— Захопили у ханській вежі... Виявляється, ми попатрали самого хана Кзу!
— Хай знає, старий розбійник, як нападати на наші села і городи! Хай відчує тепер на власній шкурі силу руського меча! — загули бояри.
Ігор був радісний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотів, — напився шоломом з великого Дону, переміг самого хана Кзу і взяв полон!
— Забирайте найцінніше — і гайда звідси! Тут ні паші для коней та скоту, бо все витоптано, ні дихнути буде від трупного духу! Підемо до умовленого місця, діждемося наших — і рушимо у зворотну путь!
Славута нахилився до Ігоревого плеча.
— А може, послати гінців услід за князями, щоб зразу поверталися?
Ігор був радісно збуджений перемогою, аж хмільний від неї, а тому безпечно відповів:
— Повернуться — не діти... Хай трохи потішаться!
За кілька верстов від бойовища знайшли гарне рівне поле і стали табором. Полон поставили під охороною посередині, коней і скот пустили пастися...
Збігала година за годиною. Звернуло з обіду. Полки Святослава, Володимира і Ольстина Олексича чомусь не поверталися.
Ігор почав нетерпляче поглядати на сонце. І чого баряться?
Славута хвилювався ще більше.
— Даремно ти їх відпустив від себе, княже. Зразу після бою потрібно було повертати назад. До вечора були б на Сальниці. Бо степ уже заворушився.
— Ну, не так скоро збере Кончак свої орди! — відповів Ігор. — Поки гінці домчать до Орелі та Самари, до Дніпра та Помор'я, поки тамтешні хани зберуть своїх людей, не один день мине...
— Не легковаж, княже!
Ігор промовчав. Йому й самому було досадно.
Перед вечором повернулися ковуї, за ними прибув Володимирів полк, і лише перед самим смерком у табір поволі всунувся, переобтяжений полоном та іншою здобиччю, полк Святослава.
Здобич у всіх була велика, і молоді князі раділи, мов діти.
— Я погромив Сугрівське городище і захопив майже тисячу полонеників, — хвалився Володимир.
— А ми набрали стільки паволок та дорогих оксамитів, що на все інше й дивитися вже не хотіли! Половецькими накидками, покривалами та кожухами мости мостили по болотах та грузьких місцях, коли поверталися з-під Шаруканя! — вторив йому Святослав.
Небагатослівний, стриманий Ольстин Олексич не проявляв так гучно почуттів, та по його очах було видно, що він також задоволений і перемогою, і здобиччю.
— Добре ми їх потріпали! — сказав коротко.
— Се бог силою своєю потріпав ворогів наших, а на нас возложив честь і славу! — промовив Ігор і скоса глянув на Славуту, мовби запрошуючи його прислухатися до того, що буде сказано далі. — Та ми поки що зробили тільки півділа, браття. Друга половина діла — попереду...
Ви самі бачили, що на Сюурлії перед нами стояли невеликі сили половецькі. Але завтра їх буде ціла тьма! Тож не будемо гаятись і ждати, поки вони прийдуть, а нині ж знімемося з місця і підемо через ніч! А якщо хто з половців завтра і нагряне сюди, то не всі поженуться за нами, а тільки ті, в кого добрі коні. Отже, сили їхні значно зменшаться, і нам тоді — як бог дасть! Будемо битися!
Славута слухав уважно й схвально кивав головою. Це була розумна думка. Мети походу досягнуто — тож, не гаючись, назад! Щоб не було біди!
Та тут схопився Святослав, заблагав:
— Стрию, далеко я ганявся за половцями, і коні мої не витримають ще одного нічного переходу! Це ж непосильно для них — ніч, день та й знову ніч! Вони падають з ніг!
— Візьмеш половецьких коней, княже, — сказав Славута. — їх достатньо маємо...
— Поки ми їх потемну половимо, поки пересідлаємо, то світати стане... Та й люди стомилися! Не витримають! — І Святослав повернувся до Всеволода: — Скажи їм, стрию! Ми ж упадемо по дорозі! Відстанемо!
Всеволод підтримав Святослава.
— Ігорю, треба дати людям і коням перепочинок! Весняна ніч коротка — не встигнуть половці за одну ніч прийти сюди! А ми тим часом перепочинемо і на зорі зі свіжими силами — в путь!
Ігор завагався і мовчав, поглядаючи по черзі то на Всеволода, то на Святослава, то на Ольстина, то на Володимира.
Чашу терезів на бік Святослава перехилив Ольстин Олексич.
— Княже, коні справді стомилися... Люди теж... Ігор надовго задумався, дивлячись, як пригасає малиновий жар багаття. Потім хитнув головою і тихо промовив:
— Гаразд. Ставте сторожових, відпочивайте. А з зорею — в путь!
А хан Кончак сю ніч не спав.
3
Дізнавшись опівдні про несподіваний напад урусів, він спочатку здивувався, не розуміючи, як вони могли непоміченими пройти від Ворскли аж до Сюурлію, а потім, не знайшовши пояснення цьому, задоволене потер руки, подумавши: "На ловця і звір біжить! Ну, Святославе, тепер ти мій! Сам лізеш у розставлені мною тенета!"
Він не мав ні найменшого сумніву, що на Сюурлій прийшов сам Святослав Київський з братією. Ще два тижні тому з Росі повернувся Джабай і привіз від Аяпа надзвичайно важливу звістку про те, що Святослав задумав великий похід на Дон і зараз поплив по Десні збирати сили!
"Швидко ж ти їх утратиш, Святославе! — злорадно усміхнувся тоді Кончак. — Тепер, знаючи твої наміри, я нанесу тобі попереджувальний удар!"
Однак він скоро передумав. Для чого сурганитися аж під Київ, коли уруси самі йдуть до рук? Чи не краще приготувати Святославові пастку тут, у Половецькій землі?
Ця думка йому сподобалась. Знаючи зі слів Аяпа, куди і якими силами ударить Святослав, він вирішив ждати його приходу дома, на Торі. Сюди та в найближчі навколишні степи він зразу ж закликав орільських та приморських ханів, які й прибули з ордами. Примчали навіть кулобичі з далекої Куль-Оби! Є чим пригостити зарозумілого Ольговича! Буде кому відплатити і за Коб'яка з братією, і за недавню хорольську ганьбу! Всі сили Дешт-і-Кипчака стягнуті в один кулак!
Ну, Святославе! Начувайся!
Після полудня примчав до нього хан Кза. Мов паяний, заточуючись, ввалився в юрту, в знемозі опустився на подушку, простягнув уперед благально руки. На зморшкуватому, подзьобаному віспою обличчі брудні патьоки поту, рідке сиве волосся збилося в ковтюхи.
Кончак уже знав, з чим прибув Кза, в душі зловтішаючись, мовчки ждав, що скаже хан-суперник.
Кза одним духом випив чашку холодного кумису, на яку очима показав йому Кончак, промовив хрипко:
— Хане! — і тут же поправився: — Великий хане! Прокляті уруси захопили мої вежі і мої табуни! Половили усіх жінок і дітей мого роду! Я ледве встиг вивести військо з-під удару! Що мені робити? О, я нещасний! Скажи, що мені робити?
Кончак ледве стримав у собі хвилю радості, що раптом розперла груди. Кза, той самий Кза, який завжди ставав на його шляху, який не визнавав за ним верховної влади над Дешт-і-Кипчаком, нині сам назвав його великим ханом! Яка примхлива доля! Вороги своїми руками прочищають йому шлях до влади! Спочатку уруси прибрали Коб'яка, хитрого і могутнього Коб'яка, який хотів одноосібно правити Степом, а тепер поставили перед ним на коліна сильного і гордого Кзу!
Та хитрий Кончак жодним словом, жодним порухом не проявив своїх почуттів. Навпаки, нахилившись, обняв Кзу за плечі, підбадьорив:
— Не сумуй, хане! Ти врятував військо, а поки за твоїми плечима військо, ти — хан! Жінок же та дітей твоїх визволимо! І стада твої нікуди не дінуться! Іще завтра Святослав розплатиться з тобою за кривду сповна!
— Який Святослав? — здивувався Кза. — Київський? Я його там не бачив... Над полками урусів майоріли стяги Ігоря Сіверського...
— Ігоря Сіверського? То й він тут, мій сват? Пай-пай! — Кончак узявся в боки. — Упізнаю гарячого Ольговича! Видно, напросився, щоб Святослав дозволив іти в голові... Отже, це він тебе сьогодні гарненько попатрав!
Кончак усе-таки не втримався, щоб не вколоти хана-недруга.
Кза схопився на ноги. Кончакові слова боляче вдарили його по серцю.
— Я відомщу йому!
— Ми помстимося! Ми! Гуртом! І не тільки йому, а всім князям і передусім Святославові! — жорстоко кинув Кончак і взяв Кзу за плечі. — Настав наш час, хане! Круг мене нині зібрався весь Половецький степ! Я приготував Святославові добрячу петлю, і він уже всунув у неї свою голову! Залишилося зашморгнути!.. Якщо ми тут погромимо урусів, тоді ніяка сила не спинить нас у нашому поході на Русь! Ти розумієш, що це означає?
Кза, звичайно, розумів: Русь залишиться без захисту. Але він також розумів і те, що ця перемога незмірно зміцнить владу Кончака над степом. Коли б Кза не думав про визволення своїх родовичів з уруського полону, він і пальцем не ворухнув би, щоб допомогти Кончакові. Та що зробиш — мусиш!
— Ми розгромимо їх! — озвався похмуро. Кончак струснув його за плечі.
— Кза, допоможи мені! Кза! Хай твої вивідачі слідкують за кожним кроком Ігоря і про все повідомляють мені! Це добре, що він відірвався від Святослава! Ми погромимо спочатку Ігоря — завтра погромимо! А потім гуртом навалимося на Святослава з братією... Кза!
Кза вийшов, а Кончак плеснув у долоні і владно кинув молодому вилицюватому джигітові, що заглянув у юрту:
— Коня мені!
4
Дрімає у полі хоробре Ігореве гніздо. Далеко залетіло! Сонна ніч зависла над ним темним половецьким шатром. Тільки вряди-годи хтось хрипло забелькоче вві сні чи захропе стривожено кінь, натрапивши в траві м'якими рухливими губами на щось бридке, відразливе — на слизького слимака чи на холодну земляну жабу.
На сході ледь-ледь зажеврів край неба. Кривава зоря світ ізвістує. Із широкої долини Сюурлію потягнуло туманною прохолодою і терпким запахом лепехи.
Славута підвів голову, розплющив очі. Прислухався. Що його збудило? Чи комарі завели свою передранкову пісню, чи десь у норі розтривожилося кубло степових джмелів? А чи...
Він нахилився, припав вухом до землі. Завмер. Ні, не комарі то і не джмелі. То гуде земля. Степ стугонить від тисяч кінських копит! З усіх усюд той гул долітає!
Де й сон подівся!
Славута кинувся до Ігоря, що спав неподалік на м'якій половецькій кошмі, затермосив щосили.
— Княже, вставай!
Ігор протер очі.
— Що? Пора вже?
— Половці!
Ігор підскочив.
— Не може бути! Звідки?
— Ідуть — і від моря, і від Дону, і від усіх сторін. Сам послухай!
Ігор ліг на землю.
— Ну, що? — заквапив його Славута.
— Ти не помилився, учителю... Справді, коні копитами б'ють! Земля гуде, мов перед грозою! Обступають нас бісові діти зі всіх боків! Ну й веремія здійметься уранці!..
Славута скрушно похитав головою.
— Якби тільки веремія...
— Ти думаєш — гірше? Що ж нам робити?
— Передусім будити людей, готуватися до бою, а потім усією силою пробиватися до Дінця!..