Він уважно вислухав про таланти і попросив їхні документи.
— Погуляйте в сквері.
За годину він вийшов.
— Шелестович і Яценко проходять, а Цуценятко, на жаль, — ні.
— Як? — здивувався Славко: — Вам не потрібні футболісти? Я ж і в оркестрі граю... І мої друзі... Павка он будьщо вам намалює і розкрасить.
— Пробач, синку, але твій батько значиться зниклим безвісти. Може, він — герой, а, може, потрапив у полон і став зрадником. За таких обставин партійна комісія у візі тобі відмовить. Який смисл витрачатися на навчання?
— Ви не розумієте: ми приїхали утрьох. Ми товаришуємо з дитинства і заприсягнули не кидати одне одного, — роз'яснив Павка.
— Я радився з начальником училища. Ми не в змозі. Такий порядок.
— Ну, так ми не згодні: або усі троє, або жодного!
— Шкода, шкода... Нам такі як ви потрібні... Але пробачте, — помполіт зітхнув і покульгав у справах.
Берег Дунаю у Кілії виявився низинним і болотяним, як у Конотопі за Мехзаводом. І так само слугував і пляжем, і гімнастичним килимом, і футбольним полем. М'яч підкотився Боцману під ногу, і той, метрів із двадцяти, без розбігу, вцілив по воротах.
— Це вам за тата! — пробурмотів він.
Під вербою кілька юнаків мучили двопудову гирю. Павка підняв її десять разів. Потім розбігся і прокрутив рондат — фляк — сальто назад у групуванні.
— Ви з цирку? — запитав карапуз у тільняшці.
— Ми з Конотопу, — відповів Манюня.
Поплавали в Дунаї, позагоряли на траві і строщили величезний соковитий кавун по двадцять копійок за кілограм.
— У нас такого не купиш, — признався Славко.
— І навіщо брешуть, що Дунай голубий? Він, насправді, жовтий, — зауважив Манюня.
— Вода тільки здається каламутною; вона чиста, і її можна пити, — заступився за ріку Павка.
До Одеси добиралися морем. Не на якомусь там зашарпаному катері, а на білосніжному теплоході "Белинский" — вишуканому річковому лайнері з гучною музикою. Знайомий тенор зворушливо виводив спів про трудівницю-бджолу і огидну гусеницю, що згодом перетворилася на чарівного метелика. Вибухнуло збуджуюче "Мамбо итальяно, гей, мамбо!" В буфеті, оздобленому червоним деревом с позолотою, продавалося справжнє чехословацьке пиво "Будвар" у маленьких пляшечках із яскравими етикетками і глазурованими кришечками. Пацани ще не розумілися на пиві; вважали, що все хороше — солодке, а "Будвар" злегка гірчив.
У вечірньому тумані повз теплоходу попливли контури домівок, збудованих прямо на воді.
— Це Вилкове. Рибальське містечко, наша Венеція. Тут немає вулиць, а від хати до хати дістаються човнами. Бачите: човни, човни... повсюди човни,— пояснив балакучий попутник.
В деяких човнах відчайдушно билася щойно зловлена риба.
— Соми. У нас соми — на зріст людини, — похвалився попутник.
Після пива, під ранкову прохолоду, здрімнули на палубних лавочках і прокинулися, коли пригріло сонце і відкрилося море. Тонясь зі Славком прилипнули до борту: море вони бачили вперше. Воно здіймалося могутнім синім пагорбом, мигтіло білими баранчиками, а попід самим бортом втягувало до себе ясно-зеленою глибиною. Кучеряві хвильки пестили кораблик; він спритно просувався вздовж високого, солом'яного кольору берега, попід яким виднілися застиглі силуети рибальських човнів. З іншого ж борту далеко на обрії вирисовувалися контури океанських кораблів.
— Стоять на рейді, чекають дозволу зайти в порт, — пояснив Павка.
Невдовзі ліворуч проступило рожево-блакитне марево, з якого, по мірі наближення, серед пишно-зелених парків стали проявлятися високі будинки санаторіїв. Поміж ажурними пірсами, що стрункими ногами зростали з води на кожній станції Фонтану, сновигали крихітні біленькі суденця.
"Белинский" чемно свиснув, неспішно пришвартувався і спустив широкий трап. Пасажири, злегка хитаючись, зійшли на пристань морвокзалу. Нагору, до жовто-білих палаців, хлопці подолали двісті сходинок ногами, хоча з боку них, вверх-вниз, курсував червоний вагончик фунікулеру: настав час економії. Наверху їх зустрів бронзовий дядько на постаменті з вінком на голові і з сувоєм паперу в руці.
"Молодые люди, посмотрите на Дюка с того люка", — призвав фотограф, який зі штативом і планшетом зразкових фотографій нудився біля парапету.
На бруківці ліворуч пам'ятника виднівся старовинний водопровідний люк з візерунком. Славко ступив на нього і захоплено вигукнув:
— Пацани, гляньте! Звідси він неначе балду рукою тримає. І такий дебелий!
"Вот снимки с этого ракурса; продаю, считай, даром", — фотограф розгорнув альбомчик.
До монумента підійшла купка веселих юнаків у витертих, блакитних як саме море штанях. Вони привели з собою огрядну жінку, вдягнену у робоче, з відром і щіткою.
"Моряки имеют деньги развлекаться. Привели уборщицу Фиру из шашлычной Тёти Ути, сказали, что Соляник заплатит сто рублей, кто помоет Дюка с мылом. А свиток, который произвёл на вас такое неизгладимое впечатление, он, якобы, приказал начистить зубным порошком: девушкам понравится. А вон и Лёвушка, зять тёти Ути, лестницу тарабанит. Старается... С той сотни ему на хорошую рюмку водки перепадет", — доброзичливо пояснив фотограф.
Вздовж бульвару павами прогулювалися красухи в мережевих панчохах і панських капелюшках.
— Чарівні та недоступні, як "Незнайомка" Крамського, — визначив Павка.
"Ой, не надо сказать! Проститутки портовые ловят иностранцев на живца", — уточнив фотограф.
За Оперним театром, на перехресті Дерибасівької і Леніна, юні мореплавці натрапили на підвал із багатообіцяючою вивіскою "Шашлична". Спустилися вниз, і Павка замовив по незвіданому досі шашлику і звичайному компоту.
— Якщо чесно, додому не тягне зовсім. Завод, військкомат... А, бува, в Одесі немає свого морехідного училища, щоб після восьмого і без іспитів? — запитав Боцман.
— Ні, — відповів Павка.
— А у китобої?
— Флотилія вже пішла.
— Стидно повертатися до Конотопу. Може, рвонемо в Мурманськ до Кулика?— запропонував Манюня.
Кулик Анатолій відвідував бабусю у травні; подарував їй байковий халат із відлогою, і ще привіз із собою трипер від вагонної провідниці. Лікуючись у Вітькової сестри, тиждень не пив, але все одно виглядав бувалим моряком: ходив хильцем, хизувався грошима, бабину кішку падлою називав.
— Приїжджайте до мене в Мурманськ, влаштую у "Тралфлот" на сейнер, — похвалився він на прощання.
Разом із компотом і хлібом шашлики потягнули на сорок вісім карбованців. Офіціант нарахував сімдесят два, взяв сотенну купюру, подякував і зник у потемках.
— Скажи, щоб віддав решту, — прошепотів Боцман.
— Не ганьбися, ти не в Конотопі, — відмовився Павка.
— Попереджав: розміняй сотню... Мурманськ чорті де, а що будемо їсти? Мабуть, там уже холодно? — не вгамовувався Славко.
— Щось придумаємо. Гадаю, там тепло, там Гольфстрім, — заспокоїв Павка.
Дивуючись облізлим платанам, мандрівники через усю Пушкінську пішки дісталися залізничного вокзалу, і тут з'ясувалося, що наявних грошей вистачає лише на квитки в один кінець.
— Я ж казав! Три доби їхати! А їсти? — знову обурився Боцман.
— Не скигли, не схуднеш. Онде, щоки репаються! По ходу щось придумаємо.
— Знайдемо Кулика, він позичить на розкрутку. Я запам'ятав назву його флотилії: "Тралфлот". Зайдемо у відділ кадрів і про все довідаємось, — втрутився Манюня.
Конотоп минали вночі. На пероні блукав знайомий пацан, і Тонясь передав матері записку: "До училища не поступили. Втрьох їдемо до Мурманська. Передайте батькам Славка і Павки".
Москви дісталися передсвітом. Метро ще було зачинене, тож добру годину вешталися Київським вокзалом. Шашлики давно перетравилися, і хотілося їсти. Поряд з ними на лавці сидів кострубатий дядько у скуйовдженому піджаку і з кошиком червоних яблук. Почувши конотопський суржик, він оживився і розповів, що сам із Полтавщини, працював колгоспним бухгалтером, і сталася у нього нестача. Втік від суду і третій день сидить оце на вокзалі, вагаючись, куди краще бігти: чи на цілину, чи на Колиму?
— Дядьку, позичте трохи грошей. Ми обов'язково вишлемо, як тільки заробимо. Ми ще нікого не дурили, — попросив Славко.
— Куди вишлете? — земляк простягнув накусане яблуко.
Боцмана осяяла ідея. Він помітив, що багато-хто, націлившись попити газводи з крюшоном по сорок п'ять копійок за стакан, кидали у щілину автомату дві п'ятнадцятикопієчні монети і, не діждавшись води, і не перевіривши зворотне вічко, йшли геть. Боцман же лише з одного вічка вигріб чотири монети. Обтрусивши всі привокзальні автомати, приятелі надбали добру жменю дрібноти, якої вистачило на три паляниці чорного хліба "Московський", три пляшки кефіру і дві пачки сигарет "Прима". Ще й на метро залишилось.
— Дорого ви, курці, обходитесь, — зауважив Павка.
— Якби ми не перешли на шашлики, нам би вистачило на сотню пиріжків із лівером, — парирував Славко.
Перебравшись на Ленінградський вокзал, пройдисвіти закомпостували куплені в Одесі квитки, влізли у плацкартний вагон до Мурманська, попадали на голі матраци і прокинулися вранці від веселого гоготіння у сусідньому купе: воєнні моряки поверталися з відпусток і насолоджувалися кожною хвилиною цивільної вольниці. Пили, закушували, співали під гармонь, а один,чубатий, розказував анекдоти:
"Как-то наблевал пьяный матрос во дворе, а петух поклевал, охмелел и заснул. Хозяйка решила, что он здох, и по-быстрому общипала. Проснулся петух, вышел погулять, а куры над ним смеются:
— Смотрите, смотрите, а Петя то наш — голый! Что ж это с тобою приключилось?
— Понимаете, куры-дуры, — отвечает им петух, — мы вчера с матросом бухнули, так ему-то нихуя, а меня,вот, подраздели!".
Ґи-ґа-ґа-ґа, — реготали моряки. Наливали, випивали і закушували.
"Вот, гуляет представительная такая дамочка по пляжу, — не вгамовувався чубатий, — смотрит: лежит мужчина без трусов, лицо закрито газетой, а на шкворне вытатуированы две буквы: "П" и "я".
"Не понимаю: чой-то у вас там написано?" — игриво спросила женщина.
"На погляди, — отвечает мужик. Возбудил он свой аппарат, и дамочка прочитала:"Петя". Приятный вечер провели они вместе, а на следующий день дамочка снова вышлана пляж и видит: лежит мужчина без трусов, лицо закрыто газетою.