— Яка красна наша Болгарія... Клянись, клянись завжди її любити, а буде потреба — життя віддати за неї.
Імператор Василь розуміє, яка загроза нависла над Візантією. Якщо імперія не витримає боротьбу з Самуїлом, на Візантію піде Русь, слідом за ними рушать Угорщина, Чехія, Польща, Німецька імперія, Мала Азія.
І Василь жене до своїх легіонів усе чоловіче населення фем, витрачає останній динар, щоб озброїти, одягнути й нагодувати легіони, він піде на будь-яку жертву, аби купити мир з іншими землями, обідравши весь Великий палац, збирає дари й посилає василіків у Кведлінбург, Грузію, Вірменію, в городи Італії, щоб обдурити, приспати сусідів.
Імператор не вірить своїм полководцям і тому оголошує, що сам поведе військо проти Самуїла. Закінчивши всі збори, він велить покликати до себе диякона Льва, що відомий у Константинополі як добрий історик — він записував подвиги Никифора Фоки, Іоанна Цимісхія, за що одержав від останнього срібну чорнильницю.
— Ти, дияконе, підеш зі мною в похід проти місян* (*Місія, місяни — Болгарія, болгари (гр.).) і, надіюсь, достойно опишеш перемогу ромейського воїнства.
Диякон Лев — немолодий уже, сивий чоловік у темному чернечому одязі, з горбатим носом і довгими темними вусами — низько вклоняється імператору Василеві, — сидячи на коні, він їздив уже взап'ять за померлими імператорами, що ж, він згоден супроводжувати ще й імператора Василя.
Імператор Василь вів свої легіони не туди, де сиділи коміт Самуїл і кесар Роман, не на Охриду й Скопле, — ні, рівним шляхом, що веде з Константинополя на Аркадіополь, на Адріанополь, клісурами в Родопах, а далі до древньої столиці Симеона Средця посуваються його легіони.
Здається, що імператор робить божевільний крок, — по ліву руку в нього залишаються всі головні сили Самуїла, які можуть прорватись у Фракію й підступити до самого Константинополя, попереду в нього — неприступні пасма гір, де тільки в одному місці — крізь Троянові ворота — можна пробитись на північ, біля цих воріт і скрізь праворуч стоїть, як це достеменно відомо Василеві, військо Аарона.
Але імператор Василь веде своє військо далі й далі, минає зруйновану Цимісхієм Преславу, прямує долиною ріки Топольниці, наближається до Троянових воріт.
Що ж трапилось? Важка хода легіонів збуджує луну в горах, полки імператора Василя, що то підіймаються крутими стежками, то спускаються в долини, видно з усіх гір і полонин, з високих стін Трояна, які перерізують гори й долини, з воріт, які охороняють війська коміта Аарона...
Стіни мовчать, Троянові ворота відчинені, біля них немає воїв, і легіони імператора Василя, як бурхлива ріка, вливаються в них, прямують на Средець.
Невідомо, як це сталось, але війська імператора Василя переможно ідуть на північ, близько вже й Средець, а коли він упаде, тоді легіонам Василя відкриється шлях і на захід, вони вийдуть на долину, де тече Морава й Дрина, з півночі вдарять на Скопле й Охриду, з моря ж від Сопуні й Ларисси рушать інші, свіжі легіони.
Проте тиша війни підступна й Зрадлива. Якщо в повітрі не свистять ворожі стріли — десь вої готові їх пустити; не дзвенить меч, але він уже напевно вийнятий з піхов, — легіони імператора, що посувались у безмов'ї далі й далі на північ, навіть лякала ця тиша.
Тільки імператор Василь не відчував тривоги — попереду й позаду важким кроком посувались таксіархії* (*Таксіархія — тисяча воїв.) піхоти, банди фем* (*Банди фем — військо з областей.), його самого оточували полки безсмертних, корона, честь, слава імператора були в повній безпеці.
Після кількох днів походу імператор вирішив навіть дати перепочинок своїм воям, прагнув спочити після довгого перебування в сідлі й сам.
Щоб знайти придатне місце й розбити табір, наперед виїхали мінсуратори* (*Мінсуратори — землеміри.): табір належало розташувати в такому місці, де б божественній особі імператора не міг загрожувати ворог, слід подбати й про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода для людей, — таким куточком виявилась долина біля фортеці Стопоніона.
Тільки мінсуратори зупинилися в цій долині, туди почали доходити тисячі оплітів, списоносців, стрільців, що заходились копати рови, насипати вали, робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками.
До вечора табір був готовий, шатро імператора, над яким маяли знамена імперії, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксіархії.
Імператор Василь дуже добре провів цю ніч, — пив, їв, розмовляв з своїми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався.
Пізньої години, правда, трапилось щось незвичайне: з глибин темного неба вирвалась, пролетіла, впала і розсипалась перед самим табором сліпучо-біла зоря.
Диякон Лев, що був у цей час у шатрі імператора, смертельно перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав:
— Ця зоря віщує тобі перемогу, як і та, що впала на троянську рать тоді, коли Пандар цілився з лука в Менелая...
Диякон Лев говорив так, впевнений, що імператор Василь не знав історії греків, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейці розбили й погнали троянську рать.
І саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев закінчив: — Так впаде до твоїх ніг, божественний василевсе, Болгарія і її коміти.
Імператор посміхнувся — йому сподобались слова диякона Льва.
Ніч проминула спокійно, керкити* (*Керкити — дозори.) й вігли* (*Вігли — караули, сторожа.), що охороняли табір, не чули в долині й горах ні голосу, ні крику, вранці після доброго снідання воїнство й обоз рушили далі.
І раптом, тільки всі вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лісів і гір порушив брязкіт зброї, свист стріл, крики людей.
Ніхто не бачив і не знав, як це сталось, але з усіх боків посунула хмара воїв з мечами, списами, дрюками в руках, таксіархії й банди кинулись урозтіч, безсмертні враз стали смертниками й мертвими, добре, що кілька полків етерії — і то не з греків, а з вірмен, — оточили admine quadrato* (*Аdmine quadrato — чотирикутник (латин, ).) божественну особу імператора і так допомогли йому втекти.
І, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сів на неосідланого коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетів туди, куди бажав кінь, все вище й вище в гори.
Там, на полонині, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив його пастись, а сам обдивився свій одяг, поліз у глибокі кишені.
"Дяка богу, — подумав він, знайшовши в цих кишенях зошит з пергаменту, срібну чорнильницю й перо, подаровані йому ще Цимісхієм, — що моя зброя вціліла й я сам ще живий..."
Відчуваючи себе на шпилі гори в повній безпеці, диякон Лев сів на поваленому бурею дереві, замислився й написав:
"Місяни напали на наше військо, множество побили, захопили царське шатро зі скарбами й весь обоз. У той час і я сам, що описую це лихо, на жаль, був біля государя як диякон..."
Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його затремтіла, бо знизу долетів шум битви.
"Тоді-бо заніміли стопи мої, — згадав він і записав смутні рядки з псалтиря, — і я б став жертвою скіфського меча, але божий промисел виверг мене з небезпеки, велів їхати якнайшвидше по схилу гори, через рови, все вище й вище, аж на вершину, якої не займав ворог. Інше ж військо ледь встигало тікати від ворожої навали через несходимі гори, втратило всю кінноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Історія. — СПб., 1820. — Кн. 10. — Розд. 8.)
Це були, мабуть, останні рядки, а через те й щирі, правдиві, якими диякон Лев закінчив свою історію... Ми принаймні не знаємо, щоб він після цього щось писав.
3
Двадцять літ коміт Самуїл боровся з Візантією, вів супроти ромейських легіонів воїв, які тільки вчора орали землю, пасли овець на гірських полонинах, бачив муку, смерть цих людей і однаково не скорявся долі, кликав і вів на брань з ворогами нові загони.
Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч він був тільки сином коміта, не шукав власної слави, жив як простий воїн, усе своє життя провів у сідлі.
Самуїл Шишман бачив смерть свого отця, від ворожої руки загинули брати його Давид і Мойсей, проте він не підкорився долі, протягнув руку брату Аарону, покладався на нього, вірив, що разом з ним переможе ромеїв.
І вони перемагали ромеїв. Сидячи в Охриді, Самуїл боровся з Візантією на заході, Аарон, що сидів у Средці, мав під своєю рукою Східну Болгарію, — разом вони були дужі, незборні, разом могли визволити рідну землю...
Самуїл знав, коли імператор Василь вирушив з легіонами своїми в Родопи, проминув Преславу й став наближатись до Троянових воріт, був певен, що ромеї не пройдуть цих воріт, бо їх стерегли кращі полки Аарона, сам же він з своїми полками стояв у цей час над рікою Струмою, на перевалах, біля Рили, Радомира, щоб загородити шлях ромеям, якщо вони завернуть від Троянових воріт.
Проте трапилось неймовірне — легіони імператора Василя проминули Троянові ворота, рушили понад Іскером на Средець, дійшли до фортеці Стопоніона.
Самуїл не розумів, як це сталось, боявся, що війська Аарона не стримали ворожої навали, пролили біля Троянових воріт багато крові й відступили, і тому чимдужче поспішав на поміч брату.
Страшний і безжальний був удар Самуїла біля фортеці Стопоніона, розлючені болгари перебили безліч кінноти й пішого війська, захопили навіть шатро імператора Василя, в якому були всі його регалії.
Самуїл стояв у цьому шатрі, дивився на регалії, взяв зі столу й став читати листи до імператора Василя, написані знайомою рукою... Спочатку Самуїл не повірив своїм очам, ні, це, либонь, не та рука...
Мов вихор, летів у горах Родопських Самуїл, високі скелі й темні ущелини зустрічали й проводжали його, чорне обличчя було в Шишмана.
З ним разом мчали боляри й боїли, по праву руку скакав на коні син Гавриїл, попереду і слідом за ними їхала численна дружина, — так вони далеко обминули Витош, опинились на околицях Средця.
Але у Средці в палаці Самуїл не застав брата Аарона, тут був тільки син його Іоанн, батько ж його й жона були нібито в новому палаці в Розметаниці.
Самуїл Шишман знав, що має статись у Розметаниці, він не хотів, щоб син Гавриїл був свідком його розмови з Аароном, а, крім того, хотів, щоб хтось з рідних людей стеріг у Средці сина Аарона Іоанна.
Через це він сказав синові:
— Ти залишаєшся в Средці разом з моїми воями, жди мене тут і стережи як зіницю ока Іоанна.
— А чому стерегти? — запитав Гавриїл.
— Я тобі пізніше про все скажу, сину!
У Розметаниці Самуїл ледь застиг Аарона, — той збирався нібито їхати в Средець, але запряжені, навантажені всяким добром колимаги, які стояли серед двору, свідчили, що він збирався їхати зовсім в інший бік.
Блідий, без кровинки в обличчі, говорив Самуїл з Аароном.
— Що ж, брате, ти замислив? І чи брат ти мені після цього?
— Не відаю, про що ти говориш, — вдаючи, що він нічого не розуміє, відповів Аарон.
— Не відаєш? Тоді читай!
І Самуїл вийняв з кишені, дав Аарону грамоту на пергаменті...
Аарон узяв її, почав читати, але одразу ж випустив з рук...