Полотки чільників стояли віддалік, і коло княжого вогнища панувала тиша й темрява. Десь поблизу стояла сторожа, та Великий князь не бачив її й не хотів бачити. Йому раптом закортіло до світла, туди, в табір, де блимали багаття й мигтіли постаті. За чверть гін, як і щоразу, стояла полотка малого воєводи Слободана — зелена полотка з білим околом. Осмогруд упізнав її й наддав кроку. Біля входу горіло вогнище й видніли дві постаті. Коли Осмогруд підійшов, Слободан звівся на ноги й запропонував Великому князеві сідати, а той, другий, і не ворухнувся. Се був чоловік ще молодий і вельми дужий тілом, але носив кудлату чорну бороду й мав на собі не свитку, а грецьке корзно, й Осмогруд здогадався, хто є гостем Слободана,
— Се є той грек, Осмогруде, — потвердив Слободан. — Він по-нашому не вміє, лише по-грецькому.
Осмогруд уважно подивився на грека, та той і пальцем не ворухнув, тільки сумно посміхнувся. Великому князеві було неприємно. Коли б сей грек знав, що не тільки вічі його, а й живіт у руках скіфського басилевса, він би не вилежував, мов на пасовиську. Осмогруд одвів погляд і спитав Слободана:
— Що маєш робити з осим греком? Буде тобі роб?
— Одпущу, — тихо мовив Слободан, і досі стоячи коло вогню.
В очах Осмогрудових майнув здогад, але він тільки блимнув на грека. Й Слободан, угадавши думки свого володаря, підтвердив:
— Я знаю його вже давно… Ще як смо їздили з дідом Тимною Вовкогубом.
— Той самий афінець?
Малий воєвода кивнув:
— Зветься по-їхньому Геродот, а по-нашому… — він подумав і додав: — А по-нашому, мабуть, Дардан.
— Вельми дивне ймено. Хіба греки врікають синів своїх Дані? Ми Дані дочок урікаємо, бо Дана є жона небесна.
— А вони й Дані… По-їхньому Дана зветься Гера.
— Угу, — відгукнувсь Осмогруд і вперше звернувся до грека: — Вельми часто стаєш на моєму шляху, гречине!
Геродот підвів голову й заблимав то на Великого князя, то на Слободана. Слободан витлумачив йому Осмогрудові слова, й грек перепитав:
— А хто се є?
— Скіфський басилевс Октамасад! — одказав малий воєвода.
Грек знітився й почервонів, ладен щохвилі встати й шанобливо схилитися перед грізним володарем. Але Слободан заговорив до Великого князя й сим ніби порятував елліна:
— Їздить по різних землях і язиках, а тоді пише про се книги й читає їх афінцям: де хто жиє, яким кумирам требу чинить, і як ратиться, і як здобуває борошно собі…
— Для чого?
Слободан лише плечима стенув: а й справді, для чого?
— Вивідник?
Малий воєвода розгублено зиркнув на грека, й той аж тепер підвівся. Осмогрудові знову спало на думку те саме:
— Вельми часто стаєш на моєму шляху, гречине! Для чого? Винюхуєш, аби греки все про нас відали?
Геродот "по-скіфському" не розумів, і Великий князь кивнув Слободанові:
— Спитай його ти!
Слободан, затинаючись, почав перекладати, й коли переклав геть усе, Геродот мов аж зрадів:
— Так, басилевсе! Вивідую. Аби елліни все відали й про персів, і про єгиптян, і про вас, скіфів.
Коли Слободан переклав, Великий князь аж рота від несподіванки розтулив, а Геродот провадив далі:
— Не кожен еллін мав щастя побачити вашу землю й ваших басилевсів. Я-м побачив і землю твою, й тебе, басилевсе Октамасаде, й напишу про тебе в книзі. Вславлю тебе на всю Елладу!
— Для чого? — спитав Слободана Осмогруд. — За те, що я-м хотів осліпити його, але-м не осліпив?
Слободан покрутив головою:
— Він про се не відає.
— Ти-с йому не мовив?
— Ні…
— То для чого ж він має уславляти мене?
Слободан на таке відповісти не потрапив би, тому почав розпитувати свого грецького друга. Геродот відповів:
— Од любови до своєї землі й своїх кумирів, басилевсе. Я еллін і хочу своїм одноплемінцям добра… — Він стояв, спершись на довгий дорожній ціпок, і чорна борода його кумедно стрибала за кожним словом: — Персів елліни можуть здужати, хоча перси й вельми могутні. Ми здужали персів. Але скіфів здужати не зможемо. Се я уже видів, побувавши в Скіфії вашій і пізнавши людей ваших. Скіфи — наймогутніші й найрозумніші від усіх людей… — Він волів би сказати "найрозумніші після еллінів", але тут сидів скіфський басилевс, і не відомо, як би сприйняв сі слова. — Тому я й напишу в своїй книзі: "Елліни, живіть у мирі зі скіфами й не заводьтеся з ними! Звертайте вічі свої й списи свої й на захід, і на всхід, і на полудень, тільки не на полуніч, де жиють скіфи". Так напишу в книзі своїй, Октамасаде. Елліни народ хитрий, вони збагнуть се.
— Й послухають тебе? Ти ж не князь і не воєвода єси. Я відаю про вашого воєводу афінського Фукідіда. Коли ти скажеш йому сі слова, він звелить почепити тебе за ноги двом коням і розтягти по степу.
— Не звелить, Октамасаде. В Афінах жиє ще один між — стратеґ Перікл. Коли я повідаю афінянам свої слова, афіняни проженуть Фукідіда й підуть усі за Періклом. А Перікл показує еллінам на захід, а не сюди, Октамасаде!
Осмогруд, якого Геродот увесь час називав кумедним грецьким ім'ям, не відповів. Йому раптом спало на гадку зовсім інше, й він спитав свого малого воєводу:
— А її також сей грек був купив?
Слободан не знав, про кого мовить Осмогруд, і тупо дивився на нього.
— Речу про Данку! — розсердився Великий князь, вимушений називати ім'я своєї нареченої перед сторонніми й перед осим бородатим чужинцем.
— Також, — тихо відказав Слободан, дивлячись у примхливі язики полум'я. — Але він про те не відає. Мислю, що не відає, — поправився він.
— То повідай йому ти! — крикнув Осмогруд, устав і, не дивлячись ні на кого, пішов геть. Сей грек, певно, все знає, подумав він, знає й про Данку, яку був собі купив за кілька золотих плашок на торжищі, мов останню робу, й за… брата Соболя. Великий князь пошкодував, що віддав сього грека Слободанові, а не звелів осліпити. Греки народ хижий і хитрий, знову сам собі сказав Осмогруд. Коли б могли — ковтнули б увесь білий світ, не тільки "Скіфію", й сей Дардан, чи як на нього там по-грецькому мовлять, відкрив мені вічі. Греків слід тримати в страсі й тремі, щоб не сталося так, як сталось із Дарієм…
— Чого так озливсь Октамасад? — спитав Геродот Слободана, коли за Великим князем зімкнулась темрява. — На мене?
Слободан лише стенувши плечима, так нічого й не повідав Геродотові. Вони ще довго сиділи, підкладаючи вербового хмизу в вогонь, і Геродот думав про скіфського басилевса Октамасада. До басилевса те слово тулилося дуже добре: скіф. Але сей молодий воїн видавався йому м'яким і лагідним, і він спитав:
— А ви теж речете на себе "скіфи"?[67]
Слободан усміхнувся:
— Ні.
— А як?
Воєвода закліпав очима, не знаючи, чого від нього вимагає грек. Геродот почав пояснювати:
— Ну, де ти народився?
— В нашому селі…
— На якій річці воно.
— На річці Древлянці.
— А як твоє плем'я зветься по-вашому?
— Древляни.
Грек спробував повторити те слово, та воно здавалося кумедним і викликало в уяві чи то клубочки, чи кульки скляного єгипетського намиста. Й він спитав:
— А як се буде по-нашому?
— По-вашому?.. Мабуть, "Геррос"…
— І річка, й плем'я?
Слободан не так добре знав грецьку, щоб витлумачити значення сього слова, й почав кружляти:
— Та так…
— А се далеко звідси?
— Днів сорок від гирла Данапра.
— Пішки?
— Пішки й човном — однаково!
Геродот згадав, що колись уже розпитував про сі землі:
— А чи не там ховають скіфи своїх басилевсів?
Слободан повагався: казати чи не казати чужинцеві про такі таємниці? Врешті таки визнав:
— Там. Неподалік від мого села — могили й Великих князів Боримисла та Велеслава, й найдревніших жупанів україни Древлянської.
Геродотові спало на думку інше:
— А хто такі древляни й хто — сколоти?
Слободан йому нагадав:
— Колись Тимна Вовкогуб тобі вже пояснював: древляни, й руси, й сіверяни — се три племені, а всі разом вони називаються "сколоти". Ти вже забувся, скільки було сколотів за басилевса нашого Аріанта?
— Аріанта?
— Того, що звелів одлити котел з наконечників стріл! — Слободан зареготав.
Геродот і собі почав сміятись, тоді зрозумів, на що натякає молодий скіф, і став доводити йому, що кумири тільки тоді посварять греків зі скіфами, коли вирішать знищити Елладу. Він говорив довго й запально, раз до разу зриваючись на свій рідний дорійський діалект, якого Слободан не розумів. Але отрок охоче слухав його історію греко-перських війн і замислено кивав головою. Йому раптом пригадалося, як Великий князь дививсь на сього зайшлого грека та які слова казав про нього. Якщо завтра Осмогруд повелить учинити сьому гречинові щось лихе, майнуло Слободанові, гріх ляже на мою душу. Великого ж князя він добре знав і відав, на що той здатний у хвилю нестримного гніву. Й Слободан, по закінченні Геродотових речей, сказав:
— Маєш сьогодні ж уночі їхати звідси, Геродоте.
Грек не міг одразу втямити, чому сей скіф рече йому такі слова, коли він так добре мовив і про скіфів, і про потребу грекам жити з ними в мирі.
— Пощо? — тільки й спитав він, і Слободанові було дуже незручно дивитись у його маленькі й геть розгублені вічі.
— Треба.
По сих речах мусив би встати й іти собі, та грек дивився й дививсь на нього, нічого не розуміючи, й Слободан не знав, як пояснити йому, що таким людям дуже небезпечно перебувати в стані косацького війська, бо те, що володар зробить узавтра, — того ніхто не владен ні зінакшити, ні передбачити.
— Згадай про Дану, — врешті мовив Слободан, але грек і досі кліпав на нього, певно, те ім'я нічого не промовляло йому. — Ти був купив собі робу скіфську. Де вона?
— Роба? Таври її забрали.
Геродот казав усе без жодних почуттів, мовби доля тієї Дани, та й його самого від того ніяк не залежала.
— Де вона — відаєш?
— Мабути, в котрогось воїна таврського. Мені повернули п'ять мін сереблом, що я сплатив за неї. Тільки не таври, а ваші, скіфи. Вже тут.
Слободан уважно глянув на нього. Грек уявлення не мав, що то за роба дісталася була йому на ольбійському торжищі й хто вона тепер. Але й говорити про се не випадало, бо ж особа великої княгині священна, й він тільки мовив:
— Дам тобі ладдю й п'ятьох воїнів. Перед світанком їдь на той бік, до тракійців.
І так виразно глянув на грека, що той не зважився ні про віщо більше розпитувати, й удосвіта, коли над широкою заплавою знявся передранковий вітерець, сів у човен і заґорнувсь у теплий мілетський гіматій. Під гіматієм тіло йому холодив короткий грецький меч — останній дарунок Слободанів.