и.
В їх темних головах вязалися в одно Половці, Берендії, Торки, Варяги й инші нелюбі їм чужинці з невинною любкою князя, як жерелом усяких можливих нещасть. Вони також ішли на смерть з любови до своїх родин, до церков, до святого старця, до князя і його роду...
Йшли з таким завзяттєм, що навіть не памятали, як і коли знайшлися тут і відки прийшли. А вони зібралися з ріжних сторін города і пригородів його й дооколичних дворищ і осель. Зразу найбільше було тих, що з города. Переважно бездомна біднота і всякі гольтіпаки. Вони вийшли ще перед вечером, як між товпою бушувала вістка, що князь від чарів умирає і хтось крикнув в товпі:
— "Ану! До Чагрова!" — І залунало: "До Чагрова! До Чагрова!"
По дорозі довго радилися гуртками, ходили по дооколичних оселях за "причандалами" і попоїсти. Тоді почали стягатися до них і до-околичні люди. І тепер ішли снігами так витревало, як на прощу до свого Бога.
Над лісом висунувся вже місяць, як плоский, блискучий камінь, і присвічував їм. А з далека видніли пожарні луни над Галичем. Тільки дехто з тої товпи завертав до дому на вид луни. Бо велика більшість не мала дому. А такі найзавзятійше йдуть за голосом ідеї і любови... Бо кожда людина мусить мати щось свого.
* * *
Княгиня-матір, прийшовши до себе, запитала слабим голосом, чи є син в теремі. Відповіли їй, що виїхав боронити Чагрова.
На її блідім лиці не задрожав ні один нерв. Почала збиратися старанно й після поведінки, яку перед літами завела на галицькім дворі і якої строго придержувалася.
Зібравшися, приказала заложити вісім коний до великої колес-ниці покійного мужа, оббитої чорним оксамитом. Засіла в ній зі зостою і двома иншими поважними дамами двору тай приказала їхати до дворища єпископа Косьми.
На переді їхали на конях два її прагматевти зі золотим знаком Комненів на шовковій ленті, білій як сніг; по обох сторонах повозки по десять боярських отроків зі срібними щитами, а ззаду два старші бояри і начальник замкової сторожі, Брячеслав Надітим в елегантній одежі, блискучій жемчугами.
їхала зовсім так само, як за мирних часів. Тільки за колесницею їхав її лікар в окремім возі.
Сонце вже зійшло над Галичем, слабо-рожеве як схорована дитина. Невиразну червень, якою кидало на ранний обрій і золочені копули церков, заслонювали смуги чорного, тяжкого диму, що тягнулися від крилоських укріплень. Княгиня-матір сиділа в повозці бліда і поважна та не звертала найменшої уваги на те, що діялося кругом. Одна-одинока думка займала й переймала її: думка про сина.
І так їй було до лиця з тою задумою, аж помолодшала.
Кордони варяжських ратників мовчки розступалися перед невеличким почотом княгині-матери: відаіли Половців, Берендіїв і Торків, які зустрічала по дорозі, тихо з’їздили на боки. А вона їхала між ними поважно й спокійно, як до церкви. Народ з вікон домів то приязно витав княгиню-матір, то вигукував до неї з жалем-скаргою:
— "Берендії й Половці підпалюють дохми!"
їхала помалу й мовчки, притаюючи зітханнє, яке одначе мусіли бачити з вікон.
Перед дворищем єпископа Косьми, окруженим густою лавою Варягів, наказала станути й завізвати до себе начальника тої сторожі. Коли варяжський сотник випрямлений станув біля повозки, попросила післати до воєводи Веремунда по дозвіл, увійти до дворища. Сотник вагався хвилину, потому заявив, що княгиню-матір перепустить тимчасом на власну одвічальність. Подякувала, кажучи, що не хоче йому робити прикрости та переступати заборони князя без дозволу його заступника й легким рухом руки дала знак, що не увійде, але ждатиме в повозці перед сторожею. Сотник особисто метнувся до воєводи по дозвіл.
За якийсь час прийшов сам воєвода Веремунд, поміг висісти княгині-матері, підпровадив її аж до дверий дворища владики й вернувся та ждав на дворі.
Княгиня-матір довго сиділа у владики Косьми й вийшла успокоєна. В руці держала письмо, яке передала старому воєводі з просьбою, щоб зараз вислав його до сина. Кінний відділ з листом княгині таки на її очах пігкав до Чагрова.
А княгиня-матір, поговоривши ще зі старим воєводою, приказала їхати до церкви св. Юрія, в дільницю, повну крови й огню, з якої яркими стовпами бухала поломінь а чорноволосі смуги диму несли далеко жах і трівогу. Перед золотим знаком княгині їхали на конях два варяж-ські сотники й воєвода Веремунд.
Княгиня-матір спокійно їхала між рядами горіючих домів, над якими клубився і гоготів чорний дим, що лягав на почорнілих, осніжених садах. Слези котилися їй з очий. Чи від їдкого диму, чи зі зворушення? Хто відгадає серце женщини? Може зі зворушення, бо дзвони св. Юрія били без уговку на трівогу й по обох сторонах дороги чути було стони конаючих міщан і дружинників. А може від їдкого диму, що заслонював шлях княгині-матері.
Хто відгадає серце женщини? Навіть вона сама не знає його. Вона може найменше.
Коли вже дальше годі було їхати, княгиня-матір висіла з повозки. Лишивши в ній з осту й дві инші дами двору, пішла з мужчинами дальше в чорний дим, пронизуваний огненними язиками, в якім лопотіли тріскаючі дубові сволоки.
Застановлено облогу церкви св. Юрія, і княгиня-матір дійшла аж до ворохобників. Йшла так спокійно, як би в княжім теремі, і прийшовши на місце, почала перевивати ранених... Невдовзі замовкли дзвони св. Юрія, що всю нічг били без уговку, а народ з плачем окружив княгиню-матір.
Коло полудня княгиня-матір Евдокія молилася вже в церкві св. Спаса, біля неї стояв її син і слухав проповіді владики Косьми, що починалася від слів:
— "Сара же, Жена Авраама, ке раждаше єму, Бяше єй раба Єгиптянина, єйже імя Агар. Рече же Сара ко Аврааму: "Вниди убо к рабі моєй, да сина сотворю от нея". І гшслуша же Аізраам гласа Сарина. ї поімше Сара Агар, рабу свою, даде ю з жену Аврааму, мужу своєму. І вниде ко Агарі і зачат. І виді, яко во чреві імат і укорена бисть госпо-жа 'єя перед нею. ї рече Сара ко Аврааму: "Обида ми от тебе... Суди Бог межи мною і тобою!" Рече Авраам: "Се раба твоя, твори єй, яко тебі єст угодно", і озлоби ю Сара і отбіже от лица єя. І обріте ю Ангел Господень у істочника води б пустини, у ісі очника на пути Сур... ї рече єй: "Умножая умножу сімя твоє і не сочтется от мкожеет-ва! ї родити сина і наречеши імя єму Ізмаїл, яко услиша Господь сми-реніє твоє. Сей будет сильний человік: руці єго на всіх і руки всіх на него і пред лицем все я братії своє я вселится"...
Рівночасно й по инших церквах відбувалися богослужеиня і пропо-віди, що починалися словами Св. Письма:
— "Аще же обрящет человік діву обрученную і, насилував, будет с нею, убийте человіка єдинаго бившаго с нею, откровиці нічто же сотворите* ність бо діві гріха смертнаго, якоже аше кто би востал на ближ-няго своєго, такоє сіє діло... Аще же кто обрящет откровицу діву, яже ність обручена і насилував, будет с нею і обличитея, да дасть человік бивий с нею отцу откровици 50 дідрахм еребра і тому да будет жена, понеже обиді ю: не возможет отпустити ю во все время"...
Пс тім богослуженню відвезли слуги княгині-матері ігумена Данила в її колесниці до монастиря. Рівночасно відчинено замкнені церкви.
Здавало ся, що княгиня-матір відсунула від сина і його любки кару божу, одо вже висіла над ними.
Вернувши на замок, не спочала, але хоч була дуже втомлена, почала старанно зміняти одіж. Зняла з голови діядем, скинула дорогу сукню і всі дорогоцінности та прикраси, виняла навіть золоті кільці з уший; приказала скромно зачесати волоссє, вбрала звичайну, темну одіж, вийшла з терему і сіла до малої повозки, запряженої в одну пару коний, без зости і дам двору, без бояр і без отроків, без прагматев-тіз, без гербу Комненів — скромна і тиха, як моленниця.
їхала до монастиря св. Іоана, щоб упросити ігумена Данила о молитву за сина.
Коли доїхала до монастирських воріт, старий візник її покійного мужа разом з його слугою метнулися, отвирати ворота. Дала знак рукою, що не треба в'їздити на монастирське подвірє. Тоді вони відчинили княгині вузьку, входову фірточку. ~
Увійшла на велике монастирське подвірє, висипане дністровою ріню й піском тай помалу перейшла його. Дійшла до входових дверий, перехрестилася незначним рухом руки, підняла прикований на ланцюсі молот, занадто тяжкий для її ніжних рук, легко спустила його на крису невеличкого дзвона без серця, що був прикріплений біля дверий, поклала молот і спокійно ждала.
По якімсь часі залунали кроки в тихім коридорі, в отворі стіни заблестіло двоє очий, і монах в чорній рясі, пізнавши княгиню, поспішно відчинив двері та низько поклонився їй.
З ковтаючим серцем входила до келії святого старця, де вис^в прибитий до стіни великий, деревляний хрест і стояло крісло та стіл з простого дерева. На столі лежало отворене Святе Письмо. Старий ігумен Данило зі слідами недавних переходів на лиці встав з крісла і вклонив-шися княгині, рукою вказав на своє крісло.
Упала на нього і тихо залилася слезами.
Може зі зворушення, може з якого почуття... Хто відгадає серце женщини, яка дійсно любить? Хиба розумний бирич Яструб, який все говорив, що з усіх жінок во істину любить тільки одна матір.
Ніхто не чув, о що просила княгиня-матір святого старця Данила, Але він опісля не виголосив вже ніякої проповіди, навіть по її смерти. Вміла з ним поговорити византійська цісарівна Евдокія в роду Комне-нів, матір Ярослава Осмомисла.
* * *
В третий день свят по всіх церквах роздавали священики родинам побитих і ранених дорогоцінности й клейноди княгикі-матери, а вона особисто відвиджувала ранених зі своїм лікарем. Від дому до дому, не минаючи смердів і найубогших хат бідноти, їхала зі зостою і двома дамами двору в великій колесниці покійного мужа, запряженій у вісім чорних коний. На переді їхали її прагматевти з золотим знаком Ком-ненів на шовковій ленті, білій як сніг; по обох сторонах повозки по десять молоденьких боярських отроків зі срібними щитами; з заду два старші бояри в дорогих шубах зі срібними підковами і начальник замкової сторожі, Брячеслав Надітич, в елегантній, перлами обшитій одежі. За колесницею княгині-матері везла двірська прислуга харчі й напитки з княжих складів тай всілякі убори. А княгиня Евдокія була дуже гарно одіта й цуже привітна для всіх.
І ще кілька неділь після їздила княгиня-матір відвідувати ранених і родини побитих.