
— — —
Хоча ми з Давидом і дорослі люди, але у нас аж жижки трусились: хотілось би й нам побувати колись на таких вловах...
Взагалі ми так причепились до п. Габермана, що аж ходили за ним по п’ятах, як його приручені носороги, аби тільки він розповів щось з своїх пригод. Навіть лазили до нього в каюту. Причому дуже цікаво було дивитись, як він голиться. Щоб виголити все волосся з свого поморщеного обличчя, він підкладає з рота під щоку чайну ложечку, напинає щоку й дуже гладко її виголює... Яка шкода, що він виступив в Адені!
— — —
Коли ми проїхали біля острова Сокотри,— наш пароплав знову несподівано спинився. На цей раз уже не було такого переляку, як в першій раз, але також пасажири всі до одного висипали на палубу.
Виявилось, що нас спинив підводний англійський човен. Кажуть, ніби для цих човнів є станція на Сокотрі. Тепер уже дехто, й справді, злякався, а п. Дон-Домінґо почав кричати, що він — англійський підданець (але це неправда!) "й човен не сміє робити шкоди кораблеві, на якому він їде". Отже його швидко заспокоїли.
Човен підплив до самого "Гамбурга". Коли дивитись здалеку й згори,— то човен робить своєрідне враження: низька над морем манісінька сіра площинка, оточена тоненькими поручнями, посеред якої стоїть сіра буда, а над нею випинається дві тоненьких рурки... Дивно, як може така манісінька шкаралупка плавати по безкрайому пустопорожньому океану!
До човна спустили трапи, й відтіль зійшов на наш велетенський корабель офіцер. Після короткої розмови з капітаном, він повернув назад, а потім з човна два матроси вивели під руки другого, досить вже немолодого офіцера, який і перейшов до нас на корабель. Виявилось, що цей офіцер захворів, а човен здав його на перший корабель, якого зустрів в океані, щоб ми довезли хворого до великого порту, де є лікарні, тобто до Коломбо, на Цейлоні...
Хворого відвели до каюти для недужих, куди враз пішов наш лікар, мовчазний старий німець, а матроси знову вернули на човен і ми поїхали. Ще довго ми дивились, як підводний човен плив за нами, а потім бачили, як він став поринати й щез під водою..
Ми з Давидом почали прохати містера О’Фонеля, щоб він виконав свою обіцянку й розповів про підводні човни. Однак він одмовився. Він наче був чимсь схвильований, а потім сказав:
— Не можу згадати, де я бачив цього офіцера? Але, безумовно, ми з ним були знайомі.
І, дійсно, коли він довідався, що це — містер Геб, то страшенно зрадів. Виявилось, що містер Геб — товариш містера Патрика по школі. О’Фонель каже, що то був дуже добрий і чулий хлопець.
Містер О’Фонель зараз же написав йому записку й віддав лікареві, щоб той передав її панові Гебу, коли буде можна.
Цікаво, що з цього вийде...
Лікар каже, що нічого страшного у містера Геба нема.