Мало не щодня балакаю ще з екскурсантами.
— Багато ж їх буває тут?
— Сила-силенна! Торік у травні приходило три з половиною тисячі чоловік з нашого краю та ще двадцять одна делегація з інших країн світу.
Ничипір Антонович розповів і про одну цікаву бесіду з українцями, що приїздили сюди з Канади. Один із них спитав діда Дейкуна:
— Скажіть, де тут можна побачити українця?
— А оце всі, що бачите, ото і є українці,— відповів дід.
— Ні, ви мені покажіть справжнього українця,— підкреслив канадець.
— Якщо ви хочете побачити українця в шапці, чумарці, широких штанях, на возі, який тягнуть сірі воли, то таких уже немає — перевелися. Всі вони з чумацьких возів пересіли на автомашини та мотоцикли, носять тепер інший одяг, не впізнаєте їх. Якщо ж ви хотіли побачити українця, який любить чарчину, вареники з сиром, галушки, то перед вами він стоїть — це я! Так, я справжній українець і душею, і тілом. Люблю свій народ, свою землю й те, що на землі. У нас справді все змінилося! Навіть птиця, що летить сюди навесні з вирію, часом блудить, бо не пізнає землі,— так швидко все змінюється. Ось тут, де ми стоїмо з вами, колись були запорозькі очеретяні курені, а тепер гляньте: там заводи, а он Дніпрогес, що світить на всю Україну. Ми ж давно вже забули не то що про каганці, а й про гасову лампу. Хіба ж погано?..
Канадець більше не питав нічого в діда Дейкуна. Кажуть, що в роки першої п'ятирічки під зеленими шатами цього дуба відпочивали комсомольці — будівники Дніпрогесу. Таємними воєнними ночами збиралися на раду партизани. І їдуть, і йдуть до нього звідусіль — зблизька й здалека — люди. Ідуть невпинним потоком. Багатьом хочеться побачити це чудо природи, намилуватись його красою.
НАПУТНІЙ ТОСТ
Ніч. Надворі виє хуртовина, мороз химерно розмалював шибки гуртожитку. Студенти, кутаючись у байкові укривала, лягали спати. Один з них — Антін Юрченко — не-вгавав:
— Хлопці, а знаєте, що я сьогодні чув?
— Ну, кажи вже, та будемо скоріше спати, бо холодно! — озвався другий.
— Чув я, що в історичному музеї е цікава людина — академік Яворницький. Всі, хто слухав його розповідь, страшенно захоплені. От би побачитися з ним!
Ця коротенька розмова перед сном запала в серце третьому студентові — Дмитрові Яким'юку. Він дав собі слово: будь-що послухати Яворницького. Та не одразу йому вдалося це зробити: двічі ходив до музею і щоразу — невдача: академік то хворів, а то поїхав до Києва на сесію Академії наук. Коли пішов утретє, побачив літнього чоловіка, що вів за собою групу екскурсантів і щось казав їм. Він одразу догадався, що це Яворницький, і прилучився до гурту.
Жвава, образна мова, пересипана всякими сміховинними? історіями, зачарувала юнака. Йому дуже хотілося поговорити, ближче познайомитися з ученим, але в музеї він не насмілився підійти до нього. Після цього часто заходив до музею, і якщо дізнавався, що Яворницький там, Яким'юк: одразу ж ставав у групу відвідувачів, яких так само, як і його, вабило послухати розумного й веселого оповідача.
Напровесні того ж року Дмитро Яким'юк з своїм другом студентом Юрченком повертався з парку Шевченка до свого гуртожитку. Сонце вже сідало. Вони проходили повз будинок Яворницького. Глядь, аж на ганку сидить біловусий, в синіх окулярах та капелюсі Яворницький. На його. колінах дрімав сірий кіт. "Отут,— подумали студенти,— ми й познайомимося!" Пройшли біля ганку раз, вдруге. Спостережливий професор це одразу помітив.
— Що це ви, хлопці, тут роздивляєтесь? Ану, підійдіть-но сюди ближче! — лагідно звернувся до них учений.
Студенти радісно підійшли й призналися, що вони вже з ним трохи знайомі, бо кілька разів бачили його в музеї.
— А хто ж ви такі будете?
— Ми, Дмитре Івановичу, студенти медики, вчимося на третьому курсі іституту.
— Відкіля ж ви родом? Хто ваші батьки? Розмова зав'язалася на цілу годину. Сонце вже сіло, стало смеркатися. Професор підвівся з стільчика збираючися йти в кімнату.
— Ну, хлопці, ходімте зі мною чайку поп'ємо. Ви ж, —мабуть, голодні?
Юнаки охоче прийняли запрошення. Зайшли вони до приймальні — і роти пороззявляли. На них, ледь примруживши очі, усміхаючись, дивився веселий запорожець з люлькою в зубах. Цю картину намалював Микола Струнников на старовинній українській скрині. Хлопцям здавалося, начеб вони справді потрапили па Січ: он у вихорі танцюють козаки, трохи далі, під столітнім дубом, кобзар грав, а ось на баскому коні запорожець з списом і рушницею за плечима пильно вдивляється в далечінь, щоб не пропустити ворога на рідну землю.
Прибулих шанобливо зустріла дружина професора. Вона вже звикла до несподіваних гостей, яких будь-коли може привести щиросердний господар.
— Приймай гостей, Серафиме Дмитрівно! До нас завітали медики!
Зайшли до їдальні. Дмитро Іванович сів на своєму місці, на стіл подано чай з конфітурою та смачні пиріжки з рисом.
— Наїдайтеся, хлопці, не соромтеся. Я знаю студентське життя. Не раз і в мене кавчав порожній шлунок!..
Спочатку хлопці відмовлялись, а потім посміливішали й нумо пригощатися з таким апетитом, що через п'ять хвилин на тарілці жодного пиріжка не стало.
— Спасибі, Дмитре Івановичу, за вашу ласку й гостинність, ми такого харчу в своїй їдальні не бачили.
Після вечері Дмитро Іванович запросив студентів до свого кабінету і з жартами та приповідками розповів їм про свої бувальці між панами й простими людьми.
Студенти від його оповідань так сміялися, що аж кіт насторожився.
— Це я так, хлопці, для розваги. А взагалі хочу сказати вам ось що. Наш народ і наш край мають хороше й славне минуле. Ми маємо право ним пишатись. Але цього мало. Нам з вами треба добре й старанно вивчати сиву давнину. Повірте мені, все це пригодиться для того, щоб молоде покоління вміло цінувати надбання наших предків. І коли ви будете знати минуле, то знайдете шлях і до прекрасного майбутнього.
Прощаючись, Дмитро Іванович просив студентів, яких він уже встиг полюбити, навідуватись до нього, не забувати стежки до його хати.
Хлопцям кортіло ще зайти, та якось незручно було без діла турбувати вченого. От Дмитрусь і придумав. Заходячи до Яворницького, він попросив дати йому лопати. З своїм товаришем вони перекопали в садку землю, розпушили грядки на квіти, потім узяли пилку й позрізали сушняк, зняли гусінь з фруктових дерев. Дмитро Іванович увесь час допомагав їм і був вдячний за добру послугу.
Серед нових своїх знайомих Яворницькому найбільш подобався допитливий і смирний Дмитрусь. Одного разу професор сидів з ним на веранді за склянкою чаю. Раптом він спитав Яким'юка:
— Розкажіть, Дмитрусю, як ви там живете в гуртожитку?
— Та нічого, жити можна. Правда, трохи тіснувато, та що вдієш.
Дмитро Іванович подумав-подумав, а тоді й каже йому:
— А знаєте що, Дмитрусю, переходьте до мене, будете жити в мезоніні, на другому поверсі. Там є невеличка кімната, ліжко, стіл, а двері відчиняються просто до парку Шевченка; перед вами — чудовий краєвид...
Від цієї спокусливої пропозиції Дмитрусь не міг відмовитись. Він погодився, перейшов і жив там два роки; аж поки закінчив медінститут.
По кілька разів бачилися вони протягом дня. А ввечері Яворницький запрошував свого вихованця до кабінету, щоб удвох почитати свіжі газети, листи та журнали. Справа в тому, що після операції катаракти Дмитрові Івановичу було важко читати. Йому була потрібна допомога.
— Дмитрусю, читайте мені, будь ласка, спершу заголовки статей, а потім я скажу, яку статтю прочитати,— просив-академік.
Більше доводилося читати статті про міжнародне становище, про науку.
Сумувати Дмитрусеві на новій квартирі не доводилося: в його розпорядженні була величезна й рідкісна бібліотека. Він брав у свого шефа гори книжок і читав їх запоєм.
— Яка ж вам, Дмитрусю, найбільше сподобалася книжка? — якось спитав професор.
— "Дніпрові пороги".
— Що ж ви там знайшли цікавого?
— Мова! Жива, барвиста народна мова! Дмитро Іванович пройшовся вздовж свого кабінету, підійшов до Дмитруся, ласкаво глянув йому в вічі й сказав:
— Я і російську мову знаю не гірше, як свою українську. Але цю книжку я тільки за часів Радянської влади: написав українською мовою. За царату мені не дозволяли писати про запорожців рідною мовою. Тому історію запорозьких козаків я написав російською мовою. Як це було-образливо. Я навіть про це скаржився Льву Миколайовичу Толстому і просив, щоб він поклопотався в міністерстві, сказав би за нас своє ваговите слово. А "Дніпрові пороги" я писав, коли вже були розкуті і серце, й душа моя. Тому, напевне, вона й сподобалася вам!
За "Дніпрові пороги", як розповідав Дмитро Іванович, йому 1930 року присуджено на Всесвітній виставці книжок другу премію — 16 тисяч карбованців. Частину йому видали готівкою, а більшість — торгсинівськими талонами, за які він міг тоді купити собі будь-що.
Пізніше стало відомо, що готівку Дмитро Іванович витратив на придбання музейних експонатів. Він роздавав гроші кобзарям, селянам, студентам, часто — нема де правди діти — на досаду своїй жінці.
Не раз доводилося спостерігати, з якою шанобою Яворницький ставився до молодих людей. Він знаходив спільну нову з тими, хто був набагато молодший від нього, приваблював до себе щирим словом, своєю теплотою, розумними порадами.
Лікар Яким'юк згадує академіка Яворницького як людину, що збагатила його духовно, допомогла стати справжнім медиком.
— Професор Яворницький на все життя прищепив мені любов до медицини, до людей, до праці. Коли я бачу хворого, який боязко заходить до лікарського кабінету, я зразу ж згадую Дмитра Івановича. Згадую і думаю, як би він повівся, щоб ця людина вийшла з мого кабінету радісна, вдячна, цілком задоволена моєю допомогою?
Яворницький умів заглянути в людську душу, він добре знав і швидко розбирався в людях. А це чи не найголовніше для тих, які віддають себе служінню народові!
— От ви, Дмитрусю, незабаром станете лікарем. А чи знаєте ви, що це таке? Ні, ви ще не уявляєте цього. А я скажу: лікар — це людина, якій трудящі довіряють найдорожче в світі — своє здоров'я, відкривають перед ним усе своє інтимне, потаємне, іноді довіряють те, чого вони не скажуть навіть батькові й матері. Яка ж це честь і шана .лікареві! Цим треба пишатися, цим треба дорожити! Лікар не тільки вислухує биття людського серця, він вивчає душу людини — її психіку, її характер, її риси.