Мабуть, то була найкраща поїздка в їхньому житті. І не лише для дітей, для Ірини Михайлівни, а й для Дмитра Івановича. Він тільки тепер по-справжньому відчув, як страшно втомився, й насолоджувався кожною годиною відпочинку. Позаду залишилися інститутські клопоти та неприємності, хірургічне відділення лікарні, суд — він думав про них, як про величезний, залишений десь позаду тягар. Ще мліє спина, ще тремтять ноги, але вага вже он, на горі. Суд відбувся три дні тому. То теж були не тільки клопітні, а й неприємні дні. Особливо зустрічами з родичами підсудних, котрі просто-таки не давали ступити кроку. Дмитро Іванович за ті дні зрозумів, якою м'якою і всепрощенською є людська душа. Тоді, коли він сидів біля ліжка сина, коли ловив хулігана, був готовий власноручно виконати найсуворіший присуд. А от минув час, і його душа відм'якла, і вже йому й справді було шкода отих матерів і батьків, і молодики, котрі сиділи на лаві підсудних, вже не здавалися лютими бандюгами, а звичайними, хоч трохи й розбещеними хлопцями. Він не вимагав суворої кари, не сперечався з адвокатами, всі троє хуліганів одержали по півтора року ув'язнення.
Про те Дмитро Іванович більше не думав. Намагався не думати про роботу, хоч останні відвідини Борозни забути не міг. Десь він отут, неподалік, на Бережку, теж загоряє й вудить рибу. Шкода, що їм не доведеться разом попрацювати. Звичайно, Борозна б попсував йому чимало нервів, але й зробили б вони удвох багато.
Марченко загоряв, купався, ходив у ліс і на луг. До нього навіть вернулося бажання ловити рибу. Воно не було таке непогамовне, як раніше, а все ж майже кожен ранок зустрічав на річці.
А сьогодні навіть вирішив спробувати щастя на нічній риболовлі. Він ішов на яму, де колись упіймав сома, й де, як казали місцеві рибалки, соми таки водилися. Звечора накопав черв'яків — вибирав великих і живучих, вони звивалися, як змії,— налаштував дві закидушки, вудку (не впіймає вночі сома, наловить уранці дріб'я), наварив каші. Верещала, просилася з ним Маринка, але він її не взяв.
Дмитро Іванович таки сподівався наловити риби. І не стільки для того, щоб погамувати рибацьку спрагу, скільки здивувати сім'ю, зробити для неї назавтра подарунок. Щоб зварити на березі справжню рибальську, подвійну, а то й потрійну юшку і запросити до неї діда Олексу та бабу Варку — господарів. До юшки в нього прихована пляшка "Старокиївської", а для дітей — лимонад і медок. Завтра в нього день народження, він думав, що за клопотами, за переїздом усі забули про те, і він не нагадає теж, але отаку приємність для них зробить. Немає нічого кращого, як робити комусь приємність у свій день народження.
Вечоріло, коли Дмитро Іванович добувся на луг до ями. Давно вже були скошені на лузі трави, рибалки та мисливці пообтоптували береги озерець, шорсткіше, сумніше шуміли очерети й осоки, але тиша й зараз була така ж глибока, і так само панував над лугом німий чар вічного спокою, вічного оновлення, сну й пробудження. Зараз луг засинав. Дрімав на високому стозі посеред лугу коршак, стишено, по-вечірньому попискували кулички на піщаній косі під тим берегом, низько, над самою водою просвистів табунець чирят — поспішав на нічне пасовисько.
Дмитро Іванович наживив обидві закидушки й позакидав у темну ворухку глибінь, а сам виліз на кручу й сів перепочити. Він намагався зануритись у тишу, але не міг. Йому заважав стрижиний писк і джеркіт, їх тут було безліч, стрижів, чи як ще їх називають, щурів, юрків, серпокрильців — усіх тих назвиськ він назнав за життя, у їхньому селі їх називали ластівками, як і справжніх ластівок. Вони гніздилися в кручі, дірки були повидовбувані так густо, що круча скидалася на бджолині стільники. Прудкокрилі птахи літали понад самою водою, вони переганяли один одного, раптом повертали назад, шугали прямовисно вгору — жили своїм, не зрозумілим для людей життям. Там, мабуть, були свої трагедії і свої радощі, щось то змушувало одні чорно-білі грудочки ширяти вільніше, швидше, вище, інші літали малими колами, а були й такі, що мовчазно сиділи на грудді під кручею.
І раптом Дмитрові Івановичу пригадалося, що саме отут минулого літа він бачив незвичайного птаха. Серпокрильця-альбіноса. Він був білий, як грудка першого снігу, і такий же ніжний, і надзвичайно веселий та прудкий. Він літав, як біла блискавиця, й чомусь було дуже гарно дивитися на нього. Правда, не раз доводилось бачити, як інші птахи нападали на альбіноса, біленький стриж ніколи не вступав у бійку, він якось легко зміняв напрям польоту й знову мчав з веселим джеркотом понад річковим плесом. Дмитро Іванович пам'ятав, що йому була вдивовижу веселість птаха. Адже хіба не відав, що не такий, як інші, що позначений білістю навіки, що ця білість може принести йому чимало біди і в своїй зграї, і од інших птахів! А може, саме вловлюючи це, він якось особливо почував власну чистоту, сліпучу білість крил, і те наливало серце п'янкою бентежністю, він пив життя великими ковтками, щоб за короткий час спити те, що інші будуть пити довго.
"Я бачив його торік восени. Чи ж повернувся він на рідні береги? Чи те, про що я з острахом думав тоді, вже сталося?—розмірковував Марченко, гарячкове бігаючи поглядом понад водою. Білого серпокрильця не було.— Може, він уже сховався в одну з чорних нір на спочинок? Ні, він завжди літав допізна. Та й якби він літав сьогодні, я неодмінно помітив би його ще тоді, коли прийшов. Отже, оте, гірко сподіване, збулося?"
Дмитру Івановичу стало сумно й аж трохи неприємно, мовби то він накликав своїми думками на білого серпокрильця біду. Звичайно, не він її накликав. Так мусило бути.
"А може, білий серпокрилець десь в іншому місці, на вищих кручах, над ширшими плесами?" І не вірилося.
Дмитро Іванович важко підвівся й заходився лаштувати ложе на ніч. Наносив сухого бур'яну, назбирав сіна, що його ще раніше, до нього, брали з покосів рибалки, вимостив неглибоку ямку під росохатою, з обтіпаним гіллям вербою на кручі. Поклав фуфайку, а сам спустився прокопаною в кручі стежкою до води. Вона на очах міняла кольори на темніші, тугіші й, здавалося, уповільнювала плин.
Ліву волосінь щось посмикувало, він витяг закидушку на берег. На гачку сидів йорж. Він був чорний, колючий, з великими, що синьо відсвічували проти зір, скляними очима — головата потвора, яку, як йому здавалося, він витягнув з іншого віку. Викинувши його, витягнув другу закидушку й теж зняв з гачка таку самісіньку потвору. Він закидав волосіні ще багато разів, але принаду об'їдали йоржі. Урешті, втомившись, закинув востаннє, а сам виліз на кручу й сів під вербою. Річку й луку вже обклала м'якими, темними крилами ніч. Місяць ще не зійшов, тільки жовті серпневі зорі виблискували у високості. Вони були рідкі й чомусь сумні. Темний ліс на тому, нижчому, березі здавався чорною брилою. У ньому пронизливо й моторошно кричала якась птаха: "Іхі-хі-хі-у, іхі-хі-хі-і",—зринав то з одного, то з другого місця божевільний лемент, очевидячки, птаха перелітала з місця на місце. Дмитро Іванович знав цього крикуна, колись він бачив його тут удень. То була велика чорна птиця, схожа на дятла, а може, й з породи дятлових, тільки дуже велика. Але він ніколи не думав, що вона літає вночі й кричить так моторошно. Може, вона й справді збожеволіла? Чи птахи не божеволіють ніколи? їх не мучать страшні думки, й за ними не ходять породжені ними кривди?
Дмитро Іванович не почував страху, проте його серце не знати чому обійняла туга, народжена чеканням чогось лихого для себе, вона виходила з нього й розпросторювалась понад ним, а може, навпаки, й то таки скорше так — його серце акумулювало її з луки, з лісу, з тужного крику чорного птаха, з зір. Дмитро Іванович уже давно збагнув: світ не тільки сміється, народжується, а й сумує, чекає, печалиться за чимось, що не збулося в ньому самому, як часто не збувається в людині. Мабуть, оце саме й був один з таких його моментів, недарма ж так важко німувала лука й так тривожно тремтіли зорі.
Дмитро Іванович сидів на пустельному березі, перед ним унизу текла чорнильно-синя ріка, над ним шорстко шуміла поламана бурями верба, й з усіх боків його обступала темінь. Вона наповзала з луки, звішувалась на темному череві з кручі й хлебтала з річки воду. Він почував її На своїх грудях і горлі, але вона народжувала не страх, а тільки якусь дзвінку тугу в серці. Знову закричав у лісі птах, і той кднк ударився об воду й затріпотів під кручею майже біля його ніг: "Певно,— подумав Дмитро Іванович,— та птиця кричить од самотності". Він теж почувався самотнім. Він уже давно приглядався до багаття, що блискотіло поруч од нього. Міг спробувати запалити багаття й собі — назбирати під кручею паліччя, всілякого хмизу, що його назносила вода,— але зрозумів, що й біля багаття залишиться самотнім. Десь там, у селі, сплять дружина й діти, він міг піти до них, але йому не хотілося їх будити. А його непереможно тягло до людей. І тоді він підвівся, почепив на сучок кошик, щоб сніданок не впорали собаки, і пішов на вогонь. Він ішов не навпрошки, лукою, хоч то було значно ближче, але там міг забрести у болото, а понад берегом. Ішов сухогруддям, далі чагарями, тоді по глибокій піщузі й знову продирався через чагарі й, здавалося, зовсім не наближався до багаття. Потім спустився в долинку, збивав черевиками колючки в висохлій затоці, а коли піднявся на трав'янистий горб, багаття мовби само підскочило до нього. Воно горіло на невисокому березі, біля нього сиділо двоє. Один у накинутій наопаш фуфайці, голомозий — проти вогню поблискувала широка залисина, другий у береті, молодший, полум'я грало йому на вилицях, і вони здавалися бронзовими. Поміж ними на розстеленому клейончастому плащі стояли півлітра, дві зелені пластмасові чарки й лежали огірки, помідори, хліб, ще якась закуска. Молодший тримав у одній руці ніж, у другій настромлений на шпичак кришень сала, підсмажував його на вогні. Жир скрапував у багаття, й воно одпльову-валося червоними іскрами.
Дмитро Іванович пошкодував, що прийшов сюди. "Очевидно,— подумав,— це якісь браконьєри, в кращому разі бариги, хто інший кружлятиме сивуху глупої ночі". Опріч того, він почував ніяковість: вишкрьобав із верболозів просто до чужої чарки; він знав, як неприязно дивляться на таких зайд усілякі випивохи.