вихлюпується на пісок...
Біснуватий (до Сковороди)
Воду філософії розливаєш на пісок сухий, неплодоносний?
Час би вже знайти й < родючу землю > родючий грунт —
ти чуєш?
Ой гуць, гуці, сорочечки куці *.
<Сковорода
А саме?
Біснуватий
Ох, як же не люблю я поясняти!
Але прийдеться пояснити. >
Солдат (напившись)
<Ти ч[уеш?] > <Чи ти ч[уеш?] > Чувш?
<Ідеш мені> <Ідеш к мені чи ні?>
Ти йдеш — кажи мені — чи ні?
Біснуватий < (крикне) > (з досадою крикне)
Та йду! лечу!
Л все ж... царі... (до Сковороди)
Сказать?
Я б перший їх
Зарі —
Зарі —
Ух! заворушитись народу тільки дайте...
Сковорода,
скупчивши поміж брів своїх якусь глибинну невимовну
мисль,
свій гембель одкладе
і довго дивиться < услід > обірваному Біснуватому услід,
< немовби ще>
іще й рукою < вгору > так, немовби його заверпути хоче *.
<А він іде,> <той, віддаляючись >
віддаляючись,
<і довго > щоразу обертається назад,
і спотикається, й плюється:
<У[х!]> заворушитись <тільки дайте...>
тільки — *
дайте — *
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 8—12)
[XII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
жовтіли старі штани потерті,
обтягнені, військові).
Сковорода
Хочеш сказати цим,
<що знаєш> що ти знаєш досконало силу мою творчу?
як і те:
в який вона прямує хід?
Та в який же інший хід, як тільки в той,
що ми його були б повинні всі —
ти розумієш? —
<всі> геть чисто всі вхопити! < — >
<Ні, про це давай я краще заспіваю:
Царихо, царихо,—
від тебе все лихо!>
Сковорода
<0! та в тебе, я бачу, голос неабиякий?>
Але на що <ти натякаєш> ти своїм співом
натякаєш —
ніяк не розумію.
Еж вихваляння царів
зовсім не в моїй натурі!
Біснуватий (раптом роз'ярившись)
<Нат[ура] >
В натурі чи не в натурі —
та це ще ж половина діла!
< Росія тримається > Росії покора тримається
на чому?
на ремінній царській батурі
<і як треба >
чи як простіше сказати:
на довгім канчуку.
<І нам треба його вибити із рук тирана !>
А чи не можна б якось вибити її із рук тирана?!
Ось куди наш хід, <прямує>
<Ось куди він прямує! > ось куди він прямує!
Сковорода
Скільки я стрічав тебе за ці три місяці,
а, < признаться по правді, я> признатися,
<що думки твої
торкаються усього людства. >
що думки твої такі сміливі
й що вони пов'язані
із долею усього людства.
Говори, <—я буду слухати,—> це мені цікаво,—
я слухаю уважно.
Людство! Людство!
Та доки ж <воно страждатиме, я питаю вас: о, доки?>
йому страждать іще?
я питаю вас: о доки?
(І по павзі
оброслу голову на шиї, мов жорна, повернувши,
у стугні груди б'є рукою
і страшно пророкує,
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі):
Наш хід, як тигр — нестримний гон.
Землі то тон демократі.
Са ір£! са іра!
А ви, що ви? Кого ви лю?
і землю длю і люд давлю,—
прокля!.. цара!.. тира!..
(І раптом засміється):
а Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — надійшовши, солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
— Ух! — злякається цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій лупкій тиші
то в один бік глухо бухне,
то в другий...
<Біснуватий> Солдат
(Водячи вірьовкою відро на глибині):
Здрастуйте, Григорію Савичу!
Дошки стружете?
< А я оце> А мені оце — бачите? — яка служба:
двічі на день воджу його на прогулянку,
а потім знов на цеп саджаю.
<А ото> <Хай не говорить >
<А що ж із ним робить! >
Ну а що ж.
Хай не говорить поганого проти цариці.
<Самі скажіть > Та й ви самі скажіть:
Хіба <ж> не можна тихо, смирно <жить?> жити?
Так ні ж таки... *
Ох і люблю ж я ваші співи про цеє <тихе смирне > мирне
житіє!
Прийду колись — послухаю.
Ну витягайсь, витягайсь...
Біснуватий
<1. Так от чим ти зачарував мого тюремника?
2. А я й не знав. 3. (похитавши головою):
4. В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві до натури? >
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1196, арк. 15—17)
[XIII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
...Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться,
і <про> щось чужою мовою < запитає > незрозуміле
запитає.
Він
<оброслову> оброслу голову свою на шиї, мов жорна,
повернувши,
одкинувши < гордо лахміття, неначе тогу>
лахміття горде, неначе тогу,
він, дивлячись кудись <туди в віки> туди, у безвіст[ь],
у віки,
[2] у чорні груди стугно б'є рукою
[1] риканням горло клекотюче роздирає,
[3] і страшно пророкує.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 18)
[XIV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти мене всього наповнила
щедро-щедротно!
Навій душі моїй спокій,
і мир, і влагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 всеблаженна!
1 всеблаженна зразу десь почув,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
<Руки попросять роботи >
Неспокійні руки роботи попросять.
<Він> Гембля свого під напиналом знайшовши,
він < дошки > ясенові дошки струже і гембелює
<аж поки прийде > <аж поки позіхаючи прийде
послушник тесля >
< послушнику в роботі помагає >
ш-шіть! — <а ялина ж яка,— гей> а ясенина ж яка
<— ось глянь >
ш-шіть! — <та ще й золотим> <та ще й густо золотим>
та вся <в жилках > у розводах.
Дошки <—шуті> лисі, аж шуті,
<а на>
< немов узори шиті> <по них чисті [узори шиті] >
і тільки золотіють узори шиті
шуті, шиті, ш-шіть!
Ш-шіть! Ш-шіть!
< Зустрінеться > Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться
<й про Вольтера запитає > <і про Залізняка Максима
запитає>
А Катерина ще не здохла?
— Ну іді ж, іді! — солдат на нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
попід оградою"
мовчки.
< Дошки > А дошки лисі, аж шуті —
< ш-шіть ш-шіть > ш-шіть! ш-шіть!
<ясенова —яка ось, глянь,—ш-шіть! ш-шіть!>
<ш-шіть!> А ясенові ж дошки — ш-шіть!
<Ш-шіть! — Та вся геть в жилках, в розводах! >
Та <по ній все> все по ній жилки та розводи!
ш-шіть!
Дошки лисі, аж шуті,
< Золотіють > Золоті по них узори шиті
<пгуті, шуті, ш-шіть! >
ш-шіть! <ш-шіть! > <ш-шіть!>
А ясенові ж дошки які ось — ш-шіть!
та все ж смуги та розводи,— ш-шіть!
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
І гірко стане на душі.
Замість гармонії підуть зітхання,
і думи тяжкі понесуть
у поле, на край світа...
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершенне —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає.
Отут,
тут справжній ключ до душі.
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
Колос зігпувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого.
<Себ[то] > Се ж бо єсть:
бренне, текуче й безкіпечне,
немов фігурний триугбл, в якому і три, і два, й один —
одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум —
познай себе самого.
І понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари попід лісом,
і Києва далекого торжественність нагірна —
усе, усе в природі каже:
познай себе самого, познай.
Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 26—27)
[XV. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
А дошки ж лисі, аж шуті <,—ш-шіть!>
< Золотіють по них розводи шиті—
Ш-шіть! Ш-шіт-ть узори шиті,
по них узори шиті>
<А> а по них узори шиті —
по них узори все шиті.
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
Він,
оброслу голову на шиї <наче жорна > <мов жорна >
повернувши,
< одкинувши лахміття гордо, наче тогу>
<він, дивлячись туди, у безвість, у віки>
< риканням горло клекотюче роздирав >
<у чорні груди стугно б'в рукою >
у стугиі груди б'в рукою
і страшно пророкує:
<Ідуть! Тремти сьогодні, дпе!>
<Розгаснем плиском пожар!
І вгробим > <І вгроблять в сон ваш чадний чар!
І аж тоді ви всвітаєте,
та вже вам не свіне!>
Наш хід, як тигр <: > — нестримний гон,
землі то тон демократі!
А ви? що ви? Кого ви лю?
<"І землю длю і люд давлю" —
Прокля'! цара'! тира'!>
І раптом засміється:
•]
один по одному,
попід оградою
мовчки.
< А дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
ш-шіть!
золотіють узори... >
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!),
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають
(цирклюють) *,
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
•]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 31—32)
[XVI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
<У келії ще тьмяно,
а тому
і аркушики паперу на столі
й>
< аркушики паперу видаються
фіалковими
і власні руки фіалкові
і фіалкові >
У келії ще тьмяно,
<й тому і стіни, і в кутку ікони >
а тому
і стеля, і стіни та ікони,
й аркушики паперу на столі,
<і власні руки,
й гусяче перо — усе це>
і гусяче перо,
і власні руки — усе це
<немовби фіалкове,
немовби невиспане >
<аж немовби фіалкове >
<аж сумне і тихе>
<сумним одгонить чимсь—>
< якимсь > сумним < якимсь >
<та тихим видається >
< тремтливо-фіалковим видається >
<Якимсь тремтливо-фіалковим
видається >
< сумирним, тихим >
сумним якимсь, непевним видається,
тремтливо-фіалковим —
< свічку
фіалковим одбиває також
і обличчя отця Іустина на лаві,
що, вистромивши голову із-під рядна,
спить на лаві.>
<тож фіалковим мерехтить
отець Іустин на дивані >
фіалковим мерехтить також
і обличчя отця Іустина,
що, вистромивши бороду із-під рядна,
спить на дивані.
< Хропе на всю келію як навіжепий
носом і видихаючи >
< хропе на дивані >
< Пізно вночі прийшов він од коровниць,
що як прислужниці на скотному дворі, >
Пізно вночі < п'яно верзякаючи, він притягся од
коровниць,>
притягся він од коровниць,
які на скотному дворі
живуть самотою за оградою,
і п'яно реготався та верзякав:
<що от же, мовляв,>
<Ти філософ? — пит[аю] — І я теж філософ. >
<Ти любиш, що> <Ти говориш, що істина веселить
людину? >
<А я кажу, що вино веселить> <А я кажу, що вино>
<Б[о] так> <про це ж в священному
писанні сказано >
<про це ж навіть в священному писанні "од бога" сказано:
"Вино веселит человека".
Чуєш ти, чудак простецький, босоногий? — вино, там
сказано. >
<там сказано, тільки вино!>
< Хотілось плюнути в лице йому> < Хотілось плюнути
йому в лице>
Хотілось плюнути в лице йому тоді
і, захопивши торбу свою з <рукописа[ми та] >
книжками, —
тікать, < тікать > із монастиря цього <прокл[ятого] >
огидного
< тікать од проклятого цього >
<од далекого родича >
<од такого невдалого гостювання, у>
< тікать од родича >
<від гостювання невдалого, недоречного >
< тікать від гостювання з філософією несумісного,
недоречного>
<від гостювання недоречного,
від родича тупоумного! >
тікать від гостювання недоречного,
тікать від родича брудного, тупоумного!
Та ось —
<ось пересилив себе, заспокоївсь, що на день,
ще залишивсь, >
і як воно це сталось? — *
пересилив себе, на день ще залишивсь,
<бо про Огенію ж свою
хотів дові [датись] >
< хотілось О [генію розшукати] > *
зоставсь,
< слідів Огенії своєї пошукати треба >
<бо сліди ж Огенії десь тут пошукать ві[н] наміривс[ь] >
< сліди ж бо Огенії десь тут Сковороді ще пошукати треба >
сліди ж бо Огенії десь тут,
у цім краю, неправдою <заплутанім> поплутанім*,
<у цій місцевості >в цім закутку вогкім побіля Києва! *
О кохання моє нещасливе.
<Ти всього на день один було мені появилось і зникло >
Ти на одну <мить> лише мить було мені, як сон,
появилось,
<Але й за один [мент] > <Але й за мить одну>
цілющим соком наповнило мене —
невже ж я не найду тебе ізнов?
< Невже не доторкнусь устами келиха шумливого,
де виноградний сік>
Невже ж я знов не доторкнусь устами келиха того,
<в якому сік солодкий ці[лющий] виноградний? >
в якому сік
< виноградний? >
в якому цілющий сік солодкий виноградний?
...Сковорода умочить тут перо в чорнило й скаже:
Миэ^ш — назву
(ЦДАМЛМ, ф.