Хуржиків сусід Оврам, сухий, сивий чоловік, що колись приязно вітався, тепер витягнув з кишені кремінь, трут та кресало, щоб добути вогню. Але трут ніяк не хотів займатися. Луша нетерпляче тупцяла поряд — радила:
— Сильніше бийте, дядьку Овраме! Сильніше!
Однак трут, мабуть, відсирів — не загорався.
Луша з досадою махнула рукою.
— Ет, недотепа! Я принесу жару! — і побігла до найближчої хати.
Тим часом народ прибував — запрудив увесь майдан. Катря з жахом дивилася на ці приготування, на людей, що прагнули її смерті, і відчувала, що вмирає. Сили залишали її. Язик затерп, думки в голові плуталися, не держалися купи. Що сказати цим людям, що так зловороже дивляться на неї і ждуть жорстокого видовища? Що їм сказати?
А дзвін гуде і гуде, мов на пожар, і холодить душу й серце. Вона й без того тремтить у своїй благенькій кофтині, а він ще й душу холодить… А люди все сходяться і сходяться — мов на свято! Людоньки-и! Схаменіться! Я ж ні в чому не винна! Я…
Думки її плутаються. Їй здається, що вона кричить на весь голос, на весь майдан, на весь світ, а насправді посинілі губи лише щось шепочуть, і ніхто не чує її волання, що рветься з серця.
Голова її на мить прояснюється, і вона з жахом усвідомлює, що порятунку немає. Зараз Луша принесе жару, кине під хмиз — і спалахне вогонь. І тоді — всьому кінець. Надії на порятунок немає! Єдина надія — на Бога! Більше ні на кого. Тільки на Бога!
Вона підводить очі вгору, до низького зимового неба.
Боже! Єдиний, великий!
А хіба не так усі, хто втрачав надію, в останню мить піднімали очі д’горі і молили-просили Всевишнього: Боже, єдиний, великий! Це остання молитва усіх приречених. У ній — остання надія і остання втіха.
Боже! Єдиний, великий!
В Катриних очах повно сліз і туги. Як же без неї житиме матінка? Що чекає Настуню, сестричку любу, покійного батька пестунку? Господи-и! Не дай їм загинути! Укріпи їхні сили!
А мороз проймає! Дістає до серця! І ніг не чути. І спину обкладає холодом… Хоча б капелиночку тепла! Де ж той вогонь? І Луша чомусь бариться… Її тільки по смерть посилати!
Ой, як-к х-холод-дно!
А-а, ось і Луша йде! В руках горнятко несе, а в ньому, мабуть, жар, бо сизий димок в’ється. Це ж я зараз погріюся!
Думки її зовсім сплуталися, почали перескакувати з одного на інше, мов горобці з гілки на гілку. Потім зовсім потьмарилися.
5
Івась мовчки розглядав пожарище. Чи думав він, що все так складеться? Хуржик загинув, його син подівся невідомо де, а Катрю, його тиху, лагідну, кохану Катрю звинуватили у підпалі та мужевбивстві. Та й ще страшніше — у тому, що вона відьма!
Невже це правда? Ні, ні, це брехня! Наклеп! Огидна обмова якоїсь Луші, якої він не знав і не знає, але вже встиг зненавидіти. Ні, повірити важко. Просто неможливо! Адже він знає Катрю, знає її золоте серце! Тут щось не так! Не так! І він зараз піде до судді і про все розпитає, поговорить з дівчиною… Піде й до Луші!
На плече йому лягла легка Парасчина рука.
— Не сумуй, синку! Якось воно буде! Головне — Катря жива! А там дивись — і випустять її…
— Та я не сумую, тітонько… Сама туга серце в’ялить…
Він хотів ще щось сказати старій, та раптом від колодязя долинув Керімів скрик:
— Івасю!
Івась оглянувся.
— Що там?
— Та витягнув двоє відер води, а третього не подужаю… Мабуть, круком[15] за нижню цямрину зачепив. Або за корягу якусь…
— Чекай, я допоможу!
Вони вдвох ухопилися за крука — потягли вгору. Крук піднімався важко, але йшов. Хлопці тужилися щосили, ніби внизу почепилося кам’яне жорно.
Івась пожартував:
— Так ми з тобою увесь зруб нижній витягнемо! І що воно там за чортяка?
Він заглянув у колодязь. Світло-голубого шматочка неба у воді, як це буває у глибокій криниці, не видно, ніби щось його затуляє темне. Чути, як дзюрчить вода.
— Не попускай! Тягни! — загукав Керім. — Бо я впущу!
Івась знову вхопився за жердину і щосили потягнув догори.
Важкий тягар поволі піднімався з глибини. Нарешті, зрівнявся зі зрубом. На нього упало світло.
— Якийсь лантух, чи що? — здивувався Керім.
— Та ні, це не лантух! — скрикнула раптом Параска. — Це… Боже, це ж людина! Утопленик! Кладіть його на землю!
Хлопці ухопили утопленого, що зачепився ременем за крука, перетягнули через цямрину і поклали на сніг.
Перевернули горілиць.
І тут Параска сплеснула руками.
— Господи! Та це ж Василь! Це його одяг! Його чуб!
Івась аж оторопів. Пильніше глянув на обличчя утопленика. Воно було розбухле, спотворене. Очі широко розплющені, аж вирячені. Шкіра у виразках, мов поїдена хробаками… І все ж у ньому щось є Василеве: його вузьке чоло, чорний чуб, хрящуватий ніс… Так, це він! Ось і родимка біля вуха!
— Так, це він! Василь! — підтвердив Івась. — Тут ніякого сумніву бути не може… Як же він опинився у колодязі? Сам стрибнув чи його вкинули?
Параска розвела руками. Керім стенув плечима. Та й Івась сам добре розумів, що ніхто не відповість на його запитання.
Василь на морозі швидко дубів, покривався скляною ожеледицею і ставав більше схожим на самого себе. Тепер уже ніякого сумніву не було, що це він.
— Що ж будемо робити? — запитала Параска. — Таке лихо! Все ще сподівалися, що він десь живий, а виходить, три місяці лежав у колодязі… А я й не знала — брала воду! О Боже! Куди ж тепер його?
— Треба йти до судді, — розміркував Івась. — Без його дозволу ховати не можна…
Тут зненацька закалатав на сполох дзвін — бем, бем, бем! Та так швидко, так тривожно!
Параска схопилася за серце.
— Ой, лишенько! Знову десь горить!
Хлопці переглянулись: тривога закликала до дії.
— Їдемо? — спитав Керім.
— Їдьмо! — Івась скочив у сідло. — Тітко Параско, попильнуйте тут, щоб часом собаки не пошматували Василів труп!
Вони виїхали на вулицю і повернули до майдану. З усіх усюд бігли люди.
— Де горить? — зупинився Івась біля бабусі, що, спираючись на ціпок, дрібуляла й собі на майдан.
Бабуся підвела вицвілі очі.
— Ніде не горить, синку, ніде!
— А чого ж б’ють на сполох?
— Скликають людей — відьму палити!
— Відьму палити? — У Івася тьохнуло серце. — Яку відьму?
— Та ж ту, що підпалила місто… Покійного Хуржика наймичку…
Вона хотіла й ще щось додати, але Івась так ударив коня, що той перейшов зразу у чвал. Керім поспішив за ним.
6
Катря знесилено підвела голову; свідомість прояснилась, і перед її змученими очима знову постала страшна дійсність. Натовп зріс майже вдвічі і заповнив півмайдану. Сотні очей вп’ялися в неї, мов галки, — одні злі, несамовиті, інші байдужі, треті перелякані. Господи, невже всі бажають її смерті? І їх так багаті! І ніхто не заступиться, не поспівчуває?
Ні, ось, здається, отець Гервасій та суддя Пухляков звертаються до людей, щось говорять їм, щось доводять, переконують, але до Катрі не долітають їхні слова, а у відповідь натовп кричить;
— Вона відьма! Відьма-а!
Ось із натовпу виходить Луша, прямує до неї з горнятком у руках. Дивиться їй просто в очі, ловить їхній стражденний погляд і злорадно усміхається. Підходить до купи хмизу і всипає під нього жар.
Боже, зараз хмиз спалахне! Полум’я охопить її з ніг до голови! Ще мить — і…
Вона підводить очі, щоб востаннє глянути на світ, на синє небо, на зграї чорних птахів високо вгорі, і раптом помічає двох вершників, що на всьому скаку врізуються у натовп і нагайками прокладають собі дорогу. Люди шарахаються від них убік, затуляють обличчя руками. А вони все ближче, ближче!
Передній щось кричить, та голосу його не чути. Тоді він несподівано вихоплює з піхов шаблю і заносить високо над головою. Люди, що перед ним, кидаються врозтіч, звільняючи дорогу.
Хто він?
Катря вже не дивиться під ноги, де зазміїлися перші язички полум’я, а прикипіла поглядом до вершника. Чого він хоче? Укоротити одним махом їй життя, щоб не довго мучилася, чи визволити, врятувати? Хто він? Звідки прибув? За поясом — пістолі, в руці — шабля, обличчя бородате… Тільки якийсь дивний блиск в очах його здався знайомим. Вона вже бачила той блиск… колись… давно… Тільки він зовсім не в’яжеться з бородою. Хоча… стривай!
Ясна блискавка раптом пронизує її мозок, і вона, заборсавшись у вірьовках, кричить щосили, на весь майдан:
— Івасю-у-у! Івасю-у! Поряту-уй!
Вершник вривається в коло, стрибає на землю і мчить до стовпа, на ходу відштовхнувши Лушу, що кумельгом покотилася в сніг, шаблею рубає вірьовки і підхоплює на руки дівчину.
— Катре! Катрусю!
Вона ридає у нього на грудях, б’ється, як поранена, нажахана кібцем пташка, а він гладить її плечі, що щуляться від морозу, цілує розпатлані коси і шепоче:
— Катрусю! Люба!
Потім скидає з себе кожуха — закутує в нього, мов ляльку, а на простоволосу її голову одягає свою шапку.
— Грійся, люба!
На його грудях блищить Георгіївський хрест, сяють дві срібні медалі.
Керім тим часом затоптує вогонь, що почав розгоратися.
Майдан замовк — німує. Де й поділося шаленство, що лютувало тут кілька хвилин тому. Воно ніби випарувалось, розтануло, щезло. Серця, що колотилися гнівом, завмерли, очі, що метали блискавки, враз потухли. Люди стати просто людьми.
Хуржиків сусід Оврам, високий, худющий, з сивою козлиною бородою, здивовано розкрив рота:
— Боже! Та це ж Катря! Золота душа! А яка роботяща! Ніколи слова поганого не чув від неї! Яка ж це відьма? А ми хотіли її спалити! Спаси нас, Боже, і помилуй! А то Івась… Бач, ми думали, що його вже й на світі немає, а він он яким героєм повернувся! Воював, мабуть! Добре, що нагодився вчасно… І нас урятував від гріха…
Усі, хто чув, почали хреститися.
— Боже, який гріх могли взяти на душу! І хто це підвів нас?
— Та хто ж… Ота Луша… Що жар принесла…
— Луша? А де вона?
— Та десь тут була…
Глянули — розбите горнятко лежало біля купи хмизу, від жару залишились лише чорні вуглини, затоптані у сніг, а Луші… А Луші ніде не було! Видно, заздалегідь змикитила, що замір її щодо Катрі з появою цих козаків не здійсниться — розсипався на порох, і тому вчасно щезла, вислизнула, мов лизень її злизав.
До Івася підійшов Пухляков — подав руку.
— Молодець, козаче! Ти вчасно з’явився! Ти врятував не тільки Катрю, а й усе місто наше від безчестя! Іван Бондар, якщо не помиляюсь?
— Так, пане суддя.
— Молодець! За що нагороди?
— За Очаків та Березань.
— До нас надовго?
— На всю зиму… Там голодно і холодно.
— Де ж ти тут зупинишся? Адже Хуржик…
— Я знаю.