"Сільгосптехніка" покликала його не тому, що іншої стежки в житті не бачив. То були, можна сказати, внутрішні настанови, пов'язані зі ставленням до природи взагалі та до землі зокрема. Але про природу можна роздумувати й сперечатися далеко за межами "Сільгосптехніки".
Тут ось що важливо: чи полюбить він людей, серед яких йому доведеться жити? Вони вже не селяни, але ще й не робітники. Це серединна ланка, яка є провідником між селом і містом. Промислова енерґія через них передається землі. Але чи зуміє Сергій відчути себе там своєю людиною?
Очі в Сергія засвітилися. З радістю й гордістю він почав розповідати мені про свою роботу. Працює електрозварником на "летучці". Так називають ремонтники свою пересувну майстерню — великий автофургон, заповнений верстатом з лещатами та різним слюсарним начинням. З погляду лікарського її можна назвати швидкою допомогою, хоч лікуються не люди, а степова техніка. Окрім усього іншого, на ній установлено потужний генератор, котрий виробляє струм для електрозварювання.
Та поки що його захоплення стосувалися не стільки самої роботи, скільки тих можливостей, котрі вона відкривала для вивчення сільського життя. Ніби Сергій збирався стати журналістом або письменником. Про такі його наміри я ніколи не чула. Через те й рано було щось висновувати. І взагалі рано: за тиждень небагато можна побачити.
Сергій дуже зрадів, що в нас поселилася Надійка. В неділю вони обрубували сучки з навезених сосен, відпилювали вершини — словом, готували "товар", щоб Надійка могла його краще продати. Сергій допомагав їй у тій справі, яка належала Якову.
За обідом Надійка запитала:
— Софіє Кирилівно! А що, коли я привезу матір? Вона в мене тиха,
зайвого слова не почуєте. Ми з вами на роботі, а вона... Де ж ви бачили,
щоб така земля марно пропадала?
Я мимоволі посміхнулася: отож бо і є різниця між теорією та практикою! При всій своїй "гумусній" філософії я останнім часом лінуюся за сапку взятися. Захопила мене оця писанина. Так багато передумано, що немає сил у собі тримати — хочеться на папір вихлюпнути. Почала тоді, коли ніщо інше не могло мене втішити, а тепер, бач, спинитися не можу.
— Давайте спробуємо, — відповіла з деякою обережністю.
Раніше мені здавалося, що не існує такої людини, з якою не можна зжитися. А тепер обачнішою стала. Почала думати про свою матір та про сестру. Як вони живуть? Мало ми бачимося — треба з'їздити. Матуся вже старенька.
Надійка догадалася про мої вагання.
— Я її спершу в гості запрошу. Нехай поживе в нас трохи. Можна?..
— Місця в хаті вистачить, — відповів за мене Сергій.
Я подумала: якщо він готовий був до в'язниці піти за товариша, то чого ж я оце мудрую? Навіть соромно стало.
— Привозьте матір, Надійко.
— Вона й сама приїде.
— Скільки ж їй років?
— Сорок.
— Виходить, ми ровесниці... Вона в колгоспі працює?
— На сезонних... Хата в нас поганенька. Батько з війни не прийшов.
Сумно їй без мене.
Так, це зрозуміло. Вдовину самотність я добре вивчила — знаю, що то за лихо.
Сергій поїхав надвечір. Наступного ранку голова місцевкому нагадав мені про громадське доручення: я мусила погодити з архітектурним управлінням будівництво сараїв для співробітників. Ділянка вже визначена, лишалося її узаконити.
В архітектурне управління ми виїхали з Куликом на його машині. Петро Іванович усю дорогу мовчав. Машину він водить сам. Це допомагало нам "відмовчуватись — все ж таки людина при ділі. Важка то була поїздка.
Літо кінчається, ночі вже холодні. Дуб, який розвивається рано, на вершинах потроху жовтіти почав. Школярі позавчора до школи побігли.
А проте вдень іще тепло, інколи можна й позагоряти. Прощання з літом завжди породжує в душі той трепетний смуток, який з радістю товаришує. В такі дні з особливою гостротою відчуваєш, що твоє життя не відокремлене від природи — вона тебе на своїх хвилях несе. Людське волосся згодом так само вкривається памороззю, як прив'ялі трави вересневого ранку. Це сумно, бо життя минає. І це радісно: ти — частка природи, отже у твоєму народженні була якась потреба, бо в природі немає нічого зайвого. Так само, як у матері ніколи не буває зайвих дітей.
Отож і поспішають люди до річок та озер, щоб попрощатися з літом та про своє життя-буття поміркувати.
Сергій у суботу не приїхав. Надійка вирішила вибілити хату. Мене вона звільнила від цієї роботи — запевнила, що сама впорається. А я, бач, і рада.
Її свекруха якось ніби посмирнішала. Я гадала, Макариха лаятись буде, що Надійка в мене поселилася, аж воно вийшло навпаки: відчула, мабуть, що повна самотність їй загрожує. А проти такого ворога, як самотність, з сокирою не вийдеш — іншу зброю треба шукати. Мабуть, Макариха через те й вітатися зі мною почала.
Територія, на якій містилася "Сільгосптехніка", мені дуже сподобалася. Про неї можна сказати: обжита! Старий яблуневий сад, довжелезний гараж із великими боксами на десятки машин. Далі, за водокачкою, тягнулися майстерні. Дахи цих капітальних споруд побудовані так, що на них більше скла, ніж шиферу.
А проте, мені зараз не до оглядин. Сторож, який сидів на лавочці біля контори, показав хату, в якій квартирував Сергій. Тут усі добре знають одне одного — новенького одразу ж запам'ятали.
— Бачите акацію?.. Там Борщенчиху питайте. Ото він у неї квартирує. А ви хто йому будете?
— Мати.
Сторож вийшов аж за ворота і довго мені пояснював, як треба їхати. Не прямо по вулиці, — там бруківку ремонтують, — а звернути за магазин, потім через місток, а далі вже люди покажуть.
Борщенчиху я застала, але Сергія вдома не було — він іще зранку до Києва поїхав. Так воно й мусило бути! Чого б оце йому в хаті сидіти? Мабуть, з Ніною гуляють по місту.
Довідавшись, що я мати Сергія, Борщенчиха виявила безмір гостинності. Хата, в якій тепер жив Сергій, була схожа на нашу. Велика сільська піч тут також займала майже половину площі. На стінах висіли фотографії, серед яких найпочесніше місце належало парубкові з довоєнними значками на грудях, котрі я добре пам'ятала. Це, зрозуміло, чоловік Устини Прохорівни. Давно вже його немає серед живих. Одружилися перед самою війною. Дітей не встигли нажити. У двадцять років Устина залишилася вдовою, їй ще й поталанило: вдова фронтовика! А хіба краще жилося її ровесницям, які не встигли собі цього почесного звання добути? Залишилися старими дівками. Зовні жодної різниці, а чомусь до Устини і люди, й сільські власті з більшою пошаною ставилися. Декотрі швидко зміркували: раз таке лихо, то гріх у дівках пропадати. Матері-одиначки тепер також у пошані. Сестра Устини Прохорівни, Марія, народила собі доньку, вже й десятирічку кінчає. Яка гарна дівчина! Звісно, у Марії більше щастя, ніж в Устини Прохорівни. То що тут можна вдіяти? Заміжня жінка мусила чоловіка ждати. Знала, що не вернеться, а серце не мирилося. Ніхто б її не засудив, звичайно, якби й вона після війни дитинку собі придбала. Як же те судити? Кожен розуміє, що війна мужиків покосила, а рід людський все одно продовжуватись повинен. Одне її стримувало: вдова фронтовика. На тобі слава його лежить, ти мусиш заради його пам'яті навіть материнства зректися.
І саме це тримало її на світі. Та й зараз тримає. Кожній людині потрібна визначеність у житті. Або, як тепер кажуть, суспільний статус.
Але я добре бачила: справа не лише в її вдовиному статусі, а в чомусь більшому — в тому, що святістю людською називається. Якби трапився добрий чоловік, вона б, звичайно, вийшла за нього заміж. А дитина без шлюбу...
Та вона ж прізвище загиблого чоловіка мусить одержати! Ні, то вже зрада. Чоловік у землі лежить, а тут, через кілька років після його смерті, дитина з його прізвищем з'являється. Що ж на це люди скажуть? І що сама дитина мусить про матір думати? Як це вона від мертвого батька народитись могла?..
Чомусь мене оці терзання вдови фронтовика лише зараз по-справжньому схвилювали. Материнство для неї було можливе лише в новому шлюбі. Якось раніше я про це й не думала.
І хоч Устина Прохорівна говорила про сумні речі, але сама вона, здається, не вміла сумувати. Було помітно, що ця жінка володіє тим щасливим характером, за який всі її любили.
— Та ви не сумнівайтеся, — сказала Устина Прохорівна. — Він тут у
мене, як дома.
Показала ліжко Сергія — воно було завалене пуховиками. На столі, що стояв біля вікна, лежали його книжки й зошити. У старомодній шафі — такі ще до війни виготовлялися — висіли костюм, краватки, сорочки. У сінях, біля умивальника, лежали помазок та бритва. Він справді тут був, як дома. Та й характер Устини Прохорівни не дозволяв у цьому сумніватися.
Раптом мені зробилося дуже боляче. Чомусь виникло таке враження, мовби я віддала Сергія чужим людям, а він ніскільки не протестував — пішов від мене легко, навіть не задумуючись. Справді ж бо: Устина Прохорівна тепер заміняла йому матір. Ніхто, звичайно, не міг замінити Ніну. Ну, що ж, це природно.
Тим часом до хати вбігла струнка, гостроока дівчина років шістнадцяти, не більше. Зодягнена по-святковому і, можна сказати, по-дорослому. Туфлі на високих каблуках, гарненька сукня. І коли б не коса, зібрана в корону по-сільському, її не можна було б відрізнити від київських дівчаток. Та ще, може, виглядала вона якось певніше, ніж її міські ровесниці. То була певність, в котрій немає нічого нескромного — вона походила від життєвого досвіду. Було помітно, що це дівчисько всього вміє, нічим не поступиться перед дорослою жінкою — ні в хатньому господарстві, ні в полі, і це давало їй право триматися на рівних.
Вона, мабуть, догадалася, хто я й звідки, — привітно посміхаючись, вичікувала, доки Устина Прохорівна її відрекомендує.
— Оце ж моя небога, — мовила Борщенчиха. — Донька моєї сестри. Вони в Семенівці живуть. Теж на нову хату стягуються. Куди кінь з
копитом, туди й рак із клешнею.
— Чого це ви так, тітко Устино? Хіба ми гірші від людей? — стріляючи веселими очима, защебетала дівчина.
— Ох, Тетянко! Чи ваших заробітків вистачить? Тепер тільки трактористи та комбайнери будуються, їм під силу.
— А доярки?.. Вони теж будуються.
— Про доярок не кажу. Але ж мати твоя стара для такої роботи.
— Хіба мене не візьмуть?
— Ти, голубонько, до книжки потягнулася. Чого ж тобі коровам
хвости крутити? Свого щастя пробуй.
Дівчина нахмурилась.
— Побачимо.
Коли Устина Прохорівна розказала їй про мене, Таня одразу ж зашарілася.
— А він поїхав, — розчаровано зиркнула на стіл, де лежали зошити
Сергія.
В її погляді, у виразові обличчя, в голосі відчувалося: дуже вона засмучена тим, що не застала Сергія.
— Вони тут про таке говорять, — з материнською посмішкою пояснила Борщенчиха, — що я вже й не тямлю.