Ці світлові та кольорові ефекти якимось чином регулювались напливами й відпливами зубного болю, а потім із їхнього сум'яття стали проступати окремі виразні кадри, які майже не фіксувалися, зникаючи, змінюючись іншими, а то й зовсім покриваючись навалою темряви.
Заточуючись, я йшов із районної поліклініки до своєї "Волги", що стояла на дорозі в затінку тополь, мовби накрита ляскітливим покривалом гороб’ячого цвірінчання. Поки я одчиняв дверцята автомобіля, поки заводив мотор, щоб рушати до Яблунівки, як зубний біль став потроху попускати, вивільняючи свідомість від смертельних своїх лещат. І коли машина вже котилась поміж одноповерхових будиночків курного містечка, біль зубний майже вщух, самопочуття врівноважилось, і в голові розпросторились такі простори, що здатні були вмістити весь світ.
І з того первісного хаосу барв, із кольорового сумбуру, з вакханалії тонів і напівтонів стали виникати картини рухомі, живі, мінливі... Знеможений, покритий синцями, з розсіченою бровою і розбитою губою, через канати ринга переступав боксер-мулат; у залі ревли фанатичні прихильники боксу, проводжаючи зневажливим свистом свого недавнього кумира й вигуками захоплення вітаючи іншого, новонародженого кумира, котрий стояв у центрі рингу, піднісши догори могутні руки в боксерських рукавицях, усміхнений і щасливий... Неоглядних розмірів контора якогось бюро якогось концерну, заставлена письмовими стандартними столами, за кожним столом — зігнута постать дрібного клерка за портативною електронно-лічильною машинкою, і такий дражливий шерех у бюро, наче ті звуки творяться безліччю хрущів, зібраних докупи... Скелясті гори, порослі могутніми ялинами, і з зубчастого верха, спадаючи по гранітних рожевої та молочної барви уступах, ринуть паралельно два водоспади, два окрилені божевіллям потоки, світячись розпорошеним краплистим порохном, наче являючи світу своє несамовите диявольське натхнення.
Видіння, що проносились у голові, одвертали увагу від дороги та зустрічного транспорту, і я мусив звернути в бокову вуличку, аби, нарешті, повністю перейти на теле— зв’язок із Америкою. Вуличка вивела на околицю, до калинової та горіхової гущавини, яка зеленіла довкола блакитного озеречка. Налякані машиною, з його поверхні зірвалось кілька диких качок, і тепер дзеркало води стало чистісіньке, що в ньому могли б відобразитись і мої думки, якби мали плоть.
Одчинивши дверцята автомобіля, вдихав повітря, що пахло польовим різнотрав’ям та вогким духом лепехи й рогози... В голові клацнуло, блимнуло, спалахнуло... Й побачився знаменитий міст у Сан-Франціско, по мосту в шість рядів бігли машини. Скромний надгробний пам’ятник, під яким спочиває всесвітньовідомий Марк 1 вен, він же — Семюель Клеменс... У колясочці напівлежить немовля, а шапочка, сорочечка й пустушка в роті тавровані рекламами якоїсь фірми... Й ось нарешті серед моря облич майнуло до болю знайоме й дороге обличчя Хоми, грибка маслюч— ка, старшого куди пошлють із колгоспу "Барвінок"!
Явлення Хоми було таке очікуване й зворушливе, що я аж застогнав од утіхи, й тільки я застогнав, як хтось затупотів ногами коло машини й проказав жіночим голосом.
— Еге, значить, ви курей душите?
Всією своєю увагою я перебував там, за океаном, серед стовковиська облич вишукуючи обличчя Хоми, що загубилося серед інших — чужих і незнайомих, які належали великому, рухливому натовпу. А цей натовп мальовничими зграйками, екстравагантними групками, поривчастими хвилями скипав, як лава на сонці, в фешенебельному склепінчастому приміщенні, яке сяяло старовинними кришталевими люстрами, вражало картинами давніх європейських майстрів пензля, а ще багато сервірованими столами.
— То ви курей душите, еге? — знову озвався поряд недобрий жіночий голос.
Пещені обличчя з стандартними усмішками і без стандартних усмішок, обличчя після пластичних операцій і ще напередодні пластичних операцій, обличчя з виразами офіційної чемності і з виразами офіційної нечемності,— і раптом посеред цього паноптикуму живих і неживих масок, які, либонь, належали бізнесменам широкого польоту, знову майнуло, як скоропостижна блискавка, до болю рідне й дороге обличчя старшого куди пошлють із колгоспу "Барвінок"...
— Курей душите і не збираєтесь платити?
Паноптикум живих і неживих масок став бліднути, поймаючись клубчастим туманом, і в цьому клубчастому тумані ледь-ледь видніло обличчя грибка маслючка...
Остаточно втративши контакт із Америкою, я отямився, повертаючись у цей світ. У цьому світі коло моєї машини стояла віспувата, наче решето, тітка з очима-джмелями. В руці вона тримала за лапи мертву курку з одвислими крильми і з витягнутою, мов шнурок, довгою шиєю. Як і коли я встиг задавити колесами оцю зозулясту домашню птицю?
— За таку курку на базарі дають не менше десятки!..
Взявши десятку, тітка з задавленою куркою почовгала геть.
Блакитне озерце сяяло прозорою, наче полірованою поверхнею. Зуби не боліли, в голові зяяла пустка, зв я— зок із Америкою пропав. Лишенько, та хай би жила ота зозуляста курка, яка так недоречно наклала життям під колесами автомобіля, своєю смертю звівши нанівець усі мої візити до районного стоматолога!
РОЗДІЛ СОРОК ВОСЬМИЙ,
де йдеться про калейдоскоп зустрічей, які в іншому романі були б і неможливі, й неправдоподібні, а в нашому романі вкрай необхідні і є щирим золотом дійсності
Якби ж то знаття, що невдачі тільки починаються, що вже мені, як то мовиться, з гори пішло, підкосило, як косою, увірвалось личко. Напевне, мав я тими невдачами якось розплатитися за зозулясту по-іншому, не тільки десяткою. Після того, як тітка, схожа своїм подзьобаним обличчям на густе решето, обірвала мені зв’язок із Америкою і я вже який день не міг бачити Хому за океаном, поправився я спершу вухом на землю, а потім ще поправився з печі на лоб!
Е-е, неспроста яблунівська народна мудрість стверджує, що коли на те піде, то й серед битого шляху поламаєшся! Вибравшись від озеречка на трасу, я вже подолав майже половину дороги до Яблунівки, як раптом мотор машини став давати перебої, зачахкав і заглух. Заглух мотор посеред старого дубового лісу, де в кронах могутніх дерев спокійними літніми голосами виспівувало птаство. Згадуючи біса, чорта й іншу нечисть із розкішної старовинної української демонології, наче закликаючи їх собі на поміч, я безпорадно позаглядав до мотора. Безпорадно, бо необхідних технічних знань та навичок не мав, тому завжди звертався по чужу допомогу — не до біса, чорта й іншої нечисті з української демонології, котрі, либонь, теж були не вельми технічно грамотні, а до бувалих шоферів.
Що ж діяти? В районі я познайомився на станції технічного обслуговування з кваліфікованим спеціалістом, він уже двічі допомагав усунути неполадки в моторі, але де ж той район і де та станція технічного обслуговування!
З-за повороту показався малогабаритний автобус, що прямував до району. Замкнувши машину на ключ, я підніс руку догори і за якусь мить уже опинився в автобусі.
— До району потраплю? — спитав я в шофера.
Спитав — і очі мої, вирячившись, полізли на лоба. На водійському кріслі, наче влитий у сідло, сидів ординець, степовик, зайда! Гостроконусна шапка з куниці чи з ласочки хвацько заломлена, колчан зі стрілами стримів при шкіряному сирицевому поясі, тут же ятаган на вигадливій опоясці, ноги озуті в легенькі сап’янці.
— Потрапите,— відповів ординець, ледь зиркнувши на мене хижими очима степового беркута. Були вони якісь дуже голодні, ці очі, що, здається, їли б бараболю і не кляли б долю.
Автобус покотився по лісовій дорозі, а я, сахнувшись до зачинених дверей, оглянувся... На обчухраних та облущених дерматинових сидіннях, із яких повилізала сіра повсть, у мальовничих позах порозвалювались ординці! Холонучи душею і терпнучи поглядом, я здогадався, що бачу перед собою саме ту зграю диких завойовників, котрі колись полонили мене неподалік од Яблунівки. Спогад був такий гострий, що на своїй шиї я знову відчув доторк шовкового аркана, й горло мені зсудомило несподівано, я мало не задихнувся зіпаючи.
Так, ординці сиділи в мальовничих позах, порозкидавши руки та ноги, порозвалювавшись на кріслах. Смагляві їхні лиця блищали, наче лоєм змащені, а з-під блиску того лою різко проступала дублена, мовби прокурена в полум’ї шкіра. Горбоносі, з шершнюватими очима, з колючими, наче галуззя дикої троянди, бровами, з горбкувато випнутими вилицями, при пістолях та ятаганах, вони нагадували не— потривожений осиний рій, котрий, однак, може стривожитись першого-ліпшого менту.
Хто з ординців глянув на мене, а хто й не відірвався від гри в карти. Так, вони грали в карти, в підкидного дурня, намагаючись найгучніше ляснути сімкою, валетом чи тузом. А грали вони на великому чемодані, обшпугованому залізом, що стояв у проході між сидіннями.
— Вісімка бубнова! — линув клекіт із горлянки ординця — рудого, аж зеленого, як мох на стрісі.
— Дама козирна! — з шипливим пострілом стріли виривалося з грудей степовика, в якого жили на шиї набубнявіли так рельєфно, мовби там під шкірою сиділо товсте гаддя.
— Король козирний! — брязнув голосом, наче кинджалом об кинджал, зайда росточку дрібненького, наче то була діжечка з квашеними огірками, що раптом вбралася степовою людиною.
Захоплені азартною грою, ординці відразу ж забули про мене.
— Випустіть мене тут,— мовив я до шофера, готовий до будь-яких несподіванок, готовий захищатись од підступної наруги над собою.
Шофер-ординець стрельнув на мене очима степового беркута, наче здивувався з прохання, проте автобус зупинив одразу й розчинив дверцята. Вистрибнувши на безлюдній лісовій дорозі, я спершу не міг отямитись і повірити в своє несподіване звільнення, у своє вибавлення. Душа почувалася змученою, начебто з неї щойно зсунулась важка гранітна брила... Ха-ха, ну й припав до гурту! Бач, із коней пересіли на автобус, бо так легше пересуватись, та й підозри менше. Знову, либонь, вирушили по живий ясир, замаскувавши аркани. І як тільки не попались ні міліції, ні дружинникам? Е-е, багато ще нерозгаданих таємниць береже Яблунівка та її околиці, але всяка загадка — до пори та до часу.
Оранжеві "Жигулі" появились на дорозі, наближаючись прудким веселим сонечком, на яке кидало миготливу мережану тінь гілля лісових дерев.