І як вийшла із Страхолісся, небо червоніло, ніби в літа посушливі, коли торф на Замглаї тлів. А глянула з Крукозої гори і зойкнула: панську економію вогонь обійняв.
Паслися корови пакульські на озимині панській, і прислав управитель Штома стражників, щоб зайняли корів. А було се через яр від клуні Лобасової. Старий Лобас і сини його у клуні жито молотили. Побігли Лобаси Із ціпами навперейми стражникам. І зчинилася сварка між ними, і замахнувся старий Лобас на стражника ціпом. Стрелила рушниця в руках стражника, підломилися коліна старого Лобаса, і тіло його по озимині панській розпростерлося. Поскакали стражники до контори економічної, а сини Лобаса, Лавро та Артем, понесли бездиханне тіло батькове на своє дворище. А вже вибігали люди з хат, бо осінь пізня і мало хто в полі був. І впала стара Лобасиха на груди закривавлені чоловіка із стогоном нелюдським, і котився той стогін по селу, від хати до хати, як вогонь, коли вітряно.
І вибрався Гаврило Латка на дзвіницю та задзвонив на сполох.
Се вже вечоріло, як Гаврило Латка на сполох задзвонив. І всі людяки до церкви побігли. І всі людяки до церкви побігли — хто з вилами, хто з косою, а були й такі, що з рушницями та ліворверами. Ліворвери у Мрині, у тамтешніх жидків, купляли гарячіші хлопці, хто з Латкою заодно був. Яни ще серед літа в Глинище ходили і пострелювали там, декотрі людяки се бачили й знали, і сварили синів своїх, тольки вже тади ніхто старших, не слухав, таке в світі рабілося. Уже підморожувало, струп'ям земля взялася, і сніжок перший політував. А тади у малих яка обувка: хто з бідніших, через день до школи ходили, бо одні чоботи на двох, та й ті старі, латані матчині чи батькові.
І ми, хлапаки, з теплого череня та по струп ю мерзлому, по олощоку босоніж до церкви, на дзвін сполошний. Тади й по снігу з кутка на куток ми босака гайсали і хвороб таких, як тепер, не відали. Дєток, правда, багато малими мерло, Бог забирав, змилувавшись, дак багато ж родилося. А хто змалку не вмирав, ті довго жили.
А я корову доїла, бо матка больна лежала, а батько наш на японця пішов. Як прибігла я до церкви, Латка з лівор-вером у руці на паперті, а на паперть старшина волосний піднімається і пробує казать до людей: "Не зчиняйте бучі, людяки, бо велике горе прийде в село, і ніхто нам не допоможе, і по-вашому однаково не буде, велика сила в царя, і каратиме він за непослух нещадно, і не тольки призвідців, а всіх нас, бо така власть од нього військам". А Латка не дав йому і договорить, зірвав з його грудей знак урядовий: "Хопить, наслухалися, тепер наш час панувать!" І зіштовхнув йон старшину з паперті.
Тади стали усі кричать: "Попа, попа! Йон указ царський про землю знає, а нам нічого не каже! Маніхвеста зветься указ той, городські кажуть!" Дак Антон Жила і Дем'ян Сич привели отця Олександра, бо не хотів до людей іти, у курник сховався. А піп на хресті присягався, що указу царського про землю не знає, не було такого указу і не буде, бо землю поміщики одержали у спадок од батьків своїх і ніхто не має права її одібрать, навіть сам цар, бо це було б не по-Божому. І ще йон казав з паперті: "І ми, православні християни, не братимемо гріха на душі свої, чужого бажаючи, а помолимося Господу Богу за государя імператора, за наслідника цесаревича і государинь імператриць…" А Гаврило Латка гомонить до людяк: "Не треба нам указу од царя, який кров людяцьку пролив у Пітері, як ще Устим розказував. А тепер ми самі собі указ! Прозиваєте ви мене Царем в очі і позаочі.
Дак знайте: був я царем у чужих краях з волі блаженного Нестора Семирозума. І я вам царський указ словами печатаю в душах ваших: усе, що було панське, усе тепер ваше на віки вічні!"
І тольки йон се сказав, як зайнялися клуні економичеські. Се їх парубки за велінням Латки підпалили.
Се так і було, я на пам'ять досюль добра. А як зайнялися клуні економичеські, відсвіти од вогню через річку Синяв-ку на паперть церковну лягли. І страшкий був безокий, із шрамом на лиці Гаврило Латка в тому відсвіті червоному. І гукнув йон до юрми: "Ось знак! За мною, браття!" І всі на економичеський двір кинулися.
А як прибігли до економії, вийшов назустріч юрмі з воріт управитель Штома. І був він святково вбраний, наче до церкви зібрався. А вже клуні догоряли, і спалахнули скирти соломи скіпками велетенськими до самого неба, і видно було, як удень, хоч ніч опустилася. І мовив до юрми управитель Штома: "Люди пакульські! Не хазяїн я добру сьому, а тільки слуга панам Журавським. І не добро панське оберігаю я сьогодні од гніву вашого, а труд тяжкий, ваш і свій, бо і я тут поклав життя своє, щоб родило й примножувалося. І скажу без похвальби, що нема в окрузі господарства такого ладного. Машини виписував я з Німеччини та далекої Америки, а корів із Голландії. Не знаю, може, й так життя повернеться, як ваші заводії, тутешні й нетутешні, навчають, і завтра усе це простому людові належатиме. Тож прошу вас про одне — не руйнуйте і не паліть, бо чия б власть не настала, а їсти й пити усім треба буде". І недоказав управитель Штома балачки своєї, бо стрелив з рушниці Лавро, син Овсія Лобаса, що, забитий сьогодні стражником, на лаві у хаті своїй лежав. І упав управитель Штома мертвий у воротях економії панів Журавських, що слугував їм до останньої хвилини своєї. І притихла було юрма, і позадкували передні од воріт, бо чорне крило смерті людям на душі лягло. Тоді ступив наперед Гаврило Латка і гукнув до люду пакульського: "Браття, не бійтеся крові, яни нашу кров віками проливали і не боялися! Паліть, руйнуйте і беріть усе, що під руку трапиться, бо ніщо сеє нам не треба! Хай усе вогнем горить, хай уся панська земля попелищем стане, а на попелищі ми сади горіхові посадимо, і виростуть горіхи з людяцьку голову, і буде земля Горіхова, яку нам Нестор Семирозум заповідав, не за горами високими, не за морями синіми, а туточки, у Пакулі багатостраждальному!"
І як казав він се, револьвером розмахуючи, стрелили в натовп залпом із вікон флігеля, де управитель Штома, уже покійний, раніше жив. І не вбило нікого, але ранило багатьох. І Гаврилові Латці руку, в якій револьвера тримав, прострелило. Плач і лемент зчинився великий, а відтак розлючена юрма уже без страху й остороги кинулася до флігеля. Але стражники, які стріляли, уже вибігли через чорний хід у сад, сіли на коней і поскакали в поле. І стріляли їм услід пакульці, у кого рушниці були. А вже зарожевіли вікна флігеля, і дим з дверей повалив, і спалахнув свічкою, бо дерев'яний був. І зривало вогнем та вітром розжарене залізо з даху, і літали в чорному небі червоні птахи залізні і стрімко падали на стріхи будувань економічних.
І горіла економія, як горить ліс, громовицею запалений, І виводили люди корів з корівників, і виводили коней із стаєнь, І була ніч як сон страшний, і ніхто в Пакулі не спав тої ночі. І метлявся між стогів вогняних Гаврило Латка з рукою простреленою, клаптем сорочки полотняної перев'язаною, з обличчям, чорним од сажі, блисказ до людей оком червоним: "Пропади яно усе пропадом! А ми завтра почнемо нову жисть! І буде яна як сонце весняне!"
А коли розвидніло і настало завтра, ніхто з пакульських людей не знав, як те нове життя починать. І лежала економія панська у головешках чорних, спалена дотла, і никали люди по попелищу, як чумні, як з великого чаду, дрібний реманент із попелу вигрібали, ї пішов зранку сніг, густий, лапатий, і всі раділи снігові, бо скоро встелив він попелище білим укривалом, наче й не сталося уночі нічого, наче наснилася людям червона од пожеж ніч. Бабу Мокрину і бабу Оришку водили від хати до хати, де поранені та обпечені на пожарищі були. А тіло управителя Штоми Антон Жила та Дем'ян Сич у глинище біля цегельні відтягли і глижжям мерзлим прикидали. І казав Антон Жила: "Собаці собача смерть!" І не думав він, що так і з ним скоро буде.
І не лягав Гаврило Латка спочивать, не їв і не пив, а думав, як селу далі жить. І приходили до нього люди, яких він ще з літа в Глинищі гуртував, стрілять навчаючи, і запитували. І казав їм Латка: "Наша доля у наших руках, Прийдуть інгуші — нікого не помилують, і не буде Горіхової землі в Пакулі, а будуть могилки. Усяке царство царствує, докуль сила за ним єстяка". І було тих, хто прийшов до нього, дванадцять, більше парубки відчайдушні, але й старші віком були, а сам Гаврило тринадцятий. І ще казав їм Латка: "Ви апостоли мої, так значу вас я, що з благословення Нестора Семирозума Горіхову землю в часи минущі шукав і дорогу ціну заплатив. І всі у Пакулі, старі й малі, мають слухатися вас, бо царства земні із страху людяцького, порядку та пошанування власті починаються, не нами се заведено, не з нами й скінчиться".
І ловили вони коней, що з економії розбіглися, хоч і в дворі чиєму вже стояли, вибираючи для себе кращих. А для Гаврила Латки привели жеребця білого, на якому покійний Штома їздив, як живий був. І роз'їхалися вони, дванадцятеро, а тринадцятий — Гаврило Латка, по селу, наказуючи мужикам іти на вигін. А як зійшлися мужики на вигін, мовив до них Гаврило Латка з коня білого, як сонце: "Одтепер ми, пакульці, царство єдине, ім'я якому земля Горіхова. Вірте, людяки: виростуть у нас сади горіхові, і кожен горіх буде з голову людяцьку. І не рабітимемо ми тяжко, як досюль рабіли, а тішитимемося в ситості та довольстві жистю блаженною, як Нестор Семирозум заповідав. Але царство не царство, покуль не може за себе збройне постоять. Бо прийдуть інгуші, як уже в околишні села приходили, і кров'ю великою за бунт ми заплатимо. І нарікаю я усіх вас стражами землі Горіхової. І наказую вовчі ями викопать на всіх дорогах, що в село ведуть, і боронами, угору зуб'ям, усі підходи до села встелить, І застави людяцькі на ніч виставлять, щоб не взяли нас, як курей на сідалі. А як пройдемо учення воєнне, приступом підемо на Мрин, захопимо зброю та льохи порохові і відчинимо двері тюрми для братів наших". І настановив він дядьком над стражами Савку Малаху, що з ополчення недавно вернувся. І навчав мужиків строю Савка Малаха, син померлого в тюрмі за часів давніших Малахи, на вигоні, як його в ополченні навчали.
І сказали Латці, що Сидір Воловик покинув вигін, не захотів строю військового навчатись.