Сподобався вид на Кремль з набережної Москви-ріки. Гуляли ми недовго, я швидко втомилася від людей і шуму – щойно ж з тайгової тиші.
Зайшли до ЦУМу, хотіла купити собі нижню білизну – не буду ж у них прати, а заміна залишилась у мами у валізі. Але я все не могла придумати, як виймати гроші зі своєї сховки? Ледве наважилась сказати Ігорю:
– Мені треба...
– До туалету? – здогадався він.
Там вийняла свій скарб і, не підходячи до Ігоря, який щось розглядав на прилавку, прошмигнула до відділу білизни і швиденько купила все, що треба. Ігор вже тривожно оглядався, шукав мене.
– А давай купимо тобі плаття і... туфлі! – запропонував.
– Та у мене, мабуть, грошей не вистачить. Та й взуття моє нове.
– Нове, то нове, але тісне. Я ж бачу, як ти ходиш!
Вибрали світло-блакитне літнє плаття модного фасону. Коли одягнула, Ігор з продавцем в один голос скрикнули:
– Не знімай! Краса!
Потім підібрали дуже гарні світло-сірі туфельки вже не на таких високих підборах. Як стало вільно ногам!
– Це тобі подарунок від мене. А вдома чекає інший.
Вдома подав гарну коробочку, а в ній – каблучка.
– Ні, Ігорю, ні! Я ще не хочу, не можу! Я спочатку вступлю до інституту, хочу вчитись!
– Так вважай, що ти вже в інституті. Ректор – близький знайомий мами...
– Ні, ні, я хочу сама! Мені треба в Київ, там всі мої документи про те, що я вчилась. І я ж тобі не давала ніякого слова. Ми ж в зоні просто товаришували, були хорошими друзями. Я хочу відчути себе вільною і ні від кого незалежною. Мені треба звикнути до вільного життя. Я ще боюсь машин, натовпу, міліціонерів. От поїду до Києва, зберу всі документи, провідаю друзів – тоді побачимо.
Повернулася Софія Миколаївна. Знову сіли за стіл – вже обідати. За розмовами обід перейшов у вечерю. Ігорева мати намагалась мене відгодувати, і це мене чомусь ображало, та й не могла я так багато їсти – відвикла.
Я розповіла про двох кремлівських лікарів, що були в засланні у Довгому Мості. Софія Михайлівна, виявляється, їх знала, але я помітила, що ця тема їй неприємна. Жінка розпитувала про мою роботу, дивувалась, що я так хоробро приймала пологи.
А Ігор розказав про інститут. По приїзду його зарахували відразу на четвертий курс, тому вчитись йому довелось лише три роки. Ось що значить знайомства!
Спати мене поклали у кімнаті, де стояв рояль. На постелі лежала нічна сорочка з тонкого мережива. Подумала – як повернусь, може ще й порветься, і лягла в тій, що купила собі в ЦУМі. Лежала і думала: не треба мені всієї цієї краси, цього багатства... воно все не моє, ні мною, ні моїми батьками не зароблене. Та й Ігор не мій – хороший у всьому, але за духом – зовсім не мій. А головне – не українець.
Вранці Ігор поскаржився мамі, що я навіть його нареченою не хочу стати. Я намагалася пояснити, та Софія Михайлівна зрозуміла мене краще, ніж Ігор. Уважно подивилась не мене і сказала:
– Оксаночко, ви дуже розумна дитина.
Поїзд до Києва відходив о четвертій. Ми поїхали за моєю мамою до Кабакових. Там було дуже мило. Мати, батько і молодша сестра були такі приязні, так щиро раділи, що ми з теплом і любов'ю розповідали про їхнього Мишка. Особливо сподобалось, коли я розповіла, як він вчив мене видаляти зуби і як ми купались в Бірюсі. Його мама плакала від радості, а батько з сестрою сміялись від душі. Подумала, що тут мене б не відправили просто з порога митись у ванну.
Ігор не втримався і запитав:
– Ти що, Михайла будеш чекати?
– Ні, я буду вчитись! – твердила я своє.
Потім Ігор відвіз нас на вокзал. По дорозі поскаржився ще й моїй мамі, що я не хочу залишитись у них, не хочу за нього заміж.
– Це вже її справа, – відповіла моя матуся. – Час усе покаже.
-2-
В поїзді до Києва вночі не могла не тільки спати, навіть просто лежати. Дивилась у темне вікно, чекала, коли розвидниться, коли вже нарешті побачу рідну землю. Чула, що і мамі не спалося – вона зітхала.
Як то воно буде далі? Намагалася прогнати чорні думки, адже моя мрія здійснилася – я повернулась в Україну.
Вранці проїхали Конотоп, Бахмач, Ніжин… Нарешті Київ! Так хвилювалася, що перехоплювало дихання, тремтіли руки, голосно стукало серце. Наче крізь пелену побачила на пероні Володю з букетом квітів і Олену Іванівну. Вийшла з вагона і одразу потрапила в обійми цієї добросердної жінки. Коли цілувалися, відчула на губах її сльози. Володя! Яке рідне, яке знайоме обличчя! Та за ці роки він змужнів, став солідним чоловіком, закінчив інститут, одружився.
– Здоров, сестричко! Ти така ж гарна, як і була, ні ще краща, правда ж, мамо?!
А обидві мами, обнявшись, плакали.
Прийшли на вул. Володарського. Та ж вулиця, той же дерев'яний двоповерховий будиночок у дворі, та ж тісна однокімнатна квартирка… Все таке до болю рідне, все викликає стільки спогадів про війну і окупацію…
Ввечері прийшли друзі – Томасевичі, Беднаровські, Назаревичі. Розпитували. Я стала центром уваги, але розповідати чомусь нічого не хотілося.
– Тепер за справи! – взяла слово активна і дійова Валентина Миколаївна. – Оксаночко, ми з Федором Миколайовичем вирішили, що поки не закінчиш інститут, будеш жити у нас. Робимо це заради твого батька, який був нам добрим товаришем. Віра Йосипівна знову житиме у моєї дочки, доглядатиме дітей – 4-річного Альошу і новонароджену Наталочку. Ось ніби і владнали всі проблеми. Дивись, Оксано, тільки вчись!
Я розгубилася… Як жити на повному утриманні у батькових друзів? Як і чим їм віддячити? У мене ж не було ні копійки за душею. Через два місяці мені мало виповнитися аж 29 років, і в цьому віці я не могла утримувати ні себе, ні маму, та й батькові допомогти не мала змоги… Хотіла відмовитися від пропозиції цих людей, але ж я стільки років мріяла про інститут, тільки цією мрією і жила… Як не скористатися такою можливістю?!
Я перебувала в розпачі, не могла вирішити, як бути. А Валентина Миколаївна вже домовилась про мою прописку в їхній квартирі. Якщо відмовилася б, такого шансу більше не мала б. А мені так хотілося вчитися. Перше вересня було вже на носі, і я погодилася, бо іншого виходу не бачила.
Щоб хоч на деякий час відволікатись від невеселих думок, ходила гуляти Києвом, віталася з рідними, пам'ятними ще з дитинства місцями. Першим відвідала пам'ятник Шевченка. Стояв Тарас, як і раніше, в глибокій задумі. Пригадалися слова з його "Заповіту": "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…" Та все навкруги ніби спало: спокійно ходили люди, молоді матері возили в колясках немовлят, кілька чоловік вигулювали собак, пенсіонери грали в доміно і шахи, зграйки студентів виходили з університету й розчинялися в сірій масі байдужого до всіх і до всього натовпу. І нікому не було діла до тисяч тих, хто мучився по в'язницях, таборах й у засланні. А це ж, здебільш, були ті, які боролися за краще життя свого народу і за власну державу, ті, які не були байдужі, ті, чия совість не спала, як у інших.
Ось і пам'ятник святому Володимиру, величний Дніпро, розлогі лівобережні далі. Цей краєвид найчастіше згадувався мені в одиночці, але зараз нагадав війну, розбомблені баржі з біженцями і підірваний міст з нашими відступаючими військами…
Перейшла на лівий берег, щоб помилуватися на київські кручі та церкви на них, побувала в Андріївській церкві, Володимирському і Софійському соборах. Дуже сподобався відбудований Хрещатик з прилеглими вулицями – я ж його востаннє бачила в руїнах.
Ходила київськими вулицями аж до темна. Зайшла в ботанічний сад, де ми студентами готувалися до екзаменів і де я вперше поцілувалася з Юрком. Погуляла по Подолу, де пройшло моє дитинство. Привіталася зі своєю школою, в якій тепер розташували ендокринологічну клініку. Школу після війни так і не відкрили – українська, та ще в ній працювали звинувачені в українському націоналізмі директор, вчителі історії, української та російської мов та навіть я, учениця дев'ятого класу. І всі, хто раніше вчилися в цій школі, а тепер вже і їх діти, тепер стали ходити до сусідньої – російської. Тому й не дивно, що я ніде не чула рідної мови, хоча в Сибіру мені здавалося, що у Києві всі говорять українською.
Вранці взяла документи і пішла в деканат медінституту. Спочатку, коли запитувала, до кого звернутися в справі відновлення навчання, вислуховували уважно, та як тільки дізнавалися про кількість пропущених років і причину, то у співробітників одразу очі ставали здивованими, доброзичливий вираз сходив з облич, а з рота злітало:
– Це не до мене! Вище!
Так дійшла аж до ректора, але його вже, очевидно, встигли попередити по телефону. Тільки ступила на поріг, як секретарка перелякано вигукнула:
– Немає ректора і не скоро буде!
Лише на третій день вдалося потрапити на прийом, та сказав він те ж саме:
– Я не можу взяти на себе таку відповідальність. Та й ви, мабуть, за всі ці роки вже все забули, і для студентки вам уже забагато років, досить з вас фельдшерського диплому…
– Скажіть правду, що боїтеся, – випалила я і вийшла з кабінету.
Вирішила звернутись до міністра охорони здоров'я. А тут виявилося, що у Томасевичів є знайомий лікар, який вчився разом з міністром і готовий сходити зі мною до нього на прийом. Наступного ж дня і пішли. Міністром на той час був Братусь.
Євген Борисович представив мене:
– Це ж дочка Миколи Михайловича. Пам'ятаєш, Він викладав у нас латинь?
– Так, так, пам'ятаю. Дуже приємний, всі студенти його любили. І як схожа на батька!
У мене після цих слів серце заспівало: "Ура! Вчитимусь!".
Міністр взяв мою довідку, став читати. Євген Борисович мені підморгнув, посміхнувся – мов, все в порядку, там же "зі знаттям судимості" і "місце проживання Київ", ще й прописка була.
Коли раптом почула такий противний, ніби винуватий голос:
– Розумієте, я не можу дозволити. Стаття ж така – 54-1а! – виправдовувався міністр. – От якби було всього одне слово "реабілітована", тоді – будь ласка, а так – не можна.
– Що ж, дуже дякую і від себе, і від свого батька! – кинула голосно і вискочила з кабінету, щоб не сказати того, що насправді думала. Боягуз, злякався втратити своє міністерське крісло!
Квартира Валентини Миколаївни, де я жила, знаходилась у будинку номер 59 по вул.