Лідулфост був подивований і злився: досі ніхто ще так довго не міг утримати меча в руці — Лідулфост вибивав його коли не за першим, то за третім разом, а тут устосовував свою хитрість разів до десяти — й ніякої ради. А ще гридні зібралися й пуляться на нас: горе варягові, та й годі!
Я також не зміг вибити в нього меча, але й він мені нічого не вдіяв. Нарешті плюнув і пішов геть:
— Махає, як дурень ломакою!
Гридьба зареготала йому вслід, мені теж зробилося весело, та я бачив по очах теї гридьби, що вони ладні затоптати мене чобітьми в пилюку, бо для них я не тільки холопський робітник, а ворог і син робітника Маломира, що був їх розколошматив коло Іскоростенських лісів.
Отож я не вельми сміявся, натомість поволі побрів до своїх Подільських воріт. Але ніхто не зачепив мене й пальцем, хоч я й позирав туди й сюди.
Дідо Дан і Муромець раділи з тої нагоди. Дідо Дан казав:
— Хай знають, що не тільки варяги вміють на мечах. Але ти таки стережися нічного меча або стрілки з-за рогу...
Стрілки не було. Варяги про ту боротьбу швидко забули, мабуть, і Лідулфост забув, бо по тому жодного разу й не глянув на мене, дарма що я вертівся в нього на очах. Зате наглий меч мені довелось одбивати...
Того літа Ольга викінчила на Щекавиці новий великий теремний двір, а назвала його Вишимгородом-Київським. Тримала в ньому все своє срібло-золото та дорогі камінці, посадивши там брата Асмуса а дружиною, щоб стеріг. В Асмуса ж була й своя волость — Вишгород супроти гирла Десни. Асмус же послав туди посадником свого сина Блуда. Він був страшенний гульвіса й крикун. День через день товкся в Києві. Приходив і серед ночі й починав грюкати в браму руків'ям меча. Я вже розказував, як одного разу протримав його за воротами цілу ніч, упустив лише перед сходом сонця. Так він убіг до брами й вихопив проти мене меч. А я, не довго думавши, також вихопив свого щербатого з піхов та так ним крутонув, що Блудів золочений брязнув об землю. Довкола не було жодної душі. Міг би заколоти Блуда, й ніхто б не довідався про це, але я одпустив його живим-здоровим, лише добре настрахав.
Ось по тому й сталась ота пригода з Кунегундою Одноокою.
Я й гадки не мав, що хтось довідається про мене та Блуда, але колись іду повз найстаріший хором, будований ще полянським князем Осколом Юровичем, аж чую — щось сичить. Дивлюся — Кунегунда. Махає до мене, мовляв, іди сюди.
Підходжу, а вона моргає мені своїм одним оком — закликає в хором, чи що. Піднімаюсь лізницею на терем, а Кунегунда штовхає мене поперед себе до якихось дверей. У світлиці темно й тхне сечею, віконця ледь мерехтять, а вона зиркає на мене й запитує:
— Чи правда люди казав, що ти хотів убивати сина Асмунда?
Кажу — неправда. Вона скалить око й сичить:
— Правда, правда! Але чого ти не вбивав його?
Навіщо, кажу, вбивати, хай його нечиста сила б'є. А Кунегунда знімає зі стіни меч у піхвах і каже:
— Це мого батька Хрьорека меч. Як будеш убивати сина Асмунда — цей меч буде твоя.
І тицяє мені меча в руки. Меч широкий і вельми дорогий, піхви внизу обкуті золотом, а руків'я щиро золоте. Років зо сто тому мечеві. Але мені стало бридко його тримати в руках. Я поклав меча на одру й кажу Кунегунді:
— Дивно слухати таку річ. Ти єси варяжка й підмовляєш мене вбивати варяга.
А вона знову сичить:
— Всі Ольговичі — вороги! Ольг отруїти мого батька Хрьорека, отруїти моїх обох дядьків — Сіневса й Трувора, отруїти всіх. Мені мати казали перед смертю. Коли б не ваша деревлянська стріла, Ольг отруїв би й мого брата Інгвара. То був змій! Убий синів Асмунда й Свейнальдра, ось тобі меч — бери меч мого батька Хрьорека, покоритель уся Руська земля! Вбивай усі Ольговичі, вбивай, убивай...
Вона була як скажена, вже й не виділа мене, лише сичала й сичала кудись у вікна, мов бачила там Ольгових синів, хоч у шибки не сочилося й боже світло.
Я вийшов у сім й подався пріч. Мав би сказати одноокій княгині, що он у неї син Гліб — також месник за того вовка Хрьорека, а в Гліба є аж троє синів: Турьд, Арфаст і пришелепуватий Сфірька — таких самих літ, як і я. Чим вони ліпші для мене від Ольговичів? А нічим.
Отак я неждано довідався про тайну, що розділяла Рюриків та Ольгів рід.
До Любеча я того літа їздив двічі — обидва рази також утрьох: з Каніцаром і Лідулфостом. Другий раз уже після тої нашої боротьби, але Лідулфост і словом не прохопився. Думаю собі: їдь, їдь, я тепер і сам тебе не хочу знати, а як доведеться коли схрестити з тобою меч — от тоді й побачимо, в кого хитріша рука.
Тепер у мене й самого був сякий-такий меч на чересі, я міг би потяти обох цих і втекти, але мав же думати про батька та сестру Малушу.
Батько був слабий. Сидів у порубі так само закутий, але цього разу я вже знав, що таке поруб, і не лякався, як тоді. Привіз йому на гостинець трохи сала, було воно вже досить-таки старе, дала його Малуші ключниця. Тепер і не скажу — з дозволу чи без дозволу твоєї прабаби Ольги. А батько на самий вигляд того сала аж затремтів... Я на таке не міг дивитися.
На той час він просидів у порубі вже п'ять літ, а ще ж лишалося стільки ж.
Привіз я йому свитину й пару чобіт, уже добре-таки стоптаних, дідо Дан передав. Батько накинув свитку поверх дрантя, без рук, бо на руках мав залізні пута, а на чоботи лише глянув і відсунув босою ногою вбік. Мені ж і в думці не ворухнулося, як це можна взути чоботи з путами на ногах, а батько відчув мою розгубу й каже:
— То дарма, взуюся якось. Лише халяви одріж чи повідривай. Без халяв також буде ліпо й тепло.
А як ти відріжеш без ножа? Та й меча мого сторожа одібрала — хоч зубами гризи. Заходився я гризти. Шкура мовби вже й стара, але я попомучився: гризу та плюю, гризу та плюю. Можна було б випросити ножа в отих гриднів за дверима, але я затявся й не хотів кланятись їм. Нарешті-тахи понадгризав халяви коло задників, а тоді вже й пододирав по швах.
Тепер батько міг узутися, не знімаючи пут: усе ж таки не босоніж на мокрій долівці.
Розповів ж потім усе це сестрі, а вона слухає та плаче. Кажу, чого ревеш, батькові тепер буде тепло в ноги. А вона плаче, та й край: шкода батька. Потім мовби заспокоїлася й перестала ревти. Думаю собі — слава богу. Аж вона вп'ять реве. Питаю, чого знову, а вона каже мені:
— Княгиня... казала, щоб Славко... зо мною... гуляв.
Отак і каже з хлипанням.
Ну, мене взяло на шал. Це було в п'ятницю надвечір, а в чисницю вранці я пішов до княжого двору шукати стару, тільки не міг її ніде здибати. Здибав аж у неділю під обід — ходила з пресвітером Григорієм до їхньої грецької божниці, що на горі Хорив. Це було свято воскресіння грецького бога. Стара вся в чорному й із свічечкою в руці, той щось до неї тихо говорить, а по-якому — не доберу. Вона побачила мене й каже:
— Христос воскрес із мертвих.
Кажу — то й що, яке мені до грецького бога діло? А тоді їй: так і так, мовляв, що єси надумала з моєю сестрою?
Нічого, бурчить. Як це, кажу, нічого? Надумала лихе вчинити моїй сестрі. Пощо змушуєш забавляти свого онука? Мислиш — не відаю, що то таке? Намислила спортити дитину!
Дивлюся — в очах її такий зміїний вогонь — ладна вжалити мене отруйним оком, а сама так солоденько сокорить, аж сокоче, мов курочка-несучка з яйцем:
— Святослав ще маленький, не суши собі голови.
Кажу, як не облишиш цієї думки — викраду сестру і втечу, жодним конем не зможеш мене здогнати. А ще ж, кажу, маю й меча — і вдарив п'ястуком по руків'ї.
Стара хрипкенько засміялася й пішла, але я знову побачив у її очах оте гадюче жало. А пресвітер Григорій торкнув мене двома пальцями по плечі, наче посвящав своєму богові.
— Ти, — каже, — про неї не думай так. Дасть бог, буде твоя сестра княгинею київською.
Думаю, бреши-бреши, я все ваше кодло знаю, кажу:
— Чого б це іскоростенська жупанівна ставала княгинею київською?
А він каже: гай-гай! Ось як приймуть поляни, та деревляни, та всі інні язики єдиного бога в душу, то настане між вашими землями любов і мир, лише всі ухвалятимуть істинного бога,
Цей пресвітер Григорій був грек, але давно сидів у Києві й добре вмів нашої мови. Я ще не знав тоді, звідки він узявся, — чи не від самого грецького царя, але був Григорій уже геть-чисто лисий, хоч і не дуже старий. З тим пресвітером Григорієм я ще мав не одну пригоду, але вже в грядучі літа. Як нагадаєш або прийде само до слова — може, колись і розповім...
В літо 1395-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 16-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 401-е,
по вбивстві великого князя Оскола Д'юровича в Києві варягом Ольгам 1-е,
а від народження грецького бога Христа 883-е.
Сидів у Києві варяжин Ольг, шлючи багаті дари Чернезі Чернеговичу, великому князеві Сіверської землі, а ще багатші дари Житомирові Іскоростенському, велійому жупанові Деревньої землі, був-бо велій жупан муж могутній і гордий. І була межи Ольгом та Житомиром вічна любов — аж до місяця листопада, в листопаді ж пропав жупанич Нискин. Чинив лови жупанич на вовка та вепра, й забіг вепр у ліси понад передільною рікою Ірпнем, і погнався за ним жупанич. По тому знайшли іскоростенські пани та ловчі люди криваву свиту жупанича й переламаний оскіп.
Узяли все те пани та ловчі люди, віднесли до Іскоростеня й поклали велійому жупанові до ніг. І впав жупан Житомир та заллявся гіркими сльозами, не мав-бо іншого сина велій жупан. І заплакала вся земля Деревня.
Той же варяжин Ольг прислав до Житомира малого сла, кажучи Житомирові: "Це шле тобі наш воєвода Ольг многе золото й срібло, щоби втішити тебе в твому горі. Пришли ж і ти до Ольга свого сла, щоби подовжити вічну любов і мир межи нами, й удасть тобі воєвода ще многший дар".
І послухався велій жупан іскоростенський Житомир, пославши до Києва трьох веліїх панів, а яко прийшли ладдею до Києва, сказав їм Ольг: "Оце ваш іскоростенський жупанич".
І дивувалися пани, бачачи Нискина живо-здорового, й вельми раді були. Сказали пани до Ольга: "Оце шле тобі дари наш велій жупан Житомир і вся Деревня земля, а ще вячші дари пришлемо тобі до різдва води прісної, як позамерзають річки".
Сказав Ольг-варяжин, кажучи до них так: "Удайте мені дань по срібній куні од диму".
Й зрозуміли іскоростенські пани, що Ольг умисне полонив їхнього жупанича Нискина, щоби примучити їх у дань.