— Запанів, запишався?
— Який опікун? — підвела від шитва, голову Орися.
— Це ви, душе мила, про Дениса? — озвалася й Обеременчиха.
— Та про кого ж більш, як не про нього: другого ж опікуна, опріч Криги, не маємо.
Орися опустила очі й далі шила мовчки, не втручаючись у розмову, бо відразу догадалася, до чого вона, ця балачка. Насторожено слухала й чекала.
— Таж, може, його й у місті нема, — висловила свій здогад Обеременчиха.
— Бо таки, мабуть, і нема, — згодилася господиня. — Має ж тепер біля чого голову морочити свою. Займанщина й хутір у того старезного запорозького діда, казали мені наші перекупки, величезні: є над чим клопотатися.
— Казав і він, що немалі.
— Аякже: кажуть баби, що ціла Січ Запорозька, з шанцями, ровами тощо, а всередині такий сад, пасіка, стайні, обора, льохи, хати для челяді й усяка всячина, що і в другого магната катма того. Землі ж тієї — скільки душа забажає, а худоби, коней, овець — не перелічити.
— Що й казати, душе мила, — багатир на всю губу.
— Авжеж, не розмантачив здобутого добра в гультяйстві та пиятиках, як інші січові братчики, то й має.
— Має, має, серденько… А там дослужиться до полковника…
— Еге ж… Ожениться з якоюсь полковниківною багатою, то…
— Ні, душе мила… З оженінням у нього стало… ні вперед, ні назад.
— Чого ж бо то? — здивувалася ніби Василиха. — Сватав кого, та не віддають за нього?
— Не знаю, серце, як вам і сказати… Нікого він ще не сватав… Питала його… тоді як останній раз навідав нас… ще десь перед пожежею, чи не думає женитися. Ні, каже, паніматко, мені вже не женитися. Як то, — питаю, — чого?.. Ви, — відказує мені, — ви, паніматко, знаєте чого. Так і сказав.
Орися зашарілася, глянула на матір і ще нижче нахилилася над шитвом.
— Дивно, — промовила Василиха. — На що ж він натякав?
— Я так догадуюсь, — по хвилі знов правила Обеременчиха, — що з думки йому не йде моя Орися… Ти не гнівайся на мене, моя дитино, що я це кажу, бо я запевне знаю, що так воно й єсть.
— Я не гніваюсь, мамо, — мовила, не зводячи голови, Орися, — та нащо про це говорити?!
— Чому не говорити, моя люба? Що ж тут такого незвичайного?.. Молодий іще, гарний, статечний, а до того ж і велико багатий козак, осавула, на дорозі до полковницького уряду, щиро покохав тебе, й коли б згода твоя, то й з старостами не отягався б…
— Ви його питали, чи як? — спалахнула дівчина.
— Про таке діло не питають, голубко моя, бо це відразу й так видко…
— Авжеж, видко, — вставила й свого слова Василиха. — А якби посватав, то чого б тобі не вийти за нього?..
Орися з докором глянула на неї:
— І це говорите ви, паніматко?
— Е, моя горличко, не треба про те: час і заспокоїтися. Великий жаль і боляче, що… не так склалося, як жадалося, та що ж діяти? Божа воля… А живий про живе дбає.
— Чи не занадто скоро?
— Ні, Орисю, не скоро… Рідній матері це видніш… Хіба можу я забути про свого любого хлопця й до останку днів своїх? І вмиратиму — не забуду… І тепер рана моя ще свіжа, наче він тільки сьогодні помер… Ятриться так само, як і того дня, коли почула, що його вже нема на світі… Але ж… його не вернеш… а життя… воно не стоїть… воно вимагає, щоб не плакати все, коли хочеш жити…
Василиха втерла неслухняні сльози й заходилася знов коло своєї розчини.
— Ох, правда, серденько, — підхопила перервану сльозами Василишину мову Обеременчиха, — життя — воно вимагає… Вимагає дивитися не назад, а вперед. А коли не дивитися й не думати, як забогарадити собі, щоб краще було, то що ж воно буде з нами?.. Що ми таке тепер? Жебраки, старці в приймах, а спроможемося колись на тую халупчину якусь — то хіба це життя? Злидні, а не життя… Чи такої долі сподівалася про тебе, доню моя?.. Та й про себе на старість. Знаю я, моя люба, що в дівках ти не засидишся й коли схочеш, тоді й вийдеш заміж. Але за кого?.. Про Павлуся ти все одно скоро не забудеш і не покохаєш нікого. Вийдеш — аби вийти. Тож хіба не розумно вийти тепер за чоловіка гарного, поважного, маєтного, котрий кохає тебе, та ще як кохає!
— Що ви говорите, мамо! — з розпукою викрикнула Орися. — Чоловік, може, й гадки не має, а… а… ви… Ат!..
Вона знов нахилилася над шитвом.
— То вже я знаю, моя дитино, яку він гадку має. Одно йому моє слово — й він, не гаючись, пришле сватів… Але що ж я можу сказати йому, як спитає, коли сама не знаю, що в тебе на думці?.. Чи ти коли хоч словечком натякнула, що думаєш робити далі?..
— Авжеж, Орисю, не можна так, — промовила Василиха.
— Боже… Що не можна? Що не можна? — томилася від балачки дівчина.
— Не можна бути впертою, нерозумною, моя дитино: треба зглянутися й на себе, й на матір… — тягла своєї мати.
— Годі вже, мамо, про це… — з гіркістю зупинила неньку Орися. — Робіть, як знаєте…
Буйні дві сльози канули на шитво.
XXVIII
Всі Різдвяні свята Крига перебував на своєму хуторі. Чекав Прокопа з Канева й тривожився.
Коли той нарешті прибув після Нового року на голодну кутю, вони обидва замкнулися в світлиці Гулого для потаємної обради.
— Ну, що? Як там? — питав Крига, втопивши нетерплячий погляд у слугу.
— Все зроблено, пане осавуло, — відповів, посміхаючись, Прокіп.
— Ніхто нічого не той?..
— Де пак! Не такі майстри взялися за діло. Та й заплатив їм добре.
— Ти, розуміється, не пробовкнувся, хто ти й звідкіля?
— Ба ні, сказав, — зареготався Прокіп. — Сказав, що з Києва від пана Посвіцінського. А чи поняв хто з них віри, чи ні — того не знаю. Мабуть, ніхто з них не повірив, але те добре, що більш не розпитували.
Крига посміхнувся.
— Ну, а ті ж що… вдова з дочкою?
— Перебралися до якоїсь Василихи в хату з тим, що лишилося від пожежі.
— М-гу… це добре…
Осавула в глибокій задумі заходив по світлиці.
— А того… сліпого Пронози не зустрічав? — спитав ізнов по хвилі.
— Ні… Кажуть, що його коротко тільки бачили в Каневі, а потім десь ізник.
— М-гу… Добре… Ну, ось маєш від мене поки що за службу, — промовив Крига, витягаючи з кишені два червінці й передаючи Прокопові. — А там побачимо…
— Спасибі, пане осавуло, — зрадів слуга, приймаючи гроші. — Наказуйте далі — все зроблю, що скажете.
— Маю й ще одно діло, — казав осавула, ходячи по світлиці. — Але це вже трохи тяжче… Власне, не таке воно тяжке, як забарне… Далеко доведеться від'їхати на якийсь час.
— Це пусте, пане осавуло, — промовив Прокіп. — Треба, то треба…
— До речі… Ти не чув… не приїздив за цей час до Канева хтось із запорожчиків?
— Ні, пане осавуло, не було. Якби який приїхав, то я знав би… Ні, не було нікого…
— М-гу… Це добре… А діло ось яке…
Крига пройшовся ще кілька разів світлицею, ніби вагаючись, далі почав:
— Ти ніколи не був на Запорожжі?
— Ні, не доводилося, — відповів Прокіп.
— М-гу… це добре… То тебе там не знають?
— Ні, пане осавуло.
— Дак от що… Ти трохи спочинь після Канева, а по Різдвяних святах поїдеш на Січ.
Прокіп аж очі витріщив від здивування.
— Як на Січ? Чого?
— Поїдеш на Січ, — правив Крига, не зважаючи на його здивування, — запишешся в братчики…
— Та цур їм, пане осавуло! Я не хочу воювати…
— Воювати й не треба — ти послухай далі. Записавшись у запорожчики, постараєшся швидше оговтатись та придивитися до всіх. А придивившись, розшукай між січовиками одного молодого братчика з Канева. В Каневі звали його Павлом, на прізвище — Похиленко. Може статись, — та так воно, мабуть, і є, — що на Січі його продражнили братчики якось інакше — Бугаєм там чи Ведмедем, бо він великої сили парубок був, — то ти й довідайся про це. А довідавшись, підлізь якось до нього лисицею, розбалакайся, скажи, що ти з Канева… Як він почує, що ти з Канева, то вже безпремінно спитає про Обеременківну, дочку тієї вдови, що хата згоріла. Скажи, що ти її добре знаєш і що вона минулої осені віддалася за якогось там багацького сина, — розумієш?
— Розумію, пане осавуло.
— А про пожежу — нічичирк… Може бути, що його справді вбито в бою, тоді ще ліпше: довідаєшся про це й вернешся…
— А чи ж пустять?
— Такого звичаю на Січі нема, щоб не пускати, — хіба ти не чув про це?.. Отже: дізнаєшся про Похиленка з Канева й ніби ненароком скажеш йому, що Ярина Обеременківна вийшла заміж. Оце й усе, а за добре виконане діло дістанеш від мене не два червінці, а десять разів по два. Чув?..
— Чув, пане осавуло, — аж на місці крутнувся, зрадівши, Прокіп. — Зроблю все так, як ви кажете… А той… — раптом зам'явся слуга, — навіщо це вам?..
Крига зупинився й гостро подивився на нього.
— Добрий слуга, — промовив стверда, — ніколи не питає, а чинить те, що наказано, розумієш?.. А проте можу тобі дещо сказати: якщо вернешся із Січі до масниці, то гулятимеш у мене на весіллі. Досить із тебе?
— Досить, пане осавуло, — засміявся, второпавши, в чім річ, Прокіп. — А питав на те, що… коли знаєш, що до чого, то якось легше обертатись і діло робити.
— Ну, гаразд. Іди ж тепер і відпочивай. Я виїду завтра вранці й скажу Семенові, щоб дав тобі на дорогу до Запорожжя все, що треба козакові.
Прокіп вийшов, а Крига знов заходив світлицею в глибокій задумі.
"Гулятимеш на весіллі, сказав я Прокопові, — думав осавула — а чи так воно станеться?.. Чи не вихопився ти, Денисе, поперед батька в пекло?.. Скажеш, голубе, гоц, як перескочиш, а ще ж лишилася найвища перетика. Чи перескочу її?"
Мав на думці Орисю й здобуття її згоди на шлюб. У материній згоді не сумнівався, але щодо Орисі, то не зовсім певний був. Мати потурала дочці, поки вони жили в своїй хаті, в спокою, в достатках. Тепер же не дуже потуратиме й поїдом їстиме, щоб не засиджувалася й швидше віддалася. Розрахунок був певний. Ще досить молодий, Крига добре знав людську просту, не панську душу. Виріс на селі, а канівські міщани, особливо на передмістях, мало чим різняться або краще — нічим не різняться під простих посполитих, хіба що зодягненіші та ошатніші. Але ж Орися… Він знав її горду, непідлеглу вдачу, знав, як глибоко кохала того міщуха-тура, й не був певен, що удар, що його він задав їй через Пронозу, так швидко забудеться. А длятися годі було: одне, що треба ж було нарешті дати раду хуторові, а друге — не було певності, що Павло так скоро не вернеться, якщо живий. Щоправда, був сливе певен, що коли Прокіп побачиться з ним і скаже те, що треба, то палений молодик з гніву та образи на свою дівчину кинеться стрімголов у січове життя з його походами та боями й уже зовсім до Канева не вернеться.