Треба лиш, мов оті Франкові каменярі, прокладати дорогу прийдешньому, мостити йому мости, дружно, як то писав буковинський соловій Федькович, братися "однов силов до одної справи".
І ще раз присутні зустріли її слова оплесками. Потім виступали із зали. Леся слухала промовців, і серце її повнилось гордістю: яка любов, яка увага! До літератури, політичних подій — там, на великій Україні... "Ні, — заперечила в думках, — ніколи і ніякими кордонами не розмежувати землі української".
Котрийсь із студентів запропонував видати поезії Лесі Українки на громадські кошти. Лариса Петрівна не встигла навіть словом заперечити, як пропозицію — знову під оплески! — прийняли. Лишалося тільки подякувати.
Вечірка закінчилася пізно. Додому Ларису Петрівну і Кобилянську проводили, окрім Осипа Степановича, Симович і ще кілька шанувальників.
— Я оце ніяк не заспокоюся після вашої затії, — вже котрий раз признавалася Леся. — Незручно якось друкуватися на таких засадах.
Симович запевняв, що це з виняткової поваги до гості, що цим пишатися треба, а не печалитись.
— Ви ж бачили: молодь сама забажала.
— У вас он своїм ніяк видаватися. Тим же Стефаникові, Черемшині.
— Не бідкайтесь, і Черемшину видрукуємо.
— Та вже ж! Що з вами вдієш? — згодилася Леся. — Видавайте, коли є на те палке бажання. Дещо візьмемо друкованого, а більше нового, що встигну тут написати... Догляньте лише, щоб те виданнячко було чепурненьке.
На тому й розійшлися.
IV
Гей, піду я в ті зелені гори,
Де смереки гомонять високі,
Понесу я жалі одинокі
Та й пущу їх у гірські простори...
Так думалося, так бажалося... А вони — хоч би один куди подівся, розвіявся чи заглух навіки. Печуть її і ранять невидимо. Чи дивиться на гір легку мережу, вбирає подих їх смолисто-фіалковий, чи слухає шум потоків, спів флояри, — завжди і всюди жалі, жалі, жалі... Вони її вдягають у смуткові шати, гартують у вогні пекельнім. Ще й родять пісню! "Гей, шалена пісне! Чому тобі ні впину, ні зупину? На серці радість — ти ридаєш, плачеш, а смуток — то смієшся-чуєш, пісне? Чи ти мені помститись хочеш? Так за віщо?! Хіба тебе я стримувала в леті, хіба з тобою ми були нещирі? Навіщо ж нині краєш мені душу? Поглянь, я тиха, я спокійна... Я зовсім втомлена. Іди над Черемош, на Рунг чи на Магуру, знайди собі там пару, а я спочину. Попереду ще досить праці і змагання — тож сил бракує".
Та пісні не слухалися, біль не вщухав. Місяць, поки жила в Кімполунзі, вони — як змовились — творили одне одного, терзали думку й тіло. Бралася за "Миха-їла Крамера", хоч "Жизнь" — вона того не знала — уже й була закрита, а на папір лилося: "Ти не хтів мене взять...", "Квіток, квіток, якомога більше квітів..."; прагнула писати про Вілу-посестру—уста вимовляли: "Він навіки згинув!"...
..Хто мене поставив
Сторожею серед руїн і смутку?
Відповіді не було. Та й хто міг знати? Хто міг подумати, що години, дні вона марнує в спогадах та мріях? Про віщо? А про те, про що взагалі не варто б думати. Хоча б тому, що дійсністю воно ніколи не було й не буде.
Стративши отак-от червень, Леся на початку липня повернулася з Кімполунга до Чернівців. Нерви ніби й наладились, і сил ніби побільшало, та — лихо! — материному пророкуванню, мабуть, таки судилося збутись: у неї з'явилася нова якась хвороба. Рипить у грудях, зрідка йде кров. За всіма ознаками — сухоти. Видно, мало їй було отих ночей, тих страхіть січнево-березневих, треба ще й цього спізнати. Ольга Юліанів-на одразу ж повела до лікаря. Той вислухав, оглянув.
— Сказати правду, справа кепська. Легені вражені. Катастрофи ще можна уникнути, але ні в якім разі не запускати хвороби.
Кобринський був знайомий Кобилянської. Він знав, що панна Леся добра приятелька Ольги, йому хотілося допомогти по щирості.
— От що, ясні панни, — звернувся до обох, — вам треба в гори. Далеко, чи то пак, високо в гори. Де ні пилинки і де багато смерек... Я незабаром виїжджаю в Буркут. Це майже в Чорногорії, понад тисячу метрів над рівнем моря. Там щось на взірець маленького курорту. Ви, панно Ольго, напевне, чули?.. Так от, ви могли б туди дістатись? Я обіцяю вам нагляд. Одне лиш кепсько: там ніде жити. Кілька будиночків у таку пору звичайно зайняті. А все ж спробуйте. Спишіться, запитайте, не тепер, так пізніше щось знайдеться. Єдиний вихід, — розвів руками.
Він має рацію: єдиний вихід. Заявись вона зараз додому — вся її з трудом здобута незалежність лусне, як мильна булька... Так, але як туди їхати? Світ не близький. А з її здоров'ям тільки в мандри. Та ще в гірські. Весь вечір, повернувшись од лікаря, міркували, як його краще влаштувати ту поїздку. Ользі Юліа-нівні їхати — щоб допомогти — не випадало, було ряд причин, зриватися ж самій...
— А знаєте, о чім я думаю, Лесю? — сказала зрештою Кобилянська. — Що, як удатися до Квітки? Пощо має лєшувати тамтою Швейцарією, коли тут не згір-ше. Легінь він, як по мені, файний.
Климента Квітку Лариса Петрівна знала вже кілька років по Києву, проте не настільки, щоб запропонувати йому своє товариство. В Чернівцях він майже випадково — заїхав з друзями, теж студентами. Хоче податися до Швейцарії на лікування. У нього теж, здається, сухоти чи доведена до краю анемія. Виснажений, нервовий, а до роботи ще беручкий! Молодість! Коли б їй одняти зараз дев'ять літ — ого, що б то було!.. Звідкілясь, певно од студентів, довідався, що вона тут, — розшукав. Обіцяв ще зайти...
Ні, його таки сама доля послала, цього Климента Квітку. Погодився — лиш Кобилянська натякнула. Виявляється, у нього вже й грошей замало, і взагалі, чував, карпатський клімат ніскільки не поступається швейцарському. А коли там будуть ще й купелі...
— Так це ж чудово! — захоплювався Квітка. — Мов санаторія!
Чи він завжди такий піднесений, чи удає?.. Але — навіщо б, заради кого?.. Чому такий завбачливий, уважний? Багато ж їй доводилося стрічати краян, та цей якийсь... незвичайний. Щадить її, немов сестру чи... яке безглуздя!.. Навіть не розказує їй київських новин.
— Нічого нового.
Навмисне криє чи й справді далекий того? Але і ні. Вона пригадує, він був активним. Та й по тому, як тут усім цікавиться, можна судити... Отже, жаліє, оберігає. З якого дива?
Все ж було приємно. Приємно і бентежно якось. Щоправда, не обійшлося і без прикростей. Невідомо (ще одна загадка!), навіщо було Квітці писати її рідним усю правду. Отак ні сіло ні впало узяв та й виклав. Буцімто вона вже й справді при смерті... Спробуй довести тепер татові, що ніякої причини для тривоги немає, що в неї катар — і більш нічого, і що з вигляду вона здорова, навіть поправилась... їм тільки дай привід! Уже, будь ласка: "Не затримуй Квітку, нехай їде в Швейцарію". Хай собі їде. Він не маленький, знає, де йому і як ліпше. І нікого вона не затримує. Але, звичайно, й не забороняє бути коло неї. Це взагалі було б безглуздо — сказати людині: не стійте, не сидіть і не ходіть коло мене, зрештою, не дихайте повітрям, яким я дихаю... Виходить, так. І взагалі яке тут "втручання в наші сімейні справи"?
Поки відповідь з такими міркуваннями йшла до Києва, до рук Петра Антоновича, якого Квітчин лист і схвилював, і цього разу чомусь розсердив, Лариса, владнавши все необхідне, виїхала на Буркут. Квітка вирушив кількома днями раніше.
Зустрілися вони у Вижниці, у Ганни Москви. Москва доводилась Квітці чи то далекою родичкою, чи просто знайомою його батьків. Зрештою, як би там не було, а гостей вона прийняла радо, Лесі виділила кімнатку, по-материнському про неї турбувалась. Тиждень, який подорожні провели у Вижниці, чекаючи відповіді з Буркута, залишив приємні враження. У хляпавку — її тут не бракувало — сиділи вдома, читали або писали листи, в погіддя гуляли, переважно за містом, над Черемошем, у горах. Одного надвечір'я, коли стояли високо на горі Німчич, вона побачила щось таке неви-мовно красиве, як мрія: на фоні зелено-голубих верхів — поодинокі будиночки. Вони здавалися піднятими кимось до сонця... Казали, що то Ростоки, але чи може село бути таким казковим? Скоріш усього то міраж, і вона певна — таке не повторюється, як би того не хотів.
Відповідь з Буркута була невтішною: кімнати до першого серпня не передбачалося. А ще ж тільки середина липня! Ганна Семенівна радила перечекати цей час у неї; Квітці не терпілося їхати. Остаточне слово було за нею. І Лариса Петрівна вирішила їхати. Одне, що Вижниця — все-таки не гори, хоч тут і гарно, і люди куди привітніші, ніж у Кімполунзі, а головне — її вабили майбутні зустрічі з Франком та Гнатюком, які вже були в Криворівні.
Дорогою, в Кутах, їх наздогнала телеграма: Ганна Москва (вони так і домовилися) сповіщала, що в Буркуті на них чекає кімната.
— От бачите, — радів Квітка, — поки доїдемо — буде й Друга.
— А як не буде?
— Мала біда! Під смерекою ляжу та й спатиму. По-гуцульськи.
Фіакр погойдувало. Пара вгодованих коненят несла його легко і швидко. Опівдні були в Косові.
— Батьківщина Михайла Івановича, — повідомила Леся.
— Павлика?
— Так...
Вони посходили, поки візник підгодовував коней, стояли в центрі містечка.
— Щось він мені, цей Косів, не вельми подобається... Ніби в ямі.
Місто лежало в глибокій ущелині, на дні якої шуміла річка. З боків його стискували скелясті гори, випинаючи, мов ребра, свої могутні кам'яні схили. Правий берег трохи нижчий, пологіший, але також утиканий гостроверхими пагорками, які дедалі густішали, вищали. Вулиця, мабуть, одним одна в місті, тяглась попід скелями. Обіч неї ряди низеньких та зрідка двоповерхових будинків, дворики, що впиралися з одного боку у воду, з другого — в голе каміння. Садків майже нема. Вони видніють десь аж звідти, з-за Косова, де річка, ткнувшись у непорушну скелю, робить крутий заворот. Там широка заплава, рясніють хатки... Косів, кажуть, славен своїми торгами. Базарного дня заїжджаються сюди з усіх навколишніх сіл і містечок. Ведуть на продаж маржину, везуть кукурудзу, бринзу та будз, усяку сушеницю, вино; місцеві майстри виставляють щонайкращу упряж, блєхівки31 та інший ходовий крам... Збираються поважні газди й газдині, легіні й дівчата, стрімкими плаями спускаються з-під самісіньких хмар вівчарі; не обходиться і без калаїв... Гомонить тоді місто! Торгується, плаче, трембітить, співає.