Парад планет

— І не сердься, як спасівська муха, бо тепер яблунівські жінки ще більше накидатимуть на мене очима, ніж колись.

— Та куди ти такий судний?!

— Не скажи, бо коли тут тобі відразу чоловік і трактор — не одна подумає про такого хазяїна!

Мартоха, сплюнувши через ліве плече, почвалала до хати, а Хома тим часом засвітив фари, бо надворі посу­теніло, Яблунівку облягала ніч. І снувалась йому під великими осінніми зорями в голові думка про Еклезіяста, сина Давидового, царя в Єрусалимі. Казав цей пропо­відник, що марнота усе, що немає нічого нового під сонцем, покоління відходить, і покоління приходить, а земля віковічно стоїть. І мудрість — то ловлення вітру, при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль. Не лишається пам'яті про мудрого, як і про нерозумного, на вічні віки, — в днях наступних зовсім все забудеться, і мудрий вмирає так само, як і нерозумний. Краще добре ім'я від оливи хорошої, а день смерті людини — від дня її вродження. Гірша від смерті — то жінка, бо пастка вона, її ж серце — тенета, а руки її — то кайдани. Завжди тішся, але пам'ятай про дні темряви. І мигдаль зацвіте, й обтяжіє кобилка, і загине бажання, бо людина відходить до вічного дому свого, а по вулиці будуть ходити довкола голосільники, аж доки не пірветься срібний шнурок, і не зломиться кругла посудина з золота, і при джерелі не розіб'ється глек, і не зламається коло, й не кане в криницю... І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його! Наймарніша марнота, марнота — усе!..

Отож наринули в голові ці думки в зоряну осінню ніч, проте, звісно, тракторозавр Хома ой як був не згоден із проповідником Еклезіястом! Бо мудрість — таки не лов­лення вітру, бо Мартоха — таки не пастка, бо хіба вже був колись під сонцем хоч однісінький попередник трак­торозавра? Були іхтіозаври, динозаври, кентаври, але ще не бачив світ отакого саморобного й самочинного тракто­розавра, як Хома, й хоч вертається вітер на круг свій, проте є нове в епоху науково-технічної революції, і муд­рість — то не ловлення вітру!

Невдовзі Мартоха принесла макітру вареників із сиром і, залізши в кабіну, пригощала Хому. Виробившись за цілий день, тракторозавр наминав із таким вовчим апе­титом, аж за вухами лящало, аж у повітроочиснику схли­пувало, аж в основному циліндрі гідравлічної системи плямкало.

— Як же ми тепер житимемо? — поспитала Мартоха, пучками пальців ніжно торкаючись до рульового колеса, наче то була тепла чоловіча рука.

— Як їздила на мені, так і їздитимеш! — запевнив тракторозавр Хома. — Тільки тепер із більшою швидкістю, ніж на моїй шиї.

— А не любитимемось так, як кішка з собакою?

— Мартохо, не бив я тебе кулаками й ногами, не битиму важелями й колесами!

— Може, тепер ти станеш як отой, що не б'є, не лає і нічим не дбає?

— Мартохо, що маю робити, те зроблю сьогодні, а що маю з'їсти, те з'їм завтра!

— Не дай Бог коня лінивого, а тракторозавра ревнивого!

— Мартохо, мої серце й мотор до тебе летітимуть, мої очі й срари на тебе глядітимуть!

— Співай, Хомо, вона довга...

— Мартохо, жила зі мною у платтячку і в щастячку, еге ж? Хоч я й тракторозавр, але ти й далі матимеш і долю, і льолю.

Мартоху тішило, що тракторозавр Хома не відцурався яблунівської народної мудрості, як ото подеколи трап­ляється з деким, що йому ще ой як далеко до справжнього тракторозавра, а він уже не тільки від своєї мудрості відбіг, а й до чужої не добіг.

Мліючи серцем, наче в дівоцтві, Мартоха горнулась до законного свого тракторозавра Хоми, й запах бензину та солярки бентежив її не менше, ніж колись запах тютюну й здорового поту. Тракторозавр Хома так само горнувся до Мартохи, бо, ставши науково-технічним чудом, він любив свою рідну жінку не менше, ніж колись, а може, й більше. Еге ж, більше, бо, маючи потужність двигуна в багато кінських сил, він тепер і любив Мартоху всіма цими кінськими силами, а не тільки своєю. Від доторку лагідної жіночої руки до керма Хома відчував блаженство не тільки в двигуні чи в генераторі, а й в диференціалі, й у педалі ножного керування регулятором паливного насоса, а й у вихлопній трубі. Й коли Мартоха наступила внизу кабіни ногою на педаль керування гальмами, то тракторозавр Хома аж застогнав од задоволення, аж завіб­рував капотом і колесами, а фари в нього то приплю­щувались, то розплющувались.

— Ой Мартохо, — прошепотів, — хто кого любить, той того й голубить.

Зрештою Мартоха так палко пригорнулась до тракто­розавра Хоми, що його наскрізь наче солодким струмом пронизало — й від того струму став працювати двигун внутрішнього згорання, потривоживши тишу ночі голосним гуркотом.

— Самозапалювання від нашого стиску! — скрикнув Хо­ма, який багато чого звідав од жіноцтва, але такого ще звідувати не доводилось. — У мене тремтить уся ходова частина.

— Й моя ходова частина тремтить, — зізналась Мартоха.

— А що коїться з муфтою зчеплення!.. Як не полапаєш, то не взнаєш.

Але муфта зчеплення була так далеко, що з кабіни рукою не дістати й не помацати, тому-то, звісна річ, Мартоха повірила своєму Хомі на слово, що й справді з муфтою зчеплення діється щось небувале. Не владаючи собою, припала до вуст коханого тракторозавра, той відповів таким довгим і знетямленим поцілунком, що жінці страш­но стало. Авжеж, стало страшно, бо мотор аж заревів, та й ніколи ще Мартоха не цілувалася з жодним тракторозавром у світі, не відала, до якої халепи можуть призвести такі поцілунки. Отож відштовхнулась ліктями від його грудей — і геть шаснула з кабіни!

— Жінко! — озвався Хома чи то голосом людським своїм, чи то ревом двигуна, бо вони злились воєдино, вичарувавши тембр не земного, а потойбічного звучан­ня. — Чого втекла, а йди-но сюди...

— Страшно, Хомо, я наче та миша, для якої й кішка звір.

А що Мартоха справді боялась підступитись до Хоми, то вражений любов'ю тракторозавр, хвацько крутнувши кермом, посунув на жінку. Осяяна яскравим світлом фар, вона якусь мить стояла сполотніла й закам'яніла, потім злякано позадкувала, не спускаючи сполоханого погляду з грізного тракторозавра.

— Жінко, якого врага бояться! — рокітливим машинним тембром гримів Хома. — Хіба ти за моєю головою запро­пастила вік молодою? Обійму і поцілую — до стовпа не приревную.

Мартоха, облита тремтким електричним світлом фар, уже до самого ґанку відступила, вже й на східці скочила, вже й за поріг, уже й двері зачинила зсередини.

— Мартохо! — ревнув тракторозавр Хома, аж шибки забряжчали у вікнах. — А чого ти від чоловіка зачи­няєшся? Чому до хати не пускаєш?

— А хай Господь милує, щоб я такого на поріг пус­тила! — долинуло з-за дверей.

— Мартохо, не гніви мене, до сказу не доводь, бо чи головна передача поламається, чи вал відбору потужності не витримає. Я хоч і залізний, та не весь!

Проте, злякавшись, клята Мартоха й не думала відчи­няти. Тракторозавр Хома погрожував і двері висадити, й вікна вибити, їздив із одного причілка до другого, присві­чував жаским світлом фар, чадів задушливим димом із вихлопної труби, потрощив черепок, із якого кури пили воду, обчухрав стовбур вишні, проте Мартоха як затялась! Сусіди й уваги не звернули на той гамір у дворі гриб­ка маслючка, міркуючи, що тракторозавр добряче перепився, як то, либонь, із тракторозаврами водиться, отож Мартоха й злякалась його кулаків, не пускає до хати.

Зрештою, відчаєний і вбитий горем, тракторозавр Хома спинився в дворі під ясеном і, гірко схлипнувши, завмер під високими осінніми зорями. Мабуть, думалось йому, що в епоху науково-технічної революції свідомість жінки — навіть такої, як Мартоха! — ще відстає від загального поступу, з цієї причини він і повинен спати не під теплим жіночим боком, а на обійсті під ясеном. І коли задрімав, то в підсвідомості майнуло: звісно, пророк Еклезіяст багато в чому помилявся, бо ж не зумів передбачити тракторо­завра, але як у воду дивився, коли про жінок висловлю­вався непоштиво...

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ПЕРШИЙ,

де новоявлений тракторозавр Хома в самозабутті демонструє зразки трудового героїзму, не цураючись ні плугів, ні лущильників, ні борін, ні котків, водить дружбу з тракторами К-701, К-700, Т-150К, МТЗ-80, дурнувато заглядається на сівалки й співає еротичні пісні, яких Яблунівка досі ніколи не чула

Звісно, серце в Мартохи краялось від гіркого смутку, звісно, відслоняла фіранку й дивилась у вікно, як там тракторозавр Хома куняє в дворі під ясеном і фари в нього вві сні кліпають, мерехтять. Задрімавши самотою в холодному ліжку, не почула, як опівночі загурчав мотор, не побачила, як тракторозавр Хома через відчинені ворота рушив на вулицю, освітлюючи собі путь.

З цієї пам'ятної ночі починаються легендарні трудові подвиги тракторозавра Хоми.

Поєднання казкової працьовитості старшого куди по­шлють із кінськими силами сучасного трактора дало фе­номенальний трудовий ефект. Викинувши з пам'яті скреб­ковий транспортер на корівнику, наче ніколи й не прикипав до нього душею, колісний тракторозавр Хома Хомович Прищепа не перебирав плугами. Дев'ятикорпусний чи восьмикорпусний, п'ятикорпусний чи чотирикорпусний, три­корпусний чи однокорпусний — всі ці плуги були тракторозавру Хомі до снаги, з усіма вмів дати раду. Господи, як тракторозавр Хома орав! Рівнесенькі, як струна, клав борозни, без огріхів, на потрібну глибину. Орав не тільки під зернові та технічні культури, а й міжряддя в колгос­пному саду, а й заболочені мінеральні землі, порослі кущами. Якби в колгоспі "Барвінок" знали виноград, то, звісно, обробляв би й міжряддя виноградників!

А ще тракторозавр Хома не цурався лущильників. Із яким натхненням лущив стерню причіпним лемішним лу­щильником із гідравлічним управлінням! Із якою вправ­ністю орудував садовим лущильником!.. А борони? А ди­скові борони зі сферичними дисками, зібраними в батареї? А зубові борони з вертикально прикріпленими до рами зубами, що мають квадратне січення? А навісні шарнірні борони з двосторонніми зубами, скребками і шлейфом? А сітчасті борони? Та тракторозавр Хома цими боронами розрихлював грунт, боронував посіви, знищував бур'яни, вирівнював поверхню поля, розривав кротячі ями й зав­жди мікрорельєф землі копіював так, як слід!

Гай-гай, знався він із усякими котками, з якими тільки зводила доля: кільчасто-шпоровим і причіпним водоналив­ним, навісним універсальним борончастим і причіпним односекційним кільчасто-зубчатим.