А всі жінки, які тільки є в хаті, підхоплюють діжу на руки й починають з нею танцювати.
Молоді молодиці, держучися однією рукою за діжу, другу впирали в міцний бік і відбивали підківками густо. Старші, в розумінні святості ритуалу, серйозно, з якимись проясненими обличчями витупували призначене. Мати, підбадьорена, наче забула всі свої хвороби і, пів-закривши очі, дрьобає собі у товпі, не в такт перебираючи ногами. Микита підстрибує, як тільки може, високо. Забув і своє підпарубоцтво, і всю свою солідність. Стрибає й вигукує щось невиразне, а що, мабуть, і сам не знає.
Але найцікавіше всього було Тарасові дивитися на батька. Не то що не бачив ніколи, а не міг би Тарас і уявити собі батька хоч приблизно таким! Закинувши голову назад, час від часу вигукуючи щось вроді "х-ха-а-а-а", він так бив об долівку ногами, що за кожним разом вибивав яму. А вибивши, ще й повертав обцасом, мов уся ціль була в тому, щоб вибити більшу дірку. А обличчя цього віковічного кріпака було переповнене таким безконечним, таким прямо неземним якимось щастям, що навіть малому Тарасові ясно стало: такої радості доступає чоловік тільки раз у житті.
Тричі стукнули молодиці діжею об сволок, а потім сталося таке, що Тарас і зрозуміти одразу не міг.
Серед гуку і криків, і реготу прозвучав нараз призив:
Наша піч на сохах,
А діжа на руках —Поцілуймося,
Помилуймося!
А хто кому рад?
І після цього гасла — як кинуться всі цілуватись та обійматись. Цілувалися молодиці з молодицями, цілували батька, матір, Микиту, а якась півдівчина, півмолодиця ухопила Тараса в обійми й цілувала так, що аж у хлопця голова закрутилася. А що вже Катрю, так її обліпили всю.
Нескоро минув цей шал загальної близькості, єднання, братерства у спільній радості, в спільному переживанню святощів колективного празника. Це був гімн Життю! Там, де присутнє воно, мусить бути радість, бо воно саме — Радість!
Але от перецілувалися тричі по тричі всі, трохи вщухло схвильовання молодих сердець і ті неясні якісь поклики, що прискорюють дихання й
млосними роблять очі. Невгамовані коровайниці вже гукають:
Ой були ж ми в ділі,
Добре попотіли,
На Бога ж ви гляньте —Нам горілки дайте!
— Зараз, зараз мої голубоньки! Зараз, мої дорогенькі! Зараз мої золотенькі! — вигукує батько.
А Катря вже несе, і Катерина теж несе, а помішниці лагодять. І знов залізають усі за стіл, тепер уже надовше. Жартів, пісень, сміху, дотепів — не оберешся! Зачали шкилювати — ті, що саджали коровай у піч, вичванюються перед іншими:
Черевата місила,
Губата ліпила,
Горбата саджала,
А красная та хорошая У піч усадила!
А ті, що лагодяться з печі виймати... виставляють себе попереду всіх. По їхньому так виходить, що
Товста в піч сажала,
А зубата зазирала,
А чорнявая, сердешная,
Із печі виймала.
Всіх перевершують ті... що не брали участі в короваї:
Котора місила —Щоб трас ця трусила!
А котора вимітала —Щоб і не покидала!
Про коровайниць кажуть, що вони п’яні і весь коровай покрали. Поховали його в кишені, але як зійшло тісто, то стало в кишенях тісно, кишені подралися, а коровайниці сорому набралися. Так і йдуть ці жартівливі приспіви під безперестанний сміх і чаркування.
А там, в таємних глибинах печі, совершається таїнство: випікається коровай, ніби твориться гаряча жива істота. Як це робиться — ніхто не знає. Це така ж тайна, як і зародження людини.
Але от у чім біда. Вони, тобто піч і коровай, так довго жадали одне одного, так довго чекали, що от тепер, сплівшися в обіймах, напевне, не захотять добровільно розлучитися. Коровайниці вже готуються до рішучих дій:
А де тії ковалі живуть,
Що золоті сокири кують:
Ой ковалю, коваленьку!
Скуй мені сокироньку,
Будемо піч рубати —Коровая добувати.
Впрочім, є й такі, що думають залякати. Вони теж просять того самого коваля:
Да скуй мені, коваленько,
Гострий міч,
То я прорубаю зверху піч...
Щоб наш коровай ізлякався...
З печі на вічко забрався...
А з вічком в комору сховався.
Підходить... підходить тривожний момент. Головна коровайниця вже витягла помічні хлібчики, розломила й тикає пальцем у гарячу середину. Випеклися!
Уже треба розверзти таємну заслону... Що то воно там? Чи вдався коровай, а чи, може, розплескався по печі й вийшов м’якинєць?
Притихло в хаті... У всіх обличчя наповнені чеканням. Коровайниці нервують, хоч не хотять того показати.
І от з темних паруючих глибин печі повагом показується уся хлібна споруда — і загальне "О-о-о-о-о!" говорить, що коровай удався!
— Славен наш коровай! Славе-ен! — гримнула уся хата: і люди, і стіни, і лави...
Як святиню цінну, кладуть пишний хліб на віко, застелене сніжнобілим рушником. Жаром і смашним запахом дише розкішний коровай! Так, із віком, і несуть його на стіл. Радісним хором брязкнули коровайниці, мов у кимвали многоцінні:
Ой славляно да прославляно Да на столі поставляно —На столі-престолі!
Оце ж тобі, Катре...
Вірна твоя заслужчина,
Що ти заслужила у Господа Бога Та в рідного батенька Тихими да походами,
А низькими уклонами.
Тепер же й нам покорися Ще й низенько поклонися!
І схвильована Катря кланяється. Так низько, що намисто звисає аж до підлоги. Та й є за що поклонитися хліборобській дочці. То висока честь на весіллі — гарний коровай.
А коровайниці-побідительниці, героїні, вже ляснули в долоні, вже вдарили підківками, вже дрібочуть співом:
Ой нам коровай,
Ой нам красний,
Ой нам вдався!
А ніхто не відає,
Що у тому короваю:
Зелізная в ньому підошва*
А срібнії обручі,
Золотії шишечки,
В середині райські пташечки,
А на вершечку завше цвіт —Славен-преславен наш коровай на весь світ!
На весь світ, не інакше! На меншу мірку не згоджуються!
Баби тнуть собі на губах байка, що музики немає. Підбочившися, пливуть... мов лебедихи, вихиляючися станом. А посередині хати — Тарас аж зареготався, дивлючись. Батько й мати, узявши під пахву по калачеві, танцюють одно проти одного. Хворе лице матері розчервонілося повним безмежним щастям, схудлі руки тріплються по боках, а ноги, стомлені, порепані, вимучені стернями життєвими заплітаються в незвичнім танці...
А батько — ой Боже! Мов нічого і не робив він весь свій вік, тільки танцював — такі викрутаси виробляє ногами. То затупоче, дрібно, то навприсядки вдарить, то лясне по одній, по другій халяві долонею та все покрикує:
— Ану, стара! Ану піддай жару! Ex-ex! Ех-ех!
І вона старається. Вже не слухаються оті бісові ноги, але радості так багато, серце так переповнилося, — як же то все й виявити? І Катерина танцює, а сльози ллються по схудлих щоках, застигаючи в зморшках.
— Ой, не можу більше! — і повалилася на лаву, важко дишачи, але щасливо всміхаючись.
А батько вже схопили старшу коровайницю та коло неї гоцака, гоцака, гоцака! А вона, ідолянська баба, і плечима знизує, і головою то сюди, то туди, то сюди...
А доокола — вир із сплетених тіл, рук, ніг. Втричі більшу хату дай — і то буде тісно. Вже співає хто що попаві
А піч наша та бичка привела,
А припічок та телушечку,
А запічок та ягнушечку,
А кочерга та яєць нанесла,
Наша ступа та на яйцях сиділа,
А лисиця хвостом вертіла,
А помело кудкудахтало...
І таке вже почали верзти, що й купи не держиться.
Отакий то коровай, радюний та веселий був у Катрі у Шевченківни на її весіллі!
IV
Кятря за всі ці дні чи й сказала хоч одне слово. Та й не потрібувала говорити — за неї все скажуть інші. Та не просто, а виспівають.
Одно, що їй можна було робити невозбранно і ні в кого не питати, — це плакати. І Катря надолужувала. Походить-походить — і заплаче. Погляне на що, згадається їй що ; і заплаче.
У суботу вранці — до церкви. Висповідалася, запричастилася — і заплакала. Бо це ж вона і з церквою своєю прощається. А з нею так багато зв’язано споминів ще з дитинства. Он до того образа, пам’ятає, малою бувши, допиналася-допиналася... та так і не доп’ялася. Он чотири євангелісти вгорі, старенькі вже, порепалися-Іконостас, вишиваними рушниками прибраний та квітками позолочуваними. Є там і Катрин рушник, є там і Катрині квітки. Ще дівчинкою робила і з трепетом сердечним вішала на образ перший свій дар.
Коли вернула до хати всі дружечки вже в зборі. Та вивбирані, позаплітувані, попричісувані, та в квітках, та в плахтах, та в доброму намисті. Налагодилися йти разом із молодою по селу, гостей на весілля закликати.
Мати наготовила кілька вузлів із шишками, бо то ж у кожній хаті, до якої зайдеш, треба зоставити по шишці. Дружки забирають вузлики, а Катря бере
свою, найкращу, пофарбовану й позолочувану.
Уже готові йти. Дівчата співають про свою подругу Катрю. Але в їхньому співі вона виходить не така, як усі люди. Показується, що мати, родивши оцю Катрю, місяцем її обгородила й сонечком підперезала. А от тепер виряджає на село й наказує:
Іди, доню, в щасливу годинку,
Іспроси до себе всю свою родинку —І близькую й далекую,
Великую й маленькую.
Катря стала на коліна перед матір’ю. Цього звичай не вимагав, це вже так, від повноти душевної. Мати обняла дочку, поплакали...
Вийшли дівчата. По вулиці мов ковер коштовний розіслався. Садками і нивами благословенними запахло. Мовчки дівчата іти не можуть. Не співати хоч хвилину — це наче ганьба якась, і вони дзвінко звістують усім, що от, дивіться, ми йдемо:
Ой чиї то дружечки Через вуленьку перейшли?
Та все по три, по чотири.
То наша Катруся йде Широкими вулечками Із^своїми дружечками.
Перша візита до отця Йвана. Він жив найближче, й по серцю так виходило.
Отець Іван почув спів і вийшов. Привітно загукав до дівчаток:
— А-а-а!.. Милости просимо, милости просимо! Заходьте, заходьте! І гостинно одчиняв двері.
Катря увійшла, за нею дружечки.
— Ой... хату мені закрасили! Ах ви ж, мої голуб’яточка!.. Стара!.. Ану, де ти там заховалася? Катря прийшла на весілля кликати.
Увійшла матушка. Катря кланялася низько.
— Просили батько й мати, і я прошу на хліб, на сіль та на весілля. —1 подавала червону шишку отцю Іванові.
— Спасибі, моя дитино, спасибі. Дай же я тебе поцілую. Дивись, жінко... яка дівчина вирівнялася. А було ж таке манюнє. Стара! А чи нема там у тебе чого солоденького — нехай би дівчатка погризли трошки...
Матушка внесла еону, горіхів, ріжків, дешевеньких пряничків. Дівчата стіснялися, брали по три зернини еону. Отець Іван набирав ласощів пригорщами й кричав, щоб держали долоні.
— Держи, а то в пазуху всиплю!..