В руках вона тримала якусь шматину.
— Пішли, хлоп'ята! — весело покликала вона нас. За тонвагеном на лавці висів наш кіноодяг. Не одяг,
а якесь рам'я — під руками розлазилося, латка на латці. Я б таке зроду не вбрав. Але для мистецтва... Валька з Клавою одійшли за ріг тонвагена, і ми почали пере-той... перевтілюватись... А тоді, одягнувшись, вже не втрималися і, присідаючи й тицяючи один на одного пальцями, почали реготати:
— Ти диви, ти диви на нього — от опудало!
— А ти! Обернись на задні колеса! На себе глянь! Наче з тюрми втік!
— Ой, не можу! Ой, не можу! В такому дранті — і губи намащені...
З-за тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному розпанаханому платті, що ледь держалося в неї на плечах. Ми враз виструнчились і схилилися в поклоні:
— Бон абажур, мадам...
Валька, взявшись пальчиками за край своєї шматини, присіла, як ото балерини в опері присідають. Ми зареготали всі четверо.
— Досить, досить вам! До роботи! — почувся крик режисера.
Коли ми вийшли з-за тонвагена, він повів нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю під розлогим деревом на березі озера. Посадовив на лавки, сів сам і почав:
— Отже, так, старики! Кіно, яке ми знімаємо, розповідає про революційні події 1905 року в Україні... Вас запрошено взяти участь в одному з епізодів... Зміст епізоду такий: на кладці над річкою революціонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду... Артем тікає... Ви — у човні неподалік від кладки. Рибалите... Ви бачите цю сцену, страшенно радієте, аж підстрибуєте. І все... Тільки радість повинна бути на повну котушку. Для цього ви собі уявіть, наприклад, що ви не лише не любите жандармів, а що цей конкретний жандарм — ваш особистий ворог, що він вас завжди ганяє і таке інше. Ану, зробимо пробу. Отже, я жандарм. Біжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю — плюсь! Ну!..
— Гк-аа! Га-ля-ля! І-і-і! Го-о-о! — підскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи і ревучи на все горло.
— Стоп! — піднімає руки режисер. — Не те! Це вже занадто! Базар. Так ніхто з нормальних людей не радіє. Це з репертуару божевільних. Так ви тільки самі попадаєте у воду та й годі. Треба, щоб було життєво, переконливо.
От тобі маєш. Сам же наказав "на повну котушку"... Занадто... Хе! Побачив би він, що коїться у нас у класі, коли вбігає староста Степан Карафолька з криком, що математичка захворіла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радість!.. А це...
— Ану, ще раз спробуймо. Тільки серйозно, по-справжньому. Жандарм падає... Плюсь! Ну!
— А... О... І... — мляво вигукуємо ми, ледь усміхаючись...
— Стоп! — знов піднімає руки режисер. — Ви мене, старики, не так зрозуміли. Це вже крайність. Так радіють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радіти? Це ж ваш ворог! Найзапекліший ворог! І його кидають у воду! Радісно ж бачити таке. Він же так знущався з вас! Стривайте! Це ж він вам учора ґулі понабивав! Ну так — він. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацію, наклеєну на паркані, він почав розганяти вас, піхвами від шаблюки тільки — раз-раз! — от вам і ґулі... Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — Режисер говорив так переконливо, наче це було насправді (слухаючи його, я на якусь мить навіть раптом повірив, що це не дядько, а справді жандарм набив мені ґулю).
— І ось цей катюга біжить по кладці, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!), — збуджено вів далі режисер. — Схопив Артема за руки... Артем розвертається. Тиць жандарма. Той — плюсь у воду! Ну!
— Го!.. Ха! Ха!.. Ігі... Ой!.. — підхопилися ми всі разом у щирому запалі.
— Годиться! Молодці! Спасибі! Щоб так було під час зйомки. Домовились? Людмило Василівно! Людмило Василівно! (І знову підбігла жінка у халаті з чемоданчиком). — Відновіть їм, будь ласка, їхні ґулі. Та підмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епізоді на явочній квартирі дати репліку про ці ґулі...
Поки Людмила Василівна поралася біля нас, Валька шепнула мені на вухо:
— Пишайтеся! Ваші ґулі увійдуть в історію мистецтва. Вони допомагають створити художній образ.
— Кінчай! — сказав я незалежно, але тільки для годиться, щоб приховати горду радість: а що ж! Через нас навіть репліку якусь нову у фільмі дають!
— Ходімо, ходімо! Будемо починати зйомку! — сказав режисер.
Він підвів нас до човна.
— Веслувати вмієте?
— Го-го! — вигукнув Ява. — Ми ж у плавнях виросли!
— Прекрасно! Отже, так: дівчина сяде на носі. Ти, — показав він на Будку, — отут... Ти, — взяв мене за плече, — з веслом отут... А ти, — сказав він Яві, — з правилом на кормі... На кормі й на носі, як бачите, мотузки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. І стежте, щоб човен не знесло. І ще одне — в жодному разі не дивитися в апарат! Тільки на жандарма. Бо зіпсуєте мені кадр.
Ми сіли в човен, Ява відштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивіше і хвацькіше — хай бачать, як я вмію!.. Але вже втретє гребонути не встиг.
— Стоп! — заволав оператор, що по той бік кладки націлявся на нас з плоту кінокамерою. Від несподіванки я тіпнувся, черкнув веслом по воді, затримуючи його, і оббризкав Будку і Яву. От тобі й показав, як я вмію!
— Назад! — закричав оператор. — І трошки ліворуч... А тепер праворуч... Вперед трошки... Ні-ні, це багато. Назад. Ліворуч тепер... Ще трохи... Досить, досить. Трошки праворуч...
Хвилин з п'ять, не менше, ми отак маневрували під командою причіпливого оператора, аж доки він крикнув:
— Сто-оп! Кидайте якори! І сидіть тихо, щоб не збити човен...
Ява на кормі, а Валька на носі скинули у воду каменюки, і човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки...
— Увага, увага!.. Приготуватися! Починаємо... — почувся несподівано гучний голос режисера. Він уже, виявляється, стояв біля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як він опинився на плоту, ми так і не помітили — наче пройшов просто по воді.
Жандарм і дядько покидали цигарки. З берега по кладці підбіг до них юнак у береті. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче іграшкова класна дошка, і на ній крейдою написано:
"АРТЕМ" 297-1
— Увага!.. Почали!.. Мотор!.. — крикнув режисер. Юнак у береті розчепірив отой "шлагбаум" на дощечці, підніс до самісінького носа жандармового — клац!
— "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль перший. .. — крикнув юнак, дощечку під пахву і пригинцем швидше на берег.
А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладці. Тоді Артем враз вирвав руки, розмахнувся... бемц! — жандарма в груди. Жандарм — беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здійнялися аж до неба — не те, що від мого весла! Мить — і вже з води стирчать тільки жандармові чоботи. А Артема й сліду не стало. Закипіла вода — тиць! — вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очі заліпило, з носа тече, звідусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на півтора метра. Ух ти! Гарно грає.
— Та радійте ж, радійте! — почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.
Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, підхопилися... У мене не було дзеркала, і я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви і в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуваті. Очі витріщені, роти роззявлені, перекривлені. То була, звичайно, не радість. То було казна-що.
— Стоп! — закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.
— Ви що, поснули? Хто за вас гратиме — я? Ви ж в одному кадрі з жандармом. Жандарм падає... Наїзд трансфокатора — ви радієте... Я ж попереджав. Зіпсували мені перший дубль. І жандармові треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.
Ми сиділи, як побиті. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадіти. Ну що ви хочете! Це ж усе-таки наша перша в житті зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Нікулін!
Жандарм виліз із води, посварився на нас кулаком, але без злості, усміхаючись. Ще й підморгнув. І пішов за тонваген перевдягатися.
— Негарно вийшло! Підвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадіємо! — зашипів з корми Ява.
— Ага, — сказав Будка.
— Ну так, — сказала Валька.
— Авжеж, — сказав я.
Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собі радість, — сидів і згадував усе найкраще, що було в моєму житті: і як мені нові футбольні бутси купили, і як я найбільшого на баштані кавуна вкрав, і як мій ворог відмінник Карафолька двійку з фізкультури схопив... Я спіймав на собі Явин погляд. Він дивився на мене з уїдливою посмішкою. Я знаю, знаю, що він згадує! Він згадує, як я, стрибаючи при всіх з верби у воду, зачепився трусами за гілку, розпанахав труси і летів у воду голий... Ну добре, хай згадує, мені для мистецтва не жаль! Аби лише зйомку не зривав!
— У, гад, жандарм Європи, так тобі й треба!.. Хі-хі-хі! — це шепоче про себе поряд зі мною Будка — настроює себе, готується. Мені не видно й не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадіємо!
З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухісінькому мундирі — наче й не падав у воду.
І ось знову вони стоять з Артемом на кладці.
— Увага... Починаємо... Мотор! — кричить режисер. І знову підбігає юнак у береті, клацає своїм "шлагбаумом" і вигукує:
— "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль другий... Гкрчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом.
Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарму воді... Ми підхоплюємося...
— Стоп! — кричить режисер.
— Тю-у-у...
Пропав такий заряд...
Виявляється, тікаючи, Артем послизнувся і впав. Він був ще в кадрі. А Артем — герой і не повинен падати. Герої не падають. У кіно падають лише негативні персонажі.
Винуватий Артем бубонів:
— Звичайно... Накидали тут лушпиння якогось... І канатоходець послизнеться...
Режисер хмуриться і мовчить. ІЬловних героїв фільму режисери не лають. Режисери лають лише статистів.
Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усміхається і не підморгує. Іде за тонваген перевдягатися.
І ось знову...
— Увага... Починаємо... Мотор! Клац! — "шлагбаум".
— "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль третій... ...Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Ура! Га-га-га! Го-го-го! — мов скажені, по-справжньому радіємо ми, радіємо не стільки "за роллю", скільки тому, що нарешті нас знімають.