Та де там юнак! Зовсім ще підліток. Мабуть, недавно пригнали. Хто він — узбек, китаєць, казах? Пожадно вслухається в кожне слово оповідача, і його смугле лице весь час міняє барви, ніби на ньому пробігають сполохані тіні.
А он і ще…
Різні за походженням і віком, різні вдачею, але близькі прагненнями й долею. "Друзі. Побратими", — вистукує Павлове серце.
Грабовському так хочеться зараз усіх їх стиснути в обіймах, зігнати смуток з їхніх очей.
— Але на, цьому не закінчилось, — чує, наче крізь сон, голос Ожигова. — Тих, що залишилися живими після стрілянини, віддано до військового суду. Суд і довершив розправу: трьох страчено, двадцять вісім прогриміли кайданами на каторгу або підгодовують нужу в тюрмах.
У казармі запанувала густа, як глей, тиша. В цій тиші Грабовський ще виразніше чує стук свого серця — прискорений, тривожний. На нього дивляться багато людей. Чого вони хочуть? Що ще можна сказати їм? Усе, про що дізналися, розповів Микола. Павло нічого більше не знає. Нічого.
А десятки очей дивляться, ніби промовляють: говори!
Чорні очі Володимира Івановича-теж, здається, вимагають: кресни своїм серцем об ці незгасні серця, і з них не іскра, а ціла пожежа спалахне.
Говори!
Павло відчуває — далі мовчати не має права.
— Друзі, — звучить його голос, спершу сухо і терпко, — це страхітлива звістка. Але до нас долетіла тільки вона єдина. Та й долетіла через який час — три місяці. А скільки звісток про такі ж розправи, вчинені до якутської і після неї, не дійшло сюди! Скільки, питаю? Навряд чи можуть відповісти навіть самі лиходії, бо їм не потрібен їхній власний кривавий рахунок, по якому невдовзі доведеться все сплачувати...
— То правда, — тихо вкинув хтось.
— Гірка правда, — говорив далі Грабовський. — Але хто винен у тому, що подібні розправи мають місце? Не тільки кат віце-губернатор. Винні існуючі порядки. Сама політична система, яка дозволяє заслання й тюрму для політичних перетворювати на розгнуздане свавілля, грубу помсту й дике знущання.
Грабовський зробив паузу, тамуючи хвилювання.
— Винні й ми. Винні, бо над нами бешкетують, як хочуть, різні посіпаки, а ми мовчимо. Дивуємось жорстокості наших кривдників, але не дивуємось нашій байдужості. А тим часом цілими річками ллється наша ж кров. Страшно й подумати.
Промовець знову помовчав.
— Ні! Ні! Ні! — в його голосі забриніли вольові, крицеві ноти. — Я думаю, далі мовчати не будемо. Край терпінню! Ми повинні піднести наш голос проти свавілля й знущань, приєднати його до голосу якутських героїв. Вони — герої! Бо виступили на захист своїх прав, на захист людської гідності. І я вірю в те, що й ми не залишимося одинокими, що нас підтримають тисячі, що наш голос увіллється в могутній протест всього сибірського заслання і викличе нову хвилю революційної енергії. Хвилю, яка змете, спопелить саму політичну систему.
— Правильно!
— Досить мовчати! — заіскрились очі Краніхфельда.
— Бити їх треба!
— Прямо в самі печінки!..
— Як собак скажених!
— На шибеницю!
— Еге ж, на шибеницю! — одірвався від стіни вимучений, зігнутий в дугу чоловік. — Гарна байка, тільки шкода, що коротка. Шибениці... Казала Настя, ще як удасться. Та поки ми витягнемо їх на ті шибениці, вони всіх нас закатують. Я колись так само думав, та от, дивіться, який став, — і він прошкутильгав, як скривлене колесо. — Більше мене не підведете під дурного хату.
Люди повернули голови до чоловіка-дуги. Він лише сьогодні прийшов на балаганський етапний пункт, і ніхто не знав, що саме так зігнуло його. Хтось навіть почав допитуватись, але чоловік тільки спересердя плюнув і поліз на другий ярус нар.
Володимир Іванович, який досі стояв мовчки, підійшов до Грабовського, міцно потиснув йому руки і обернувся до людей.
— Я згоден з Павлом. Правду каже, — заговорив ткач поволі. — Наш голос мусить пролунати не тільки тут, а й по всій Росії, проникнути в тюрми, в каторжні підземелля. Тоді...
Та не встиг закінчити, бо пронизливо зарипіли двері барака, ніби попереджаючи про небезпеку, і на порозі вигулькнула постать коменданта. Володимир Іванович замовк і прихилився до нар. Люди колихнулися, зацитькали, проте з місця ніхто не зрушив... Все наче скам'яніло. Тишу порушувало тільки кволе хропіння чоловіка-дуги.
Комендант постояв біля порога, обмацуючи людей маленькими зеленавими очицями, стиснув кулаки, сунув їх до кишень і, карбуючи крок, підступився до крайнього:
— Чого дивишся?
— Очі маю.
— А я зараз тобі їх повибиваю…
— А я повставляю, — почулося з натовпу.
Комендант скипів. Він висмикнув кулаки; і круто обернувся, щоб накинутись на зухвальця, але, зустрівшися з очима Миколи Ожигова, посинів від люті і знову запхав руки в кишені.
— Чого не спиш? — ступив до підлітка з розкосими очима.
— Збирався, зараз ляжу, — перелякано відповів той, эадкуючи між людей.
— А ти? — до Володимира Івановича.
— А ти? — Ожигов схопив коменданта за комір. — А ти, питаю? Чого до людей прискіпуєшся? Знову закортіло?
— Я, я... — тільки встиг промимрити переляканий комендант.
Ожигов обкрутив його навколо себе, підвів до дверей і з такою силою пхнув, що той, відчинивши головою двері, вилетів на подвір'я.
— Що ти наробив? — з тривогою запитав хтось. — Тепер лиха не обберешся.
— Нічого, — спокійно відповів Ожигов. — Чого продаєш дрижаки? Ну, а тепер спати. Ходім, друже, — взяв Павла за лікоть і повів до дверей.
Уже за ворітьми їх наздогнали Віктор Краніхфельд та Володимир Іванович. Якийсь час ішли мовчки.
— Негарно вийшло, — заговорив Віктор. — Не довели діла до кінця.
— Так, Вітю, трохи негарно, — згодився Володимир Іванович. — Але я думаю, все-таки зробили добре діло. Хaй знають етапники і передадуть іншим. А до нас завтра, мабуть, прийде справник.
— Навряд, — заспокоїв друзів Ожигов. — Комендант не захоче більше зв'язуватися зі мною.
— І я так гадаю, — підтримав Грабовський. — Хай ще дякує богові, що та жінка оклигала і справу вдалося зам'яти. Ну, та зараз не про це. Ми мусимо протестувати проти злочину якутських тюремників.
— І негайно! — сказав Ожигов. — Тому пропоную зараз іти до нас, написати найрішучіший протест і завтра ж розіслати його, куди слід. Перш за все, міністру внутрішніх справ та міністру юстиції, ну й ще директорові департаменту поліції... Згода?
— Та згода, звичайно, — вкинув Володимир Іванович. — Тільки, може, до мене підемо? Моїх хазяїв сьогодні нема, то ніхто й заважати не буде.
— У вас же й сісти ніде, — мовив Грабовський. — А у нас з Миколою цілісінька тобі кошара. Та й хазяїн не стане на заваді. Сам колишній політичний засланець. Волзький моряк.
...Теплої червневої ночі спить невеличке повітове містечко Балаганськ, притулившись до неспокійного плеса великої ріки. Спить тихо, міцно. Далеко воно від губернської столиці — Іркутська, десь понад дві сотні верст. Та вночі ніхто й не заважає... Хай хоч виспиться, бо завтра... Хто знає, що вдень повелять з губернії, звідкіля прийдуть нові ватаги політичних засланців, які новини принесуть вони?
Тільки в одному будиночкові, що самотньо стоїть, як сновида, над неглибоким виярком, блимає світло. Воно немовби змагається з темним проваллям ночі, неначе кличе його на герць. У тому будиночку мешкають нерозлучні друзі Павло Грабовський та Микола Ожигов. Павло диктує, а Краніхфельдова рука старанно виводить букви...
19
Грабовський знав тюрми. Харківська, ізюмська, оренбурзька, бутирська. Страшні вони, що й казати. Але для іркутської, до якої потрапив, не знаходив навіть порівнянь.
Оце тюрма — усім тюрмам тюрма. Вона, захопивши в своє черево людину, мовчки ламає, висмоктує, висушує, аж доки не зробить з неї губку.
Гнітить перш за все темно-сірий колір. Тут усе сіре, наче замулене, — мур з густо понатиканими грибками для вартових, товсті стіни, вузькі коридори, камери, посуд, тюремна обслуга, навіть сонячне проміння, що інколи пробивається крізь грати.
Гнітить тиша. Сірий колір стає ще густіший і важчий від мертвотної мовчанки. Тут усе мовчить, як скам'яніле. Від цього кров застигає в жилах, поволі висихає мозок, гаснуть очі, глухнуть вуха, тупіють чуття. Здається, залізо не витримало б. А людина витримує. Дивне створіння людина. Все витримує.
Грабовський стоїть біля загратованого вікна, а очі блукають десь далеко-далеко понад засніженими дахами будинків. Нічого вони там не шукають, ні до чого не придивляються. Так собі — блукають.
Уже ніби трохи полегшало. Може, тому, що почалося слідство. Може, й тому, що інколи бачить своїх товаришів. А то ж було...
Серед ночі конвоїри припровадили до тюрми, загнали в камеру і ніби забули про нього. Два рази на день зайде коридорний, мовчки поставить порцію та й зникне за дверима. Ото й усе. Так день у день. Тиждень. Місяць.
Невідомість не тільки гнітила, але й дратувала. За що його заарештовано? Перегортав сторінки своєї "балаганської" біографії, губився в догадках, та ні на чому твердо зупинитися не міг. Протест? Але ж то була правда.
Раз навіть спробував поговорити з коридорним, та сумно закінчилася розмова.
— Чому мені не говорять, за що заарештували? — спитав у тюремника.
Коридорний здивовано витріщив очі і мовчки рушив до дверей. Не стерпів Павло, схопив за плечі:
— Ну, скажи ж, будь людиною! Чого тікаєш?
Тюремник обернувся, лютими очима зміряв настирливого в'язня і мовчки пхнув його в груди важким, як гиря, кулаком. Грабовський заточився й присів на тапчан. Поговорили...
Більше не допитувавсь.
Гнітила самотність. Важка невільнича самотність. І книжок не давали. Вдень ще якось так-сяк. Цілими годинами, наче тінь, снував по камері, перечитував списані листки невеличкої записної книжечки або перелічував ті, що були ще чистими.
— Як їх мало! Які вони маленькі! — аж жахався, бачачи, що кількість неописаних листочків меншала з кожним днем.
Довго ходить, мимрить губами, підбирає слова, рими, по кілька разів обдумує рядки та цілі строфи. І, тільки знаючи напам'ять найдосконаліший варіант вірша, береться за олівець Пише густо, майже насаджуючи одна на одну малюсінькі букви. Закінчивши писати, ще перечитує, обережно згортає книжечку і кладе до кишені.
Перша частина дня закінчувалася.
Починалася друга — співи. Сидить на залізному тапчані, а голос ллється тихо, задумливо...
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину…
Покинув дівчину А чи покинув? Кого? Коли? Ксана — польова русалка? Вона справді йому подобалась, але ж то були тільки перші порухи серця.