Обняв би тебе, голубко, міцно притиснув за те, що ти жива, але поруч стоїть чоловік, вже мені поспіхом розповідає, де вони ховались й скільки страху зазнали. Трохи-трохи й їх не повбивало. А вагон останній в ешелоні справді розторощений (о, вже один, а не три!) і є четверо вбитих та троє поранених (о, вже тільки четверо й троє!) Хто саме, ще невідомо.
Д-чі примощуються в цій же шінді. Лежимо зо дві години. Лесик спить, жаль будити, хоч ноги в мене вже задубіли з холоду. Ні, лежати тут довше недоцільно. Навряд щоб цієї ж ночі знову бомбардували. Хіба що перед світанком. Але тоді краще не роздягаючись переспати у вагоні. Там тепліше й зручніше. Так. Підводжусь, буджу малого. Йду. Д-чі приєднуються до мене. По дорозі зустрічаємо людей з нашого ешелону, які йдуть, навпаки, ночувати десь у горах, бо там лишатися бояться. Вони вже точно кажуть, що розторо-щено один останній вагон, а сусідній з ним лише легко зачеплено — цілий. Убито батька єпископа Мсти-слава та його ж сестру, які не встигли вискочити з вагона, убито ще дружину й доньку-підлітка одного волинського священика, а самого священика, потім єп. Сильвестра й одного гр.-кат. священика тяжко поранено. Д-чі вагаються, чи вертати їм до ешелону. Я рішуче йду. Тоді вони знову приєднуюються до мене.
Впізнаю вербу, під якою ховався. А кроків за тридцять впоперек дороги лежить велике повалене дерево. Далі майже вся дорога захаращена поваленими деревами і недалечко від того повороту на гірську дорогу, де я біг з малим у нестерпному сяйві бомб (ми тоді на цій дорозі були тільки вдвох, останні з цієї навали людської, що вмить злякано розпорошилась десь по кущах і закутках), — недалечко від того місця розбризкано, як трісочки, дошки паркану і за купою упалих дерев зяють ями, бовваніють довколишні їхні огреблення з перепоротої, перекімшеної, аж наче закипілої землі.
— Ще трохи, Лесику, і була б нам амба. Бач, які ми з тобою щасливі. А ти не хотів татка слухати, тікати далі. Бачиш тепер? — татка треба завжди слухати.
Мале мовчить, похнюпившись, теж вражене видовищем: видко досить добре, бо хмари зовсім розбіглися, ніч на цю пору геть проясніла. Мовчить, потім, як пішли вже, признається:
— Бо я дуже злякався. Думав, що нас дуже видко і літак буде просто в нас стріляти.
Пояснюю йому докладно, підбадьорюю, трохи соромлю, всіляко "накачую", щоб не був боягузом. Повз розбитий вагон проходжу не зупиняючись — через дитину. Не хочу, щоб психіка одразу занадто перевантажилась.
Спимо у вагоні не роздягаючись. Вранці — панахида по вбитих, які лежать на столах у залі, де ми звичайно одержуємо їжу. Зиркаю лише одним оком, але не зупиняюсь тут. Всі три церкви служать панахиди кожна зокрема. І тут поділ! Оглядаю знівечений вагон. Лежить боком. Каркас зацілів, залізні частини химерно погнуті, дерево розсипалось здебільшого вщент. Сусідній вагон стоїть нормально на рейках, тільки одна стіна трохи проламана й розщеплена. Поруч побіжна лінія рейок звив-но покручена й порубана. Яка ж виключна сила того вибуху! А ямка від бомби метрів за 5 від знівеченого вагона невеличка. Зате великий будинок складу в кількох місцях тріснув, дах його завалився, вікна й двері повилітали, а стіни геть посічені, подзьобані скалками. Це, видко, була бомба особливої вибухової сили, — ямки від таких бомб звичайно лишаються невеличкі, зате чинність самих вибухових речовин дуже потужна.
З розбитого вагона, як з розпоротого черева тельбухи, вивалились геть знищені пошматовані лахи. Люди ще додивляються, вишукують, визбирують, що більше заціліло. Бачу, як збирають сусіди з різних інших вагонів яблука поміж тими скривавленими дахами й тут же згинці тишком біжать обмивати їх з крови. Тягнуть, рвуть уже одне в одного з рук понівечені речі, починають за них сваритися, аж раптом надходять родичі й близькі знайомі убитих, встрявають у суперечку, проганяють злодіїв. Боже! Яка ницість, моральна гидота, цинізм неперевершений! Свої своїх же грабують! І за яких обставин? — поки панахиду по вбитих служиться, а то ж усе переважно грабівники з "духовного званія". І що грабують? — лахи, буквально лахи, ще й скривавлені. Тепер, застукані бувши на гарячому, одходять мовчки, поглядаючи з-під лоба, як шакали. Аж ніби ще облизуються заласно, — будьте ви прокляті!
29/X-44р.
Приїхав уранці німець-уповноважнений з Берліна. В ешелоні сильний рух. Кілька чоловік, в тому числі і я, їдуть до Берліна. 140 чол. з єпископатом — до Бреслау. Решта до Ґраца. Сьогодні ж о год. 6-й вечора попереджено, що через годину від’їздимо. Лишаються па місці тільки ті, що мають призначення до Ґраца.
Біжу до вагона 14-го, щоб попрощатись з Людмилою, але її не застаю. Мати каже, що пішла до кіна. Який жаль! Прощаюсь з матір’ю, прошу передати найтепліші привіти й найкращі побажання доньці. Жаль! Але я маю від Людмили умовлену сталу адресу. Я напишу їй. Значить, так чомусь треба. Побачимо далі, пізніше.
До нашого вагона переселився ген. Савченко-Більський, який теж їде до Берліна. І родина Петлюрів. Генерал звернувся до мене, щоб я взяв його під свою опіку. Це — страшенна морока, я вже його добре знаю ще з Моршина. Не одмовив йому, але попередив, що опіка моя може бути лише часткова, бо сам я хворий і маю вже під опікою власну дитину. Він набурмосився невдоволено. Він хотів, щоб я тягав його речі, готував (своєї їжі він зовсім не має, а мої запаси теж зовсім кінчаються), укладав спати і взагалі був джурою. Він з великими претензіями та ще більшими примхами, оцей музейний експонат. Я, звичайно, йому допоможу чим зможу, але далі певної грані не піду.
Наш вагон їде до самого Берліна, тому з нього наказано вийти всім зайвим, отже, Д-чам, Ковпаненкові, Юркові, Селепині, що спрямовуються до Бреслау. Натомість вернувся до нас "пан посол Онуфрійчук" — його взято до Берліна.
Д-чі страшенно роз’юриндились, ображені, просто обурені, що не їдуть до Берліна — sic! Берлінові тільки ще їх бракувало, — от йолопи. Стали одразу з нами, берлінцями, по-ворожому поводитись, кидати ущіпливі зауваження, многозначно чимсь нахвалятись. Особливо матушка. Ой, провінція, ой, дурноляпе міщанство... Я не витримав і чемно, але одверто сказав: "Будьте раді, що маєте Бреслау, а не Ґрац. То ж краще заспокойтесь, мовчіть і людей не смішіть".
Як же це сталось, що я їду до Берліна? Мстислав зробив? А може, хтось інший? Є чутка, що випущено з в’язниці Мельника, Бандеру, Тараса Бульбу й багатьох інших укр. політичних діячів. Чутка сьогодні потвердилась. Це правда. Рішуче міняється курс нім. політики щодо українців. В найближчому часі можливі значущі зміни й події. Бо не менш значущі події відбуваються і назовні: вже большевики слідом за Румунією опосіли Болгарію й проламались до Югославії. Вони ж перейшли кордони Сх. Прусії і ступили на нім. землю. А на заході ступають уже на нім. землю англо-американці.
Ситуація дедалі критичніша. Коло стискається. Треба робити щось кардинального. І от вкупі з іншими заходами починається нова гра також із нами. Думаю, що я тепер у Берліні можу бути дуже корисним, — то ж і постарались там вирвати Любченка з Марбурга. Дякую, хто б це не зробив, спасибі йому найсердечніше. Може, нарешті, матиму змістовніше життя. І вийду нарешті з вагона. Яке щастя! Аж віри не йму, що іду до Берліна.
2/ХІ — 44 р., Берлін
Швидко їдемо. У мене спазми в животі й бігунка. Мучусь, бо нема як випорожнитись — зупинки рідкі й короткі. Навіщо ж ти, ідіоте, пив учора, коли й без того давно вже хворий? Так тобі, ідіоте, й треба — приїдеш до Берліна зовсім хворий: здрастуйте, будь ласка, рятуйте мою душу!
О 12-й год. дня Frankfurt am Oder.
О 5-й вечора — Берлін.
Зупиняємось на одному з двірців при рампі — всього три вагони. Тут же, на рампі гніздо прожекторового апарата. Вздовж колій сірі похмурі руїни. Дуже нагадує Харків.
Мене проймає мимовільний треміт. Виходжу на рампу, стаю замислено, споглядаючи страшні руїни. Ось ти який тепер, Берліне! Тут я був шістнадцять років тому — була молодість, багато хвилюючих задумів і замірів, здоров’я було, романтика була... Тепер я тут стою, як утікач, змучений і досить розчарований. І ти ось стоїш переді мною, як тяжкий одноокий, безрукий інвалід, теж до краю змучений і, мабуть, досить розчарований. Тоді була пізня осінь, і тепер пізня осінь... Але тоді не було ще в мене сина, а тепер він вискочив, зраділо (після кількаденної лежанки) стрибає по рампі й вигукує: "Берлін! Берлін!" Я не знаю, сину, чи нам тепер радіти чи навпаки. Але іншого шляху все одно нема.
Навпроти вагонів наших — сторожівня. В ній нім. солдат розклав вогонь. Лесик забіг до нього й гріється. Хтось із наших уже примостив на вогні казанок з картоплею.
Приходить секретар Мстислава, галичанин (брат дружини Петлюрової) — Юрко Вітковицький, і каже, що допіру говорив телефоном із Симоненком. С-ко дуже радий, що я приїхав, вітає мене, просить переночувати у Потсдамі, куди о 9-й вечора вирушають наші вагони, а завтра конче приїхати до нього.
Виявляється, це він улаштував мій переїзд до Берліна, має для мене цікаві пропозиції щодо роботи. Але тому, що сьогодні вже пізно, не може забезпечити мені готелю.
Приходить залізничник і на наших вагонах робить напис крейдою: Potsdam. Там уже живе Мстислав, там мають жити й решта.
Раптом разюче спалахкує прожектор і Лесик у захваті кидається туди. А вже усе небо над Берліном посмуговане проміннями прожекторів — щось зловісне, щось гнітюче є в цьому.
Йдемо до їдальні, що міститься недалечко, по той бік привокзального майдану. Темрява. Але йду заради дитини — хай з’їсть хоч трошки чогось рідкого й гарячого, їмо "stamm" — картопляний суп несмачний — по дві тарілки й п’ємо добре пиво. В їдальні накурено й дивовижно брудно. Бліді, схудлі, стомлені обличчя берлінців, що пожадливо ковтають пісну погану страву. І в цьому є щось зловісне, справді гнітюче.
Вернувшись, довго розшукуємо свої три вагони, бо їх уже забрано від рампи. Врешті порозумілися зі стрілочником і він нас скерував щось аж на десяту колію. Знайшли, їх причеплено до потяга.
Ось уже й маємо їхати. Коли це — повітряна тривога. Враз гаснуть вогні на всій широчезній просторіні колій. Куди ж тікати? Залізничник—німець, що сам тікає, скерував до тієї ж брами, якою ми виходили з залізничного дворища вечеряти.