У його безмежнім просторі гуляють наші мрії та ідеали. Залиши ти мою догматику. Тут ми ледви чи зійдемося.
— Ти не хочеш признати, Юліяне, що ти заздрісний.
— Любов поважна, як смерть, навіть і в жарті. Будь обережна.
Вона розсміялася своїм збиточним сміхом.
— Не кажу я? Ти не довіряєш мені. Не бійся. Там Юліяна Цезаревича нема. Він у Покутівці або в семінарії, але по Женевах і Цюріхах не стрінеш його.
— Ні, Ево. Я не боюся, і я не заздрісний. Я лише остерігаю тебе заздалегідь, пізнавши твою вдачу, що любить грати ва-банк, щоб не зазнала колись через це прикростей. Ти не знаєш, що значить вразити амбітного мужчину там, де він найвразливіший. Поводись у мужеському товаристві так, начеб твій батько або твій наречений знаходилися біля тебе.
Вона стояла перед ним із сльозами в очах. Він наблизився до неї, і якась доброта взяла верх над ним. Він підняв руку, якби хотів охоронити її від чогось, але вона виховзнулася з-під його рук.
— Ти чудний, Юліяне, — сказала холодно. — Пощо це?
Він опустив руку, затиснув капелюх на чоло і, не оглянувшись, перескочив несподівано паркан, як колись, щезаючи з її очей.
Вона теж, не подивившись за ним, пішла вільною ходою додому.
*
Над вечором того дня сидів Юліян із своєю сестрою на приспі під хатою. Сонце щойно зайшло і вечір був ясний. Довкола невеличкого домика, чистого, з блискучими, як дзеркальця, вікнами, панував спокій. Запах цвітів недалекого зільника нісся з грядок, де ховались між іншими осінніми цвітами повні барв левкої.
— Над чим ти так думаєш, брате? — спитала перша сестра. — Ще час тобі поважно журитися. Іспити здаєш один за другим, адміністрація, а пізніше парафія в Покутівці тобі забезпечена в Едварда Ґанґа як майбутнього дідича Покутівки, маєш наречену, яку любиш…
— Справді, — сказав брат і з тими словами відвернув лице від неї.
— Коли Ева від’їжджає?
— Десь за дванадцять день.
— Чому ж сьогодні не зайшла до нас, як звичайно?
— Мабуть, щось їй перешкодило.
— Телеграма, Юліяне! — почувся нараз знайомий голос із недалекої виноградної алеї голос Зарка, за яким ішов листонош.
— Підпиши, — сказав, подаючи зчудованому молодцеві телеграму. — А тобі, моя пані, лист. Як не помиляюся, від нашої Оксани. — І, погладивши жінку по личку, додав: — Я надобре зголоднів, ґаздинько, але кіш з цвітами і паку з яриною відіслав до двірця.
— Я мушу ще цієї ночі від’їжджати, — сказав Юліян.
Зарко з жінкою злякалися.
— Що сталося? Від кого телеграма?
— Нічого злого. Це сам ректор телеграфував. Єдина донька його сестри виходить за кілька день заміж і він просить, щоб найліпші співаки-богослови приїхали на весілля. А я диригент богословського хору.
— Повечеряй, — пригадав Зарко.
— Нема часу. Може, як вернусь. — І вийшов.
*
— Ця Ева цілком хлопця проглинула, — сказала Марія до чоловіка.
— Так воно буває іноді, жінко, із найкращими і найповажнішими мужчинами.
Юліян стрінувся з о. Захарієм, який вийшов із свого обійстя на вулицю, поза браму. Парох з обличчя молодця вичитав зараз, що щось трапилось.
— Що там, Юліяне? — спитав, привітавшись.
— Я виїжджаю, отче, — і пояснив зміст телеграми.
— Шкода, що саме так складається, — сказав о. Захарій якось сумно. — Ви, молоді, начеб змовилися на нас, старих. Саме сьогодні по обіді прийшов до Еви лист з Варшави від якихось товаришів, щоб лагодилася в дорогу. Їдуть у Швейцарію. Лист цілком зелєктризував дівчину. Вона думала, як знаєте, ще з кільканадцять день у нас побути, тимчасом чужі люди виривають мені дитину із спокійної хати.
Юліян поблід.
— Де вона?
— Складала свої речі і книжки до подорожі. Мабуть, сидить у своїй кімнаті чи в зільнику.
Стара слуга, що вийшла з подвір’я за браму поглянути за їмостю, вмішалася по звичаю довголітніх слуг до розмови:
— Панна Ева у своїй кімнаті при отвертім вікні. Відай, читають.
Юліян, закритий кущами, наближався до вікна. Ева не чула шелесту його кроків. Його серце забилося. Чи гнівалася на нього? Ах, вона не знала, які почування зворушували його серце, чим була вона для нього! Перед нею на вікні лежала книжка, але дівочі очі не читали.
— Ево! — закликав упівголос.
— Юліяне! — зойкнула Ева, мов ударена ззаду невидною рукою, і похилила раптом голову над книжкою.
— Серденько…
— Ти мене перелякав…
— Чого? Я був би, може, сьогодні й не заходив до тебе, але зайшло таке, що я прийшов попрощатися з тобою, бо за дві години мушу від’їхати.
Вона видивилася, начеб він говорив з гарячки.
— Ти виїжджаєш? Що сталося?
Він пояснив кількома словами причину від’їзду.
— Але чому ти мусиш скорше від’їжджати, Ево? — спитав.
— Мені писали.
— Хто?
— В о н и, мої знайомі з Варшави. Тобі батько казав?
— Так, Ево. Але чи це мусить бути? Я думав тебе по моїм повороті відпровадити, якби ти ще була залишилася до мого повороту з весілля.
В її очах замиготіло.
— З весілля?.. — сказала протяжно і похитала головою… — Не можу, Юліяне. І батько це вже зрозумів і не затримує мене. Я рада, що не буду сама їхати до Швейцарії. Я не люблю сама їздити. Зрозумій мене, Юліяне! — додала благально, коли він замовк, і простягла рамена до нього.
— Що, Ево?
Він заслонив собою до половини вікно знадвору і схилився над нею, шукаючи її уст.
— Ти не відчуваєш, Ево, що діється в тій хвилині в моїй душі, — сказав. — Ти спокійна, я бачу і вірю, то лише я такий дурень, що серце кричить в мені боляче і не хоче вмовкати. Ти їдеш…
Вона нахилилася наново до нього і шептала:
— Я би тобі одну половину з себе залишила і, може, тобі добре було б.
— Все ж не можеш мені себе цілу залишити. Що сталося? Маєш жаль до мене?
Вона підняла головку і усміхнулася до нього.
— Ти, мій орле, в демонічній одежі, — а за хвилинку додала, споважнівши: — Мене переслідує часом почуття, що ми не побачимося. Ні, ні, побачимося, але як воно буде?
— Буде так, що вже не розстанемося. Коли поберемося, я тебе не пущу більше на студії.
— Побачимо, маємо ще час. Досі я не знала, що значить правдива, поважна любов, що вона робить із нас невільників, викликує стільки страждання. Зразу манила мене чужина, новина, чар незнаного, але тепер чар для мене поблід. Тепер не мучся, Юліяне, вибач мені.
Юліян дивився на неї і слухав її мовчки. Нараз зробив такий рух, якби прикладав револьвер до чола:
— Мною не журися, Ево. Бувай здорова. Прийде час, і з моєї душі опаде листя… — ізаломився йому голос.
Ева з острахом вихилилася через вікно і, не хотячи, зачепила за книжку. Книжка впала Юліянові під ноги. Він підняв її і побачив заголовок, витиснений великими золотими буквами: "Пан Тадеуш" Міцкевича[108]. Механічно отворив книжку, обернув перший листок і прочитав: "Дроґєй товажишце Евє Захарій — оддани Зиґмунт Кава"[109].
Блідина покрила лице Юліяна, і він сказав стисненим голосом:
— Ховай свої дарунки ліпше, Ево.
Вона стояла, випростована в рамах вікна і побілілими устами сказала:
— Я тобі не спроневірилася, Юліяне, можеш мені вірити.
Ані один його погляд не промайнув по ній.
— Є ще й гірші вчинки, як зрада у любові, — сказав.
Вона простягнула руку за ним, але його вже не було.
*
Півтори години пізніше Юліян покинув Покутівку. Їдучи, мав Еву безнастанно в уяві. Село було оповите нічною легкою темрявою. А там ледве помітно на узгір’ї пробивалися, якби від срібної білини, стіни старого приходства.
......................................................
Тепер заглянемо на якийсь час у гірське містечко М., що по роках стало лікувальною місцевістю, і де проживав директор Альбінський із своєю родиною та єдиною своєю внучкою Дорою Могиленко.
Там учителювала ще Оксана Цезаревич, мешкаючи із своєю мамою у повдовілої Софії Рибко, сестри батька.
Коло мешкання Альбінського, де давніше покривала подвір’я тільки зелена мурава, пишався тепер зільник. До "ластів’яної" веранди тиснулися білі і фіолетові кліматиси, а колюче галуззя білої і рожевої рожі пнялося по стінних драбинках високо аж під покрівлю хати.
Довкола сніжно-білого будинку пашіла рістня, у літі увихалися безнастанно бджоли і так само від білих китиць п’яніли акації.
Сад зачинався поза домом і зільником і тягнувся вздовж дому з залізною огорожею аж до гірської ріки. Ріка бігла між кінцем саду і невеличкою горою, званою Мельниківкою, тулилася більше до гори, творячи через те під садом і дальше поза ним зарінок, де росли, мов порозгойдувані невеличкими кущами, лози.
*
На Мельниківці, де білілося небагато селянських хаток, що їх винаймали власники деяким літникам, знаходилась і посілість директора Альфонса Альбінського, ведена більше невсипущою тетою Олею, ніж самим директором. Був там скромний домик, гарний огород, садок і відповідні господарські будинки. Тут хотіла тета Оля на старість жити, доки Господь дозволить, щоб не бути нікому з родини тягарем. Та вуйко Альфонс, що не любив мешкати близько худоби і дробу, як висловлявся, "коло господарського швиндання", виарендував цю невеличку посілість своєї родички, щоб мати ще один дохід, крім веденої ним почти, арендованих кількох прегарних сіножатей і управи лісом своєї внучки.
Вела господарку на Мельниківці здебільша тета Оля за наказами свого вуйка, який уважав жінку за нездатну до самостійної управи земельної господарки. Допомагав їй старий слуга Олекса Дурило, колишній послугач до дітей у домі Альбінських. Коли збиралося більше гостей, він перебирався у стрій гірничого робітника і був льокаєм, найчастіш ляйбкучером, метеорологом, помічником при пасіці, садівником, одним словом, неабиякою важною особою. Він любив оповідати про панування вельмож Ґанинґаймів і не боявся нічого, крім свого пана, який одним своїм похмурим поглядом умів наказувати йому послух.
Олекса Дурило був потайною правою рукою тети Олі — невсипущого янгола-хранителя родини Альбінських, усіх вбогих і страждущих, що зверталися в потребі за поміччю та радою до неї.
*
Два місяці перед смертю Максима Цезаревича ввійшов одного дня по обіді Олекса до кімнати свого пана і станув коло порога.
— Олексо! Ти в мене від рання нині не був. Скажи, що там на Мельниківці чувати? І чи не видко зміни на погоду? Вже чотирнадцятий день, як ми від дощу пропадаємо.
— Я боявся нині старим мостом переходити, — обізвався Олекса. — Сіно так, якби пропало, бараболя під корчем зогниє, бідна бджола зів’яла…
— Листонош удруге ще не був?
— Був, але лиш до старшої панни була господарська газета.
— А всі здорові і все в порядку там у нас нагорі? — спитав Альбінський.
— Та ніби здорові і в порядку, пане, тільки цієї ночі зсунувся в салоні образ покійної пані із стіни на землю і роздерся надвоє.
Альбінським якби щось підкинуло.
— Портрет покійної пані, той великий, на головній стіні? Як це могло статися?
— Хто його знає? Впав та й роздерся.