— Щоб у товариша Леніна нічого про сози не, писалося. Та повік цього не може бути". — Кушнір не сумнівався, що він знайде потрібне місце у творах великого вчителя і при всіх людях осоромить пихатого Крамового.
Густіли ліси і надвечір'я. На конях все ніжніше переливались іскорками ворсинки, а темносині зіниці з розумною, майже людською, усмішкою вже починали чорніти. Спірно вклавши на воза хворост, Кушнір пішов у глибінь лісу, ближче до сонця.
Легко дихалося чоловікові, ясно дивилось очам, і він, сам того не помічаючи, тихо пустив у чорнолісся давню і вічно юну пісню про Богунію, яку почув на фронтах громадянської війни. І давні друзі, оживаючи в навіки вирізьблених картинах бою, ставали поруч із ним. Він уже їх бачив не в боях, а на широких нивах, на заводах, напористих, завзятих, такими самими молодими, якими вони були десять років назад.
І несподівано чорнолісся сухо ахнуло одним і другим пострілом. Кушнір підсвідоме кинувся назад. Кілька потоків думок з ревінням розривали його голову.
Ось уже на галявинці видніється високий віз.
"А де ж булані? Де булані?"
Широко розплющені очі блукають поміж деревами, по галявинці і враз зупиняються на двох завмерлих купинах, що дотлівають останнім відблиском проміння.
Кушнір, як вкопаний, зупинився перед борозним конем, що, неприродно вивернувши голову, незручно лежав на зарошеній осінній траві. Рожевий прикушений кінчик язика темнів і шершавів прямо на виду. З-під тонкої шкури уже починали випинатись м'язи. На синюватих підковах підручного ще тріпотіли прожилки проміння.
Болючим зором Кушнір ще раз оглянув коней і раптом побачив, що в простреленім вусі борозного клекотала чорна кров. Ось вона невеличким вирком перехлюпнулась і струмочком покотилась до вогкого темносинього, майже по-людськи скорботного ока.
Беззвучно плачучи і розпластовуючись руками, Степан опустився до теплих і ще трепетних коней.
L
— Дмитре, бери берданку — і гайда в ліс.
— Свириде Яковлевичу, що воно? — застигла Докія біля розчинених дверей.
— Двоногі вовки завелися. Треба облаву зробити.
— Ох!
Дмитро швидко одягнувся, зірвав із стіни берданку і рішуче вийшов із хати.
— Дмитре, сину! — покликала Докія. Він рвучко обернувся назад, підійшов до матері, пригорнув її.
— Не бійтесь, мамо... чого ви? — не знає, як заспокоїти, і раптом, перехилившись, цілує її у голову. І Докія обома руками вхопилась за серце, заточилась назад... Так само її перед своєю смертю поцілував у голову Тимофій. Лихі передчуття охопили і трусять всім її тілом.
— Дмитре!
— Не треба, мамо, уже обзивається невидима темінь, заховавши і Мірошниченка, і сина.
— Дмитре! — Хоче побігти навздогін і, мов підкошена, опускається на росяний моріг.
Спогади і картини завирували нею, немов течія утлим човном.
З чорної далини виходить її Тимофій і стрічається із сином аж біля діброви, куди щойно попрямував Мірошниченко.
"Коли ж таке життя настане, що не буде ворогів, не буде крові і сліз, коли тільки люди будуть жити на землі?" — Підводиться з холодної трави. Отерплими, болючими ногами вона прямує до хати. Поволі натягає на себе катанку і, забувшись запнутися хусткою, невелика, засмучена, босоніж прямує до лісу.
З огидою, наче склубочену гадюку, обминає Варчуків хутір, входить й яругу, налиту пругким вітром і передзвоном роси".. До неї приглушено долітає чийсь голос.
"Знову біднота стала грудьми за свою долю. Нелегке щастя наше. Ой, нелегке. Хто тільки не норовить його вирвати з наших рук". — Скоріше прямує до рідних голосів, до рідних людей.
В темряві вона ледве не наткнулась на Свирида Яковлевича. Підійти до нього не посміла: ще нагримає, та й Дмитро почне нервувати. Хай вона непомітно буде слідкувати за всім у лісах.
Живий ланцюг активу села розкинувся недалеко від глибокої болотистої яруги, перехопивши всі дороги, що йшли від села і парні Січкаря.
Якось зразу закурілись знизу ліси і сильніше, немов перетягнуті струни, забриніли обважнілі краплини. Під їхній перестук непомітно задрімав Полікарп Сергієнко, умостившись клубком на купині пересохлого листу. І раптом наче щось шпигнуло його. Скочив на ноги. Від нього різко кинувся вбік невисокий чоловік. Переляканий Полікарп спочатку для чогось знову упав на землю, а потім кинувся до Мірошниченка.
— Побіг, побіг! — захекавшись, вказував рукою на захід. Мірошниченко по виразу обличчя Полікарпа зрозумів усе.
— Дмитре! Бери на зазубень яруги, а я з правої руки буду триматись.
Дмитро зразу ж, пригинаючись, полетів уперед. Здавалось, легко звиваючись поміж деревами, він навіть не торкався землі... Іще ривок — і на галявині замаячіла неясно окреслена постать, що вбігала в склепіння чорнолісся.
Невідомий обернувся, викинув руку вперед, і над головою Дмитра з свистом пролетів свинцевий рій. Проте парубок, забувши про небезпеку, з радістю помічає, що він наздожене невідомого.
На ходу, не цілячись, вистрелив з берданки, і в цей час утікач круто звертає до яруги, що безмірним озером забіліла поміж деревами. Іще, як поплавок на воді, гойднулась в тумані голова невідомого і зникла в місиві сизуватих хвиль.
Розлютований Дмитро зупинився понад вигибом яру, ще раз навмання розрядив берданку.
"Утік проклятущий. Коли б не ця розмазня — Полікарп..." — стирає шорсткою, мов рашпіль, рукою гарячий піт із чола.
— На досвідченого ворога напали, — підійшов Мірошниченко, і в парубка од здивовання брови зметнулися на чоло: коли й устиг літній чоловік добігти до цього закутка?
Свирид Яковлевич зупиняється біля Дмитра; увесь в задумі, потверділим розумним поглядом впивається в туманне плесо. Потоки ранку вже перевисли над ним і воно, піднімаючи скривавлені крила, з шерехом і зітханням пливе поверх неясно окреслених верховіть.
Дмитро, всипаний росою і потом, дивиться в похолоднілі очі Мірошниченка; вони зараз червоні чи то від утоми, чи від ранкового одсвіту. Сувора рішучість немолодого чоловіка передається йому.
— Свириде Яковлевичу, може спробуємо щастя? — нахмурений, високо піднімаючи груди, покосився на яругу. — Все рдно вже день теряти.
— Не гарячись, хлопче. Дай розумом розкинути. — Кремезна постать Мірошниченка наче вросла в горбовину, що обривається над самою яругою. Над вольовим чолом тріпоче порожевілий пилок прорідженого волосу.
Та не так легко опанувати собою Дмитрові. Все його тіло набухає м'язами. Він робить ще крок уперед і провалюється в туман. Повітря тут втратило вересневу міць, стало в'язким і затхлим. Внизу під ногами попискує замшіла земля, десь зовсім недалеко туркоче невидимий струмок, а зверху обтрушується дзвінкий голос Григорія Шевчика.
— Розсиплемося по низині. Може й нападемо на слід.
— Або попадемо в твань. Тут болото, як решето, пастками протикане, — різко обриває Свирид Яковлевич і владно гукає: — Дмитре, назад! Не дурій!
Чіпляючись за кущі, хлопець неохоче підіймається вгору. Біля Свирида Яковлевича, як бджоли, скупчилися активісти, лихі від невдачі й безсоння. Полікарп, шукаючи співчуття, приліплюється то до одного, то до другого чоловіка, але всі сердито відвертаються від нього. За спиною Сергієнка шипить неприхована неприязнь:
— Сплюх нещасний!
— Дочекаєшся з жука меду.
— І де совість у чоловіка?
— В побрехеньки пішла.
Обличчя Полікарпа стає по-дитячому зворушливим і сумовитим. Свирид Яковлевич з похмурим жалем одривае погляд од вологих, перекошених провиною очей.
"Як мало чоловічої твердості в ньому. Аж досадно", — поринає в свої роздуми.
Пройшовши кілька кроків, Мірошниченко нахиляється над гніздом сліду, втиснутого в чорну куповину кротовища. Обіч нього на росистій траві чітко темніє ще одна мережка.
"Це Дмитро біг. Ступня в нього більша".
Трохи далі сліди невідомого аж перетиснули рожеві голівки медунки; біля них просипані крихітні тільця задимлених патронів.
"Тут він стріляв... Ні, таки Дмитро увесь в Тимофія пішов — навіть кроку не притишив, коли цілились в нього", — вдумливо читає карту відбитків і, перехопивши погляд Дмитра, приязно киває йому головою. Ще, зарошуючи руки, нахиляється над свіжим слідом, і вже впевнено прямує мерехтливим лісом, що саме заплітає у просвіти червоні і сині стрічки. Активісти, зрозумівши усе, розсипаються навколо Свирида Яковлевича.
Звиваючись поміж сизою необтрушеною травою, сліди розгонисто побігли з одного кварталу в другий, запливали в низинах, ширшали на сухому. Ось вони, обметавши ярок, побігли до заболоченого лісного ставу. Над ним, за сліпою високою огорожею, причаїлись будівлі Січкаря.
— От і докрутився мотузочок.
— В саме вовче кубло.
— Хіба ж я не казав — тут не обійшлося без Січкаря, — сміливішає Полікарп, і у відповідь йому лунає сміх. Він ще більше посилюється, коли з лісної просіки назустріч Кушніреві, метляючи косичками, кинулася його Надійка.
— Тату, спіймали того... Льоню, як його? — обертається до хлопчика Сергієнка.
— Контрреволюціонера, — поважно відказав білоголовий Льоня і здвигнув плечима: яка, мовляв, у тебе пам'ять дівоча.
Свирид Яковлевич широко відкриває вкриту жовтими цятками лишаїв хвіртку. На подвір'ї біля парні стоїть високий чорнобородий чернець; навколо нього скупчилося кілька жінок і сім'я Січкаря. Сам Січкар гнутими двозубими вилками саме витягнув із парні м'ясисту розпарену деревину, повернув її і знову турнув у паруючий отвір.
— Дорога, призначена небом, привела мене до сонячних полян, де розцвітає христова наука... — з повагою звертається чернець до господаря і замовкає на півслові, круком виділяючись поміж світлішим вбранням жінок.
На подвір'ї піднімається занепокоєний гомін.
Січкар, кинувши вилка, першим прямує назустріч активістам.
— Завітали до мене? — бадьориться й усміхається нижньою одвислою частиною обличчя. На щоках його — плямистий рум'янець.
— Хто був у тебе з чужих? — гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич. І одночасно бачить, як з незакритого отвору парні клубками перевалюється пара, підтоплює ченця і його скам'янілих слухачів.
— З чужих? — дивується Січкар. — Був проповідник бослова, киває головою на ченця. — 3 біблії усякі... новини бабам читає.
— Іще хто?
— Господи! Та нікого.
— А коли подумати?
— Побий мене хрест, нікого.
— Закон тебе поб'є. Хто був? Говори, Січкарю!
— Кажу — нікого, значить, нікого. Присікалися, прямо порятунку нема.