Кияни не відступали, але й не мали сили скинути ворога вниз. Все нові й нові монгольські десятки і сотні здиралися вгору і ставали на місце загиблих. Жодна з сторін не піддавалася. Рубалися шаблями, мечами, кололи списами-сулицями, різалися захалявними ножами та кличами, били по головах була-вами-шокпарами, чеканами, залізними ядрами, прикріпленими до коротких міцних ланцюгів. Гам, крик, лайка, стогін, прокляття, дзвякіт заліза, тупіт ніг, важке дихання тисяч осатанілих людей, що зустрілися в смертельному герці, приглушували й отуплювали свідомість. Кров із перерізаних жил і мозок з розтрощених черепів забризкували все довкола рожево-кривавими плямами. Ноги бійців ковзали на залитому кров'ю дерев'яному помості.
Відколи на високих горах над Дніпром стояло це древнє місто, воно не знало подібної січі.
Батий нетерпляче созався в сідлі. Чому застряли "безсмертні"?
Чому не йдуть уперед?
Яка сила стримує їх?
Він посилав усе нові й нові сотні і з надією витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподіваний опір киян. Та сотні танули, рідшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад ні на крок!
Прокляття!
Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помічає нетерплячки дгжихангіра, і спокійно, підкреслено спокійно спостерігав за боєм на стінах.
Коли на Хрещату долину опустилися вечірні сутінки і все довкола почало покриватися сірою млою, Батий коротко кинув:
— Нічого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, і ти, Субедею, закінчиш розпочате — до ночі ввірвешся в місто.
— Гаразд, Саїн-хане,— буркнув старий.— Будь спокійний!
Як тільки Батий у супроводі охорони відбув у свій стан над Либіддю, Субедей підкликав темника Бурундая і, не підвищуючи голосу, тихо проскрипів:
— Ми вже втратили половину "безсмертних". Інші стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи їх із бою, а натомість пошли свій тумен і постарайся збити орусутів зі стін. Уранці ми повинні бути в Києві!
Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидіти в теплій юрті і попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся: старий полководець був не тільки улюбленцем давно померлого Чінгісхана, а й військовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову і буркнув:
— Слухаюсь і підкоряюсь!
Із вводом свіжих військ бій розгорівся з новою силою. В Києві спалахнули пожежі, що осявали все довкола мерехтливим кривавим світлом, і на валах було видно, як удень...
4
Опівночі бій на валу затих. Вичерпалися сили обох сторін. Ніби збігла потоками остання вода зі ставу — і колеса зупинилися, млин став, важкі кам'яні жорна, що гуркотіли без угаву цілий день, перетираючи зерно на борошно, заглухли. Аж дивно стало — над Києвом раптом запала холодна зимова тиша, а смертельно зморені воїни — і кияни, і монголо-татари — де стояли, там у знемозі й попадали на ще теплі трупи загиблих, щоб відпочити, перевести дух.
Добриня обіперся спиною на внутрішню стіну заборола, важко дихав, але меча з руки не випускав, готовий у першу-ліпшу мить знову стати на рівяі нрги і зчепитися з ворогом у двобої.
В голові гуло, ноги тремтіли, а по всьому тілу розливалася важка нелюдська втома.
Та перепочити не пощастило. З темряви до його слуху долинуг чийсь приглушений голос:
— Добрине! Ти живий? Воєвода кличе! Хутчій!
— Іду! — відгукнувся він і, переступаючи через мертвих, поранених та живих, що лежали впереміш, направився до надбрамноЇ вежі, яку міцно утримували кияни. Тут темніло кілька постатей.
Воєвода сидів у кутку, на лаві, поклавши поранену руку на стіл. Обличчя його зблідло, на чолі у відблисках свічки мерехтіли дрібні краплинки поту, в очах — страждання. Його рану щойно перев'язав Василакій, і серце старого боярина заходилося від щемкого болю.
Та, побачивши Добриню, він пересилив себе і усміхнувся.
— Живий?
— Живий.
— Не поранений?
— Бог милував.
— От і добре... Бо тут одна божевільна не вірить. Прибігла посеред глупої ночі, щоб переконатися, що ти живий і не поранений...
З темного кутка раптом почувся докірливий голос Янки:
— Таточку!
Воєвода усміхнувся знову.
— Ну, що там — таточку! Виходь! Виходь на світло! Хай усі бачать, яка в мене неслухняна дочка! Я наказав їй сидіти вдома, а вона прибігла сюди, в саме пекло...
— Я принесла вам їсти,— буркнула Янка, метнувши бистрий погляд на Добриню.— І йшла не сама, а з Василакієм. І мені зовсім не було страшно! А питала я за всіх — і за тебе, і за Степана, і за Іллю, і за...
Вона на мить замовкла і знову кинула погляд на Добриню.
Скориставшись цією паузою, воєвода з лукавинкою в голосі закінчив:
— Авжеж, і за Добриню... Тільки мені чомусь здається, що найперш — за нього!
— Таточку, який-бо ти!
— Е-е, що правда — то не гріх! — махнув здоровою рукою Дмитро і зразу ж посуворішав:— Але я забороняю тобі з'являтися там, де небезпечно! Зразу ж повертайся додому! А Добриня проведе тебе!
— Таточку!
Та воєвода вже підвів очі на Добриню.
— Проведи її, хлопче, щоб не боялася. А по дорозі зайди в собор святої Софії, розшукай ієромонаха Іяникія і дізнайся, чи переховав він у надійне місце бібліотеку князя Ярослава і куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб зробив це негайно. Іди і не барися — мунгали з зорею знову розпочнуть приступ, і ми повинні стягнути сюди всі свої сили! Іди!
Добриня був страшенно вражений словами воєводи. В дещо жартівливому тоні він перед усіма присутніми розкрив сімейну таємницю — кохання дочки Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. І не тільки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення, наказ провести її додому і повернутися з ранковою зорею?
Але ж що це все означає? Чому Дмитро так явно розкрив Янчину і його таємницю? Чому стурбувався долею бібліотеки? Чи не думає він, що кияни не стримають ворожого натиску? Невже не сьогодні-завтра Київ упаде?
Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко вклонився і мовчки рушив до виходу з тісного приміщення вежі. На сходах оглянувся — Янка йшла за ним. Він схопив її за руку.
— Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий, що знову бачу тебе! — не стримав він почуттів, що переповнювали його.
— Я теж, Добрику,— шепнула дівчина.— Я теж!
— Але батько каже правду — тут дуже небезпечно!
— Я не сліпа — бачила. Навіть стріляла з лука.
— Ну от! Так і загинути можеш!
— А ти? Навіщо ж мені тоді жити?
Він допоміг їй зійти на землю, і вони, взявшись за руки, попростували на Гору, до собору святої Софії.
Ієромонаха Іяникія знайшли відразу, як тільки заглянули до приміщення бібліотеки. У великій кімнаті з порожніми полицями було напівтемне. Тільки в дальньому кутку на столі коптів недогарок свічки, а біля нього, над аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця.
На скрип дверей чернець відклав перо і, підвівшись, пішов назустріч.
— Які пізні гості! Мир вам!
— Мир домові цьому,— привітався Добриня.— Ми від воєводи Дмитра. Це його донька Янка, а я — Добриня. Ієромонах перехрестив їх.
— Що ж вас привело до мене?
— Бібліотека, отче. Воєвода просив запитати, чи переховав ти її в безпечне місце і куди.
Іяникій пильно глянув на обох, зморщив лоба.
— Бібліотеку я переховав. Бачите — порожньо стало тут, а було стільки книг! Вся мудрість людська лежала на цих полицях, а тепер — пустка!
— Де ж ти заховав їх, отче?
— Де заховав? Не скажу! Книги — дорожчі за золото! Не скажу!
Дсбриня скипів.
— Але ж воєвода просив дізнатися!
— Воєводі скажу, єпископові скажу, а більше нікому! — суворо відрізав ієромонах.— їм належить знати, а вам — ні! Я ось написав, де заховав книги, і записку цю покладу в тайник. У кожному соборі, в кожній церкві та в монастирях є такий тайник, про який знає тільки владика та князь або воєвода. Якщо я загину, владика прочитає...
— А якщо й він загине?
— Воєвода знатиме. Хтось із нас трьох та залишиться... А хіба так сутужно на валах? Невже окаянні візьмуть Київ?
— Не знаю,— глянув на Янку Добриня.— Не знаю. Але сила у них велика.
— Все в руці Божій! — перехрестився ієромонах.— Ідіть!
Добриня і Янка зачинили за собою двері, вийшли за ворота і повернули в темний провулок. Тут Янка зупинилася, схлипнула і, впавши Добрині на груди, раптом заридала.
Добриня сторопів.
— Янко, чого ти? Що з тобою? Дівчина заридала ще дужче, притиснулася щокою до його кожуха.
— Добрику, Добрику! — вигукнула крізь сльози.— Та невже ж це всьому кінець — нашому життю, нашому щастю, нашому коханню? Боже, навіщо ти караєш нас? За які гріхи? Ми ж нічого не заподіяли поганого ні тобі, ні людям, ні тварям земним! Боже! Ми ж не нажилися!
Добриня обняв її, гладив плечі, що здригалися від плачу, цілував мокрі очі і щоки, заспокоював, умовляв, як дитину, щоб перестала плакати. І Янка поволі затихла, щільніше притулилася до його грудей і довго так стояла, мов мала пташина, в його обіймах, а потім сказала:
— Тепер ти бачиш, Добрику, яка я провидиця? Душа моя відчувала, що спіткає нас лихо! Ось чому я просила тебе в останню хвилину, якщо виживу, вкоротити мені віку, щоб я сама не накладала на себе рук, бо то гріх великий. І зараз прошу тебе, милий, об цім! Не відмов! Ліпше мені відразу загинути, ніж мучитися в чужинській неволі! Ну, обіцяй!
Добриню бив дрож. Невже справді настане мить, коли йому доведеться підняти меча на своє щастя, на це мале дивовижне пташенятко, що несподівано ввійшло в його серце і стало дорожчим за все на світі? Невже це буде? І так скоро?
— Люба! — прошепотів він.— Якщо до цього дійде, ми загинемо обоє. Я не переживу тебе. Але дозволь визначити цю смертну хвилину мені самому. Мені самому! Не нароби дурниць!
— Ні, не нароблю,— запевнила дівчина і, піднявшись навшпиньки, поцілувала його.— Я вірю тобі — ти не підведеш! Ти не дозволиш, щоб твоя Янка стала підніжком у юрті кочовика! Щоб вона поневірялася в неволі по чужих чужинах, як тобі довелося, щоб терпіла наругу та насилля від злих і жорстоких нелюдів!
— Не думай про це! Все буде гаразд! — шепотів Добриня, хоча сам не вірив у те, що казав.— Все буде гаразд, люба моя!
Він легко підняв її на руки, притиснув до себе і, не розбираючи дороги, спотикаючись на нерівних плахах, якими була вимощена вуличка, поніс у темряву, до двору воєводи, а вона припала до нього, притулилася щокою до його щоки і завмерла на його широких грудях, прислухаючись, як десь глибоко, під кожухом, лунко і бентежно гупало юнацьке серце...
5
Ніч для обох сторін була тривожна.