вона не помилилася. Тимко відпросився на два дні в бригадира і захазяйнував, як порядний господар: поправив тин, що вже зовсім був розлігся та позаростав бур'яном; нарубав у сазі верболозу і пригородив кабанцеві загорожу, щоб він гуляв там, а не бігав та рився по двору; решту хворосту теж використав на добре діло — відніс до бочкаря на обручі з тим, щоб той понабивав діжки, які вже зовсім порозсихалися в погребі. Покінчивши з загоро-— жами, молодий господар взявся до роботи: —перекрив із дідом Інокентієм хлів (стара крівля зовсім перетліла), заново вшив погрібничок, хотів ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч ні, а води доброї не 'покуштуєш. Отже, вирішено було спочатку заготувати зруб і тоді вже братися до колодязя.
Орися більше поралася в хаті: примазувала, чепурила, чистила, полоскала, понамальовувала на грубці півників, з яких Тимко підсміювався, говорячи, що ті півні схожі на ворон. Орися махала на нього мокрою ганчіркою та покрикувала за те, що він швендяє сюди-туди та зриває примазану долівку. Після порання Орисі все в хаті покращало, поніжнішало і набрало зовсім іншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою світличкою, вимиті вікна заблищали шибками і пустили в хату цілі снопи сонячного світла, і вся хата розправилася, попросторнішала, і голос у ній звучав лунко, весело, бадьоро. Перед вечором Орися нажала біля Ташані осоки, потрусила в сінях і в світлиці — всюди запахло гіркуватим болотняним душком.
Незважаючи на те, що обоє — і Тимко, і Орися — були зайняті господарськими справами, якесь дивне почуття володіло ними: тривога, сум одне за одним. Особливо гостро віддавалася цьому почуттю Орися, їй все здавалося, що вони з Тимком живуть вві сні, що сон цей незабаром розвіється. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посміховище, а сам утече за тридев'ять земель. Таке почуття охоплювало її раптово, підкравшись бозна-звідки, руки в неї опускалися, серце бралося тривогою, вона кидала роботу і йшла шукати Тимка. Якщо він був у дворі, вона, побачивши його, заспокоювалася і знову поверталася до своєї роботи, але постійно наглядала за ним і часто виходила з хати, ніби за ділом, і, постоявши де-яебудь, дивилася на нього з такою жадобою, так світила йому в душу і причаровувала його до себе, що він відчував на собі її погляд.
— Чого ти на мене так дивишся? — питав він, усміхаючись.
— Хто, я? Я нічого. Я просто так... — паленіла вона обличчям, ховаючи під довгі вії тугу своїх очей. — Прийшла ось глини надовбати, щоб припічок підмазати...
Тимко знову брався до роботи, а вона непомітно русалкувала над ним, пестила люблячим поглядом, слала на його обличчі голубінь своїх очей, вимацувала ними кожну цятиночку на милому, дорогому обличчі коханого. Особливо подобалося їй, як при роботі чорним розкучерявленим заслоном падає Тимкові наперед його чуб і при кожному рухові тремтить смолистими кільцями, ніби хтось невидимий підкидає на руці смушок з молодого баранця. І Тимко, щоб чуб йому не заважав при роботі, закидає його назад рвучким рухом голови, і цей рух вона особливо любила і милувалася ним, бо в такі хвилини Тимко був схожий на гордого степового коня, який не дає на себе накинути вуздечки. Орися знала непокірний і дещо грубуватий характер свого милого, але саме це і вабило її до нього, ота чоловіча незборима сила, якою він дихав кожним м'язом, кожним рухом. Надивившись, вона знову поверталася до свого діла, але ненадовго.
Якось, коли він городив тин аж біля Ташані, на леваді, вона прибігла до нього заплакана і, заставивши припинити роботу, обвилась йому за шию, як хмелина на явір.
— Тимку, он коноплі... Ходім посидимо трішечки...
— Що це тобі в голову збрело?
— Скучила за тобою... Ніби вік не бачила. Вони йшли і сідали під коноплями. Вона лягала йому на руки, як вередлива дитина.
— Хороше мені з тобою... А тобі?
Тимко випускав із рота блискавку зубів, гарячими долонями гладив її набухлі молодістю перса, що пружинили крізь кофточку.
— Всі ви, баби, кошачої породи: хто погладить, до того і йдете.
Проте, хоч Тимко і сміявся з Орисиних химер, він, сам того не помічаючи, теж хибував на них.
— Жінко, — часто звертався він до Орисі. — Піди принеси мені тютюну. Він лежить на карнизі.
Тютюну в нього було півкисета і вистачило б на два дні, але він заставляв Орисю принести тільки для того, що йому було дуже приємно сказати "жінко" і відчути, що біля нього е людина, яка робить йому дуже люб'язно дрібні послуги.
Деколи напосідали на нього страшні і нічим не виправдані підозри і ревнощі, особливо після того, як він якось зовсім випадково зустрів Орисю та Сергія. Після цієї зустрічі Тимко ходив похмурий, скупився на ласку і по два рази на день набирав малесенький, вишитий Орисею, кисетик тютюном, не раз зупиняв на Орисі полютілі черкеські очі. Орися догадалася, що причиною гут Сергій, оббігала його десятою дорогою, а раз, зустрівшись з ним, на запитання, як вона живе з молодим чоловіком, сказала навмисне грубо і голосно, щоб міг чути Тимко:
— Сядь вечором в кропиві під нашим тином та й послухаєш!
Тимко тоді всміхнувся на її слова і, видимо, був задоволений відповіддю.
Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, і любилися вони та кохалися, як голубів пара, та війна спекла їм серця, як чорною блискавкою, і почорніли вони за один день, обвуглились у невимовній людській скорботі.
Молода, весела, співуча Орися за ці кілька днів зробилася мовчазною, похмурою і нещасною, у всіх її рухах появилося щось черниче. Коли вона запиналася білою хусткою, то лице її видовжувалось, сині тіні під очима густішали, сухі очі блищали, а пухкі, пожадливі, соковиті губи морщилися в старечій скорботі. Тимко ще більше почорнів, дивився на всіх спідлоба, часто курив і цілими вечорами мовчки просиджував під хатою. Іноді до нього прямо після роботи чи то з косою, чи то з граблями забігав Марко.
— Мені смерті не страшно, — гомонів він, скручуючи й собі цигарку. — Руку, ногу відіб'є — кат його бери. А от як голову знесе — вважай, каліка на все життя. Хто ж тоді за такого заміж вийде?
Його жарти нікого не смішили, і Орися, слухаючи їх, з гіркотою в голосі говорила:
— Тобі добре. Ти — один. Знявся та й пішов, а он Тимкові...
— А що Тимкові? — дивувався Марко. — За тобою жаліти, чи що? Та він не встигне ще за село вийти, як ти собі бронірованого підшукаєш. Вам же, бабам, що? Аби штани.
— Щоб тобі язик відсохі Зовсім з глузду з'їхав, — лаялася Орися.
— Іди вже отам спати... — проганяв її Тимко.
— А ти?
— Я ще трохи з Марком погомоню.
— Недовго ж.
Не встигали товариші сказати й по одному слову, як вона знову вискакувала в одній сорочці, прямо з постелі, розпиналася в дверях з розпущеними косами, як ташанська русалка.
— Іди вже, — майже крізь сльози говорила вона. — Чуєш, десь літаки гудуть?
— Ну й хай гудуть, а ти спи.
— Страшно одній.
— Ач, яка нетерпляча, — вичитував Марко. — Хоч би мене посоромилася. Так "теличкою" і прибігла. Чи так закортіло?
— От сам оженишся, тоді й побачиш...
— Еге, на сирій землі. Як у тій пісні співається, що "взяв собі паняночку — в чистім полі земляночку", — приказував Марко на прощання і поволі виходив собі із їхнього двору.
Тимко та Орися вкладалися спати, часто навіть не вечеряючи.
В хаті була спекота, і вони спали в сінях на долівці, встеленій луговою травою і полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав біля притихлої Орисі, вона зараз же пригорталася до нього всім гарячим тілом, вмощувала свою голову в нього під рукою, розстилаючи по подушках м'які хвилі розпущених кіс. В такі хвилини рона мовчала, але він відчував, що в її грудях стогне щось, часто перевертається і от-от виб'є — з горла гарячу грудку. Часто він чув на своїх грудях і руках опіки від її мовчазних сліз, і вони розходилися йому по душі гарячим щемом. Орися пожадливо, як на святу ікону, дивилася на невиразний у темряві красивий профіль Тимка, нишком схлипувала:
— Тимоньку, милий... Як же я буду жити без тебе!
— А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в світі закрутилося...
— Як ж-жи-ить? — билася вона головою об Тимкові груди, кусаючи губи.
— Як люди житимуть, так і ти...
— Добре тобі говорити... Ти знявся та й пішов, а я одна в чужій хаті...
— Мені там теж не мед питиметься... Може, й голова влетить к чорту...
— Не дай божеі Що ти говориш? — жахалася Орися, пригортаючи до себе його кучмату голову та покриваючи її поцілунками.
І було в тих поцілунках стільки жіночої скорботи, стільки німого крику, що Тимкові робилося не по собі, він шукав кисет і виходив надвір курити.
В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сінях, як звичайно, а в хаті. Віконниці були відкриті, і місячне сяйво вигравало на білім рядні. В хаті пахло засохлими васильками і гіркуватим душком полину; під піччю сюрчав цвіркун, за хатою стигла червнева тиша, і нічого не тривожило її, хіба далекий, ледве вловимий гул літаків, що тяжко погуркували в піднебессі. Враз у шибку щось тихо зашкрябало, і чиясь тінь заступила вікно. Тимко встав, плутаючись ногами у зів'ялій траві, якою було заслано хату, пішов відкривати.
— Не відкривай, Тимку. Мало які тепер люди бродять ночами, — зашепотіла йому вслід Орися, наполохано прислухаючись до того, що коїться надворі. Тимко зашелестів ногами в сінях, взявся за засув:
— Хто там?
— Свої. Відкривай, — почувся знадвору чийсь тихий, проте знайомий голос.
Тимко сміливо відкрив двері. У місячнім сяйві кроків за два від порога стояв якийсь чоловік.
— Пізнаєш? — запитав він, як тільки Тимко відкрив двері. Тимко, приглядаючись, ступив до незнайомого.
— Джмелик?! Звідки ти?
— Закрий двері, щоб домашні не чули. Тил. ко прихилив двері. Джмелик взяв його за руку, повів за хату, в тінь. Стали під берестом у високому бур'янищі.
— Два слова тобі сказати хочу, — зашепотів Джмелик. — Мені б у тебе перебути кілька днів. Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай.
Він засміявся лукавим, приглушеним смішком, і смішок цей не сподобався Тимкові.
— Утік?
— Розбомбило нас по дорозі. Ну, ми — хто куди. Який же дурень добровільно піде з міліцією христосатися? Власті хоч і пронюхають про мене, але в тебе шукати не стануть...
— Тебе хтось бачив у селі? •
— Тільки мати.