Дальшим удалося скрутити. Князь разом зі своїм окруженнєм також впав у Дністер. Зломи леду били його коня і його. Плив мовчки, чуючи, як студеніє. Серед криків потопаючих з великим трудом добився до берега по галицькім боці, бо мав доброго коня. Обмерз зовсім.
Зсів з коня, що важко робив боками і приказав шукати човнів і поромів та привести з терему двох добрих верхових коний. Нервозно ходив понад беріг, обсаджений військом, не чув, не бачив нічого, крім переляканого личка Настасі. Оподалік обрубували лід кругом примерзлого порома. Удари сокир, топорів і гаків понуро хрустіли в леді. А з далека долітало одностайне биттє на трівогу всіх дзвонів св. Юрія і рев товпи.
Привели коний. Князь сів на одного і окруживши себе горсткою кінних Варягів, видав приказ, щоб дальші мєтавки перевозити уважно поромами та спровадити ще пять і везти під охороною.
Поїхав правим берегом Дністра в гору ріки, переїхав Дністер по леду і вїхав у ліс. Кермувався по гомоні походу варяжських відділів, що йшли боронити Чагрова.
В лісі відітхнув спокійно, перший раз від богослуження в церкві Христового Різдва. Дивився на інеєм покриті дерева, що спокійно відбивалися на фоні неба й дивувався, чого та метушня в Галичі, чому там бються, здобувають церкви, проливають кров.
Оглянувся в напрямі на Галич. Над городом видніла луна...
— "Значить, Веремунд приказав підпалити деякі доми! Видно не міг собі дати ради без того", подумав спокійно.
В світлі пожарної луни кріваво блестів золотий хрест на копулі ци-тадельної церкви Пресвятої Богородиці. А в утихомиреній душі князя також здіймалася луна. Лагідна, рожева луна радости, що зближається до Чагрова, до своєї Настасі. Легко було на серці Ярославу і безжурно доганяв відділи Варягів, що поспішним маршом йшли в напрямі на Чагрів. Мав вражіннє, що воює десь далеко, може над Чорним Морем, може в половецькім степу, але рішуче не під власною столицею.
По якімсь часі дігнав збиті, чорні лави панцирних Варягів, що йшли шляхом в найбільшім порядку і звеніли збруєю. Та довго не міг з ними їхати. Щось гнало його вперед. Скоро виминув їх, їдучи краєм дороги гусаком зі своїми комонними. Пігнав наперед, зразу дорогою. Між нагими деревами почав висуватися місяць як плоский, блискучий камінь.
Сніг на дорозі був убитий кінськими копитами. Сюди гнали вислані передом сотні Торків і Половців. На хвилину задержався і сам зіскочив з коня, щоб приглянутися слідам. Хотів знати, чи скоро їхали.
Поїхав дальше.
По якімсь часі побачив з далека на дорозі і по боках темні предмети, порозкидані в неладі та темні пятна на снігу. Приспішив бігу. В блеску місяця взрів, що се були мертві тіла людий; численні сліди і кріваві пятна тягнулися на право від дороги в ліс.
— "Отже билися вже тут!" подумав і завернув в бік за пятнами крови. За ним горстка його дружинників.
— "Але чого ті степові різуни непотрібно гнали в ліс, замість як найскорше їхати вперед!" подумав. "Прокляті добичники!" сказав до себе й пігнав їх слідами. По яких двіста кроках кінські сліди завернули рівнобіжно до дороги а сліди піших очевидно втікачів, з котрих деякі були ранені, розсипалися по лісі.
— "Добичники надумалися", подумав князь і поспішив їх слідами.
По короткім часі почув в досить близькій віддалі гамір і тріск галуззя. Станув. За хвилю побачив між деревами ліс а велику товпу пішойдучих людий. Вона задеревіла:
— ^Варяжські собаки їдуть! Бий, за-бий!"
Вихопив в піхви меч, аж сталь зисвистіла і кинувся із ним. Рівночасно почув свист і фурчаннє рогатин та каміння й побачив, як два Варяги звалилися з коний. Очевидно товпа, побачивши малу горстку, напирала відважно.
Ярослав крикнув щось — голосно, з пересердя.
Між товпою счинилося замішаннє. По хвилині залунало з кількох дужих гортанок нараз:
— "Князь! князь! Всякоє диханіє да хвалить Господа!"
— "І я хвалю", гукнув князь, "але прикажу вибити до ноги всіх, що не завернуть назад!"...
Товпа пішла в розтіч і весь час, як його їздці поралися коло двох товаришів, чув в лісі тріскіт ломаного галузя.
По тій пригоді скоро знайшовся в Чагрові, де зараз почав об’їздити стійки і сторожі, ще заки вступив до дворища. Від одного зі сотників довідався, що Руальд вже давно одержав був приказ, їхати до Галича, але немов прочуваючи, що Чагрів може бути загрожений більше чим Галич, зволікав з виїздом. А як вибрався в дорогу, зустрів під Галичем першу товпу, що йшла в напрямі на Чагрів. Дав про се знати Веремундови й завернув назад до Чагрова та взявся приготовляти до оборони дворища. Князь приязно зустрівся з ним і довідавши-ся про 9се, щиро подякував йому за несповненнє приказу, але відіслав його до Галича для помочі Веремундови.
А час був великий, щоби надійшов сам князь з більшими силами.
* ♦ *
Засипаними снігом лісами, тягнули дальше темні товпи і постаті. Йшли хильцем, то гуртками, то купами й оглядалися на всі сторони. Деякі з тих куп були зорганізовані на воєнний лад; инші йшли гусаком; ще инші так собі. Але всі щось несли. Хто топір, хто вила, хто косу, або дрючок, хто палку, або навіть рогатину.
— "А ти нічого не маєш в руках?" запитала одна темна постать другу.
— "Я маю таке, без чого всі ваші причандали до нічого!"
— "А се що таке?"
— "А свячену воду!"
— "Правда, правда!" загуло з усіх сторін. "Без того нічого там не вдіємо!"
— "То вона, бий її сила Божа, така міцна?" запитав якийсь жвавий парібчак, щр як олень перескакував на переді снігові заспи.
— "Гм..: А тиж не бачиш, що наробила? Найкрасші церкви позамикані, князь доходить в теремі, Варяги бють, кого запопадуть!"
— "Кажуть, що як би її так імив ще на зорі тай убив на відлів, то й князь прийшов би до себе".
— "Шкода його; такий молодий! І марно з сего світа сходить!"
— "І доброго батька син! Небіщик не одну міру зерна роздав убогим зі своїх житниць і складів!"
— "Дбав і сей! Але від коли його вчарувала, як не той став!"...
— "А від коли то?"
— "Кажуть, що від Юра. Бо на Юра чарівниці найбільшу силу мають".
— "Е, кажуть, що вона вже від тогідного Стрітення чарує князя. Є такі, що на свої очі бачили, як вона на Стрітеннє на три броди ходила й милася на середині ріки! Тай на само Введеніє мила дзвін в чагрівській церкві і в тій самій воді змивала себе. Аякже!"
— "Люди добрі! А памятайте, що то лиш до трох разів можна її на відлів бити! Як не вбєш, то пропали всі"... закричав хтось розпучли-вим тоном.
— "А чим?"
— "Чим небудь! Аби лиш каплина свяченої води на ломаці була, то вже добре!"
— "Кажуть, що то до трох разів мусить бути вода свячена".
— "А я гадаю, що досить і раз свяченої води! Аби тільки ломака була гідна!" відізвався якийсь скептик.
— "Гадай, собі, гадай! А як тебе потне, то вже не будеш так гадати"...
— "Господи! Коби хоч помору не було!"
— "Від такої все може бути!"
— "Сусе Христе!"
— "Матінко Божа!"
— "Пек-Осина!"
— "А як потне нас, заки дійдемо до Чагрова?"
— "Га! Раз мати родила!"
На якийсь час темні постаті притихали і мовчки сунули по снігу, як тіни. Потому знов будилася між ними розмова.
— "А все булоб инакше, як би так княгиня була рано перед вінчан-нєм оперезалася липником!.. От що!.."
— "Не було кому порадити небозі".
— "Ой, не було!"
— "Матери не було! А свекруха не практикована в тім,— з далека".
— "Хто знає, чи в її сторонах є липник!"
— "Тай свекруха не мати: їй не в голові!"
— "Так, так! Ізза того дрібненького цвіту липника тратить не одна велике щастє".
— "Ще кажуть, що любисток треба потерти й добути з него запах тай дати понюхати молодому"...
— "Так, так! Не потерла, тай маєш!"
— "А зате друга добре потерла!"
— "Бий її сила Божа!"
— "Ще кажуть, що й тепер можна порадити. Нехай би тільки княгиня вмилася до схід сонця на сімох бродах у сімох ріках кругом (а все на відлів!) і постила на Великдень тай на св. Юра".
Такі і подібні розмови провадилися між темними товпами, що лісом скрадалися під Чагрів. Дехто жалував старого Чагрова, дехто князя, дехто його подругу, дехто княгиню-матір. Не забували й про святого старця Данила.
Нараз донеслися від сторони Чагрова якісь голоси. Товпа заметушилася.
— "Половці їдуть!" крикнув хтось.
І товпа пішла в розтіч.
Але се тревало не довго. Хтось крикнув:
— "Ніхто не їде, лиш іде!"
— "То не військо!"...
— "То наші!"
— "Агій на вас! Хтож так утікає? То раз войовники з вас!"
Товпа завернула назад. Ізза дерев повисувалися якісь перелякані
люди.
— "Наші, наші!" загуло з обох сторін.
— "Ми зустріли князя!" сказав один з тих, що наспіли від сторони Чагрова.
— "Доброго князя зустріли ви! Адже князь умирає в теремі".
— "Може вже й помер", докинув хтось.
— "Певно, що вже помер!"
— "Се був дух князя, що й по смерти не має спокою від чарівниці!"
— "А я не говорив, що то не просте?" торжественно заявив один з тих, що вертали. "Хтож видав, аби в такий час їхав князь з десятьма дружинниками?"
— "Но, з десятьма, не десятьма,— їх було за двайцять!"
— "А двайцять то що?!"
— "Але чи кричали ви: Всякоє диханіє?"...
— "Кричали, кричали!"
— "Відповів?"
— "Відповів, як Бог приказав!"
— "Гм!"... "Гмм!"... "Гммм!"
— "Може ви не перехрестили його три рази?"
— "Було хрестити! Тож то перехрестив би нас був!"
— "Огнем з очий сипав, а меч мав такий страшний, аж свистів! Казав, що всіх сам один вибє до ноги, як не завернемо!"
— "О, бачите! Тож то й є!"...
— "Було його свяченою водою покропити! А потому рогатиною — на відлів! І до трох разів душа спасена!"
— "Та що верзеш? Та як на нашого князя підносити рогатину?"
— "Так то не князь, а його душа!"
— "А його душа то вже ніби собака? Га?"
— "Якраз тому, що не собака, не годиться, аби мучилася на другім світі!"...
Темна товпа хрестилася побожно і щиро відмовляла молитви за блукаючу душу князя Ярослава.
Покріпившися хто молитвою, хто медом, посунули дальше в напрямі на Чагрів. Вже було їм все одно. "Раз мати родила!"... З заду надтя-гали нові товпи і скоро довідувалися, що лісами блукає дух князя.
Ой не даром князь так летів, боронити свою Настасю!... Бо ті темні купи забобонних людий ішли в переконанню, що йдуть боротися за добре діло, що спасуть себе і всіх від нещастя, як не стане Настасі, яка "очарувала" князя...
І кого там не було в тій товпі! Але переважала бездомна вольниця, убогі робітники, різницька челядь, носильщики з купецьких приста-ний і т.