зуміється, невинні жертви, але на полюванні — як на полюванні.
І чорно синя, і золотисто-кучерява голова не рухаються: на полюванні — як на полюванні.
Отже, головна вага операції лягає на плечі тих товаришів, що можуть пройти всередину, цебто на товариша Фріца й Макса Штора. Товариші Фріц і Макс Штор кивають головами — розуміється, вони можуть пройти всередину, про що тут балакати.
Сокирчастий ніс, як стерно, повертається то в один бік, то в другий і з ніжною захопленою заклопотаністю шепоче далі, прозорливо передбачаючи щонайдрібніші можливості. Часом то одна, то друга голова вставить свою увагу, і ніс швиденько згідливо цюкає повітря або ж роздумливо й заперечно хитається, як маятник.
У хаті по кутках туляться таємничі, підслухаючі тіні. Але лампа не світиться, і так досить видно від вечірнього сяйва міста, від сліпучих, крикливих реклам, від безгучних, вічних зір. Три обличчя здаються сіроблідими, задимленими жахом, але голоси рівні й діловиті.
Один раз виходить маленьке непорозуміння. Товариш Фріц, як молодий іще член Інараку, робить невеличку помилку, з огляду на те що управитель дому, пан Ганс Штор, батько товариша Штора, Фріц пропонує як-небудь на цей вечір видалити пана Штора й пані Штор із дому. На його думку, нема ніякої потреби, щоб вони постраждали.
Доктор Тіле на це нічого не каже, бо саме в цей час починає заклопотано шукати щось у шухляді столу. Але Макс спокійно й сухувато зауважує Фріцові, що в нього, Макса Штора, батьків немає й що це питання не може мати ніякого значення в плані всієї акції.
Фріц ніяковіє, щипає за волосинки своїх кучерявих вусикід і шепотом прохає вибачення. Тоді доктор Тіле із жалості до нього ніжно пояснює йому, що таке попередження пана управителя дому графа Елленберга могло б провалити всю операцію, бо зразу викликало б підозріння й настороженість із боку тої сторони. І таке цілком натуральне гуманне почуття стало б причиною великого злочинства супроти всієї організації.
Фріц іще раз ніяковіє, а доктор Тіле засуває шухляду, і обговорення провадиться далі живо й діловито.
Нарешті все вже обговорено, обмірковано, умовлено; лрослі-джено всі !ходи, нори, нірки, щілинки, в які комаха не може пролізти, не те що бегемот, призначено всі пости, сигнали, паролі.
Всі підводяться і, не хапаючись, прощаються. Доктор Тіле сам відчиняє двері на сходи, ніжно, жваво хитає гостям носом і швиденько вертається до кабінету.
Але в кабінеті він зупиняється коло столу й довго стоїть без усякої жвавості. Потім бере телефонну рурку й напам'ять надушує ґудзика цифр.
— Клара, ви?..
— Не Клара, а пані Шпіндлер.
— Ні, Клара! Мила, дорога, єдина істота, яку боляче покидати на землі. Розумієте, Кларо? Єдина істота, яка псує мені насолоду, може, останнього риску, яка без милосердя мучить і мене, і себе.
Тихо тихо в рурці. І нарешті!
— Значить, таки завтра?
— Таки завтра. Кларо, невже й завтра не можна?
— О ні, що ви!
— Кларо! Навіщо ж лицемірство? Ви ж уже його зраджуєте, ви ж уже давно моя, ви ж...
— Пане докторе, ви забуваєте, що і в телефонів бувають вуха.
— Ах, що мені з того?! Я знаю, що... Кларо, невже ж і завтра не можна?! В ім'я чого? Сухої, формальної моралі? Кларо, я — самоіній. Я раптом почув себе безмежно самотнім у житті. От я чую себе так, як на кілька тисяч метрів над землею. Кларо, мені треба, щоб моя рука була тверда, а мені нестерпно тоскіїо й холодно.
О, я знаю, що це — злочин, слабість, я знаю, що це — гань ба, але невже ви ііє простягнете мені руки? Ну, на кілька хвилин прийдіть, на, може, останні, але наші, наші кілька хвилин. Чуєте, Кларо?
У рурці виразно чути шершаві звуки дихання.
Ах, єдиний раз Тіле шкода, що Інарак виніс ним самим запропоновану постанову: не балакати телефоном із одчиненим екраном.
— Кларо! Єдина людська істото, з якою говорить моя ніжність із усією щирістю, з усією безсоромністю. Кларо, післязавтра я, може, нічого вже не зможу просити у вас.
Шарудить і важко, трудно дихає мовчання в рурці.
— Ні, Тіле, не можу! М й, розумієте, м и не можемо красти довір'я своїх Інакше ми стаємо тими, з якими боремось.
— Так, не треба красти! Берім одверто, легко. Я ж стільки благаю цього!
— І цього не можу, Тіле. Це — жорстокість проти свого, проти нього.
— А проти мене ні?! Я—не свій?! Ні?! Бо він — муж, санкціонований тими?
— Милий, любий Тіле! Мені до муки хочеться... Ах, я не можу телефоном. Тіле, приїжджайте вранці до нас.
— Ні, ви до мене.
— Я до вас не можу, а ви можете.
— І я не можу. Прощайте, Кларо.
Доктор Тіле кладе рурку й закурює сигару. Але від телефону не відходить і жде. Невже не задзвонить? Невже оце останнє, найбільше полювання його життя програне?
На сигарі вже наросла довга сива шапочка. Гуде масивним гуркотом Берлін. Пашить у вікно розпареним густим духом колодязя-вулиці.
Доктор Тіле скидає сиву шапочку в попільничку й тоскно дивитьея в оранжеву густу жарину. Вона шерхне, обростає сірою шерстю, а телефонний апарат німо мовчить.
***
Макс і Фріц прощаються на вулиці — Максові в один бік, Фріцові — у другий. Макс усідає в ліфт повітряного трамвая, а Фріц спускається в підземну залізничку. Але дивна річ: Фріц помиляється й підземною залізничкою їде в той самий бік, що й Макс. Ще більше: він іде на ту саму вулицю, де жиіве Макс, навіть до того самого будинку. Іде швидко, похапцем і весь час пильно озираючись по вулиці.
Річ у тому, що йому конче треба зайти додому по одну книжку. Дома тільки батько, мати та діти. Діти сплять, але Фріц, не можучи ніде знайти так дуже потрібної книжки, забігає також до спальні. Він шукає її навіть у ліжку дітей. Лорхен і Грета прокидаються. Боже, Фріц дома! Фріц прийшов! А Фріц, забувши про книжку, раптом починає гаряче цілувати блакитнооке, розпарене сном личко Лорхен. Потім, хапаючись, дає сестрам таку "страшенну купу" грошей, що оченята Лорхен стають круглі, як у її ляльки, яка спить поруч із нею на подушці. Потім Фріц знову біжить до батьків і теж ні з того ні з сього, весь почервонівши, обнімає, цілує їх і прощається — здається, завтра він із своїми панами екстренно виїде за кордон. І то, мабуть, надовго. Дуже-дуже надовго! Більше він нічого не може сказати, бо не має ні хвилинки часу, а братам нехай мама передасть його привіт, сердечний, щирий привіт.
Та так і не знайшовши книжки, зовсім-таки забувши за неї, вибігає так само поспішно, як і вбіг.
А коли, переодягшись, він біжить нагору на своє місце, до дверей покоїв принцеси, ті двері щільно зачинені. Фріц знає, ще там відбувається якесь важне засідання принцеси з графами Елленбергами й сином їхнім Адольфом. У коридорі порожньо Матове блакитне світло, як місячної ночі, сумно й затишно голубить старі портрети на строгих стінах, старомодні постаті із смішними твердими комірниками на шиях, із закритими твердим полотном грудьми.
Голоси в червоному салоні бубонять глухо. Часом зненацька вибухає лункий, неначе з діжки, голос старого графа. І зараз же стихає, як придушений подушкою.
Фріц, заціпивши щелепи, довго тихенько відчиняє двері. Нарешті вони розщіпаються на вузеньку щілину. З голосів спа дає шкуринка, і вони стають виразніші.
Старий граф знову сердито бубонить. Йому влазливе, тихо й владно відповідає голос графа Адольфа.
— В такому разі я вмиваю руки! Я вмиваю руки! Робіть, що хочете. Що хочете.
Чути важкі поспішні кроки. Фріц одстрибує на бік і струнко витягується. Двері широко розчиняються, і з них виходить навантажена масивною зігнутою спиною постать старого графа Елленберга. За ним дрібненько шелестить шовком сукні стара графиня, стурбовано ловлячи спину графа великими, як дві круглі сливи,очима.
Фріц ізнову підсувається під двері, знову, як лікар до гру дей хорого, притуляє золотисто-кучеряву голову до щілини.
— Але невже, невже нема іншого способу, графе?! Не та кого страшного?
— Ваша світлосте! Дійсно, цей спосіб жорстокий, але він природний і не викличе ніяких ускладнень. Я розумію ваше хвилювання, ваше почуття. Але дозволю собі, ваша світлосте, зауважити, що часом хороше, прекрасне, гуманне почуття може бути просто злочинством...
Фріц широко розплющує очі: він щойно чув уже десь щось подібне!
— ...Я прошу, ваша світлосте, пам'ятати, що в жертву цій машині була вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до великої мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькі почуття. Ваша величносте! Великим людям життя цілих народів служить тільки матеріалом їхньої великої творчості. Страждання, сльози й кров мільйо-нових мас є тільки цемент у будівлях геніїв і владарів світу Що ж значить у цьому масштабі страждання й життя якогось маленького людського індивіда? А надто тоді, коли цей малень кий індивід загрожує всій велетенській будівлі? Ваша велич носте, простіть мені мою сміливість, але мене навіть дивує така ваша... занадта чулість у цій справі. Я розумію мого шановного батька і його відношення до цієї людини, але ваше, ваша світлосте, мене навіть непокоїть, як ознака того, що ви не зовсім пройнялися провіденціальним значенням вашої ролі. Дуже прошу вибачити мені мій сумнів щодо вас, ваша величносте.
Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фріцові, але він не ворушиться.
— Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку!
Фріц швидко відсувається від дверей, тихенько причинивши їх. Через хвилину вони повільно розчиняються, і з них злодійкувато, задом вислизує граф Адольф. Він безшумними поспішними кроками проносить своє тіло повз Фріца, кругло й заклопотано миючи руки в повітрі.
Чорний вихор із червоним полум'ям угорі миготить у щілииі дверей, то в один, то в другий — велика людина спотикається об якесь почуття, у великої людини заиадта чулість, велика людина чогось вагається, бореться сама з собою, мучиться. А вона ж іще не знає, що чекає її завтра!
Фріц одходить од дверей салону, як од катафалка.
***
Принцеса Еліза довго стоїть біля вікна й дивиться в сад. Там в оксамитній, шелесливій тьмі сумирно й затишно лежить на кудлатому каштані сяйво світла з лабораторії. Далеко над містом розгорнулося велетенське віяло вечірніх вогнів, і на тлі його вищербленими зубами огризнулися контури башт і велетенських будівель. Там вовтузиться в пітьмі земної ночі мільйонова маса цементу для великих будівель.
Князівна Еліза рвучко відривається від вікна й рішучим кроком проходить у спальню. На