От хочби лист редактора житомирської газети "Голос Волині": "Вибачте за турботи. Посилаю Вам твір, можна сказати, народний. Автор цього твору — 68-літ. старик Н. Н. з села С. С-го ґебітскомісаріяту. Цей твір він сам написав і сам переклав на ноти. Освіта у нього нижча. Дідусь мав 6 га землі, але в наслідок наполегливої праці — розжився був на чималу кількість добра. Совєти його не розкулачили, як середняка, але одночасно все майно забрали, бо він не хотів вступати в колгосп. Була залишена старому хата, але через деякий час її відобрали за те, що він мав борг 100 карб, за облігації (яких він не одержав) совєтської .добровільної позики. Тепер дідусеві повернули хату.
,Гітлер повернув мені життя — говорив він, — і я цього ніколи не забуду'. Якщо цей матеріял, написаний дідусем, Ви зможете хоч частково десь використати — то буде непогано. А коли ні, то хоч напишіть, будьте ласкаві, старому хоч два слова, бо він дуже просив нас, щоб його твір ми надіслали Вам..."
І звучав цей "твір" так: "Український державний гімн. Пошана та велика подяка нашому Фюреру, такому піднебесному соколу та орлу нашому п. Гітлеру.
Ай, ти воля моя воля золотая ти моя,
Воля сокіл піднебесний пана Гітлера. — (два рази)
Воля сонце золотеє ясний місяць в небесах,
Воля звіздочка ясная в Божих ясних висотах ... — (два рази).
"Гімн" мав одинадцять таких строф і закінчувався так:
Буде вічне спасибі п. Гітлеру,
Висилися люд хрещений за свободу п. Гітлера,
Дружньо, весело всі встрітили миром гранимо ура ...
Ура, ура, ура (два рази) за здоровля нашого пана Гітлера! —
(два рази).
"Твір" гідний пера сталінського лавреата з Казахстану — Джамбула Джабаєва, та сама школа, дух і наставления. І за таке Джамбула нагородили орденами. Ми цей "твір" негайно відіслали до відомого редакційного коша, тобто я заховав його як свідоцтво дцоби. Це було ризиковне, бо його автор вимагав публікації свого творення, а коли ми цього не зробили, його копія була надіслана до райхскомісаріяту, і мене запитували, чому я його не помістив. У совєтських умовах за таке дали б Сибір, але тут обійшлося поясненням, що це писання графомана і до друку не надається.
У советах, коли б ішлося про Сталіна, таке оголосили б за "народну творчість" (Джамбул писав: "Я хотел тебя с солнцем сравнить! Не мог тебя с солнцем сравнить! Солнце светит нам только днем, а ты нам светишь днем і ночью"), помістили б на першій сторінці "Літературної газети" великими літерами і автора нагородили б орденом Леніна.
Не можна знайти слів, щоб це явище з'ясувати... Тим часом у ньому основна клітина трагедії. Цей "гімн" — гімн тих мільйонів полонених, які покинули свій фронт і з радісними обіймами пішли до "нашого пана Гітлера", тих мільйонів, що були вбиті голодами колективізації, висланих і вигнаних, яким заборонено бути і зведено до рівня худоби.
"Напишіть, будь ласка, старому хоч два слова" — просив редактор "Голосу Волині". Дорогі мої, рідні мої! Не два слова, а всі слова, вся мова, вся душа і серце належить вам! Рідний, мучений, сторозтерзаний український народе! Чую і розумію болі твої, скарги твої... Твою глибинну трагедію!
На мові доби це часом зветься "визволенням трудящих", "со-ціяльною революцією", "великою революцією жовтня". На мові людській це лише трагедія, побудована на людській несвідомості.
Послухаймо мову головного її режисера В. Леніна: "Робітники влаштовують стачки, зупиняють всі разом роботу на фабриці і вимагають збільшення заробітку, вимагають, щоб їх змушували працювати не десять годин денно, а лише вісім. Вони хочуть, щоб майстерні були влаштовані краще, щоб машини захищалися особливими засобами і не калічили працюючих, щоб їх діти могли ходити до школи, щоб хворим давати як слід допомогу в лікарнях, щоб мешкання робітників були людськими домами, а не собачими будами" ("К деревенской бедноте").
Дуже благородні вимоги. Але як їх здійснити, коли отаких, які "наслідком наполегливої праці" на шістьох гектарах здобувають собі "людське мешкання", нищать у зародку? Хто дасть і добру працю, і школу, і лікарню, і людські мешкання? За царя це мали бути капіталісти. А хто за Леніна? Ніяке диво, що двісті мільйонів населення СССР живе в "собачих будах", бо навіть тому дідусеві забрали хату за борг 100 карбованців фіктивних облігацій. Коли б таке сталося за царя, — кричав би ґвалтом весь світ.
Де ділася логіка, розум, сумління? І коли їх так мало знаходимо в творах Леніна, виданих "Інститутом Маркса-Енґельса-Леніна", як можна сподіватися чогось від дідуся з "нижчою освітою", якому відобрали навіть право бути людиною.
"Ай, ти воля, моя воля — золотая ти моя" — співає та бідна істота і одразу додає: "Воля, сокіл піднебесний пана Гітлера". Розуміється, про яку власну волю може він говорити? Що йому залишилося, як не віра у фатум.. .
Розуміється, в певних центральних місцях того великого царства подібні розважання значать для людини лише одне: смерть. Але все таки, коли там не знайдеться нікого, хто ці ясні істини зрозумів би, майбутні походи майбутніх гітлерів не зупиняться на Кавказі і Волзі ...
В моєму архіві цілі купи подібних листів. Вони налітали з того простору спонтанно, мов вітер. Хто їх посилав, чому посилав і чому якраз до мене? Інколи до болю зворушливі, інколи трагічні, інколи скарга, інколи підлабузництво, інколи доноси.
З найрізноманітнішою кількістю найнесподіваніших справ і проблем, які годі переказати. Ось, наприклад, зразок стилю, мови і наставлення такого листа: "Добрий день, відомий український письменник Улас Самчук! Прийміть палкий український привіт! Будьмо знайомі: Іван Павлович М... коротенько свою біографію. Народився я 27. 7. 1923 року, в селі Ю. Новогеоргієвського р-ну, О. округи. З 1931 року почав ходити до школи в своєму рідному селі. Закінчив неповно-середню школу, а 1942 року в сусідньому селі І. закінчив середню школу. З приходом німецької армії староста села поставив мене на посаду листоношею. Робота, правда, не трудна, але я її виконую з честю. У вільний час читаю художню літературу, вивчаю німецьку мову, пишу вірші, п'єси, усмішки. Я вже маю 5 поезій, надрукованих у різних часописах. Одну з них Ви, мабуть, читали в ровенському журналі "Укр. Хлібороб" (серпень м-ць 1942). На сторінках часопису "Волинь" я вперше прочитав Ваші оповідання і статті. Яка сила прози! Яке надхнення! Я був дуже радий бачити Вас! Я здорово захопився Вашою творчістю, почав зберігати газети, де містилися Ваші твори. Я радів з того, що Ви український письменник. Я хочу разом з Вами співпрацювати, щоб Ви мені допомагали порадами, що треба читати, куди надсилати свої твори, критикували мої твори, я критики не боюся! Слава Україні! Ів. М ... " 3 дуже барокковим підписом.
В іншому листі він пише: "Сердечно прохаю Вас, щоб ми зав'язали міцну дружбу, пишіть Ви мені багато листів, а я Вам ще більше" ... І він дійсно писав і дійсно багато ... І навіть без моєї відповіді. Таких кореспондентів сотні. Деякі листи на багато сторінках з безконечними описами безконечних справ ...
І цілі тонни віршів. Наша земля винятково багата поетами і переважно такого звучання:
Сніг надворі, сніг у серці Простелив саван-покров, І в грудях, наче в озерці, Закував морозець кров.
І горе вам, вельмишановний, дорогий, великий і т. д., пане редакторе, коли ви цього не зрозумієте, не помістите на першій сторінці і не відпишете авторові довгого патетичного листа... Інакше — ворог лютий і до гробу. Вартості поняття релятивні. Автор такого вірша і автор проекту "Емпаєр Стейт Білдінґ" в Нью-Йорку однаково переживають свою творчу ерупцію.
Але деяких з тих поетів забути не можна. От хоч би Герась Соколенко і Микола Волкун — два нерозлучні барди з Проску-рівщини, які прибули до Рівного, пер педум апостольорум, в перших днях мого там побуту, — загорілі від сонця, запорошені, голодні, але безконечно бадьорі і безконечно щасливі. Ось вірш з їх мандрівки "присвячений У. С":
Розбрелися дороги за обрій, Потонули в зелених хлібах. Кусень хліба у вузлику торби І обвітрений плащ на плечах. На обличчі цілунки, мов квіти... А кругом — шелестять пшениці... Як тебе — ти мій край — не любити У солодкому гуркоті цім!
Це Болкун. А Соколенко йому вторує:
Повисли над туманами троянди голубі:
І пісня над курганами
Ударила крилом,
І скачуть коні змилені,
Ой, скачуть на пролом.
Долиною широкою Підкови цок та цок, І славою жорстокою Вінчається Земля. Встає горніст опівночі І кличе: у поля!
Обидва голодні на книгу, як хижаки, накидалися на все друковане, негайно схоплювали головне з тематики, настрою, стилю. По юначому початкові, з них швидко робилися поети виразного різьблення. Побули в Рівному і відійшли на схід. Ось лист Соколенка з Шепетівки: "З Новим Роком! Дорогий Улас Самчук, хочеться написати Вам щось таке тепле і висловити ту вдячність, яка захована в моїй душі. Хочеться бризнути чуттям прихильносте і поваги і сказати одне лиш слово — дякую. .. дякую Вам за все. Останні дні — це для мене щось надзвичайне: Ваш лист, серія львівських журналів "Наші дні" і книг — Маланюк, Холодна, Гординський; Микола Болкун і "Пробоєм", між іншим, Вам теж передали декілька журналів; Микола повернувся справжнім гайдамакою — "а в серці залізняцька кров", ножаку в руки і в степи. Розумієте, яка несподіванка. В понеділок отримую лист, — просить намалювати козака з шаблюкою, "такого що — ех! (бо там хлопці цікавляться)", а у вівторок дзвонить по телефону (я саме відповідь писав) і говорить: "Я Болкун. Приходь у бюро праці". Через хвилину зустрілися. Думаю, що десь після свят і до Вас достанемось; з'явимось несподівано, нещадно, як тоді у травневу пору, принесемо Вам "жар молодих очей" і цілі купи зошитів, наговоримо різної всячини про Заслав, поезію і "РУДу-ГЛ:ну" ("руда глина" — наш криптонім для німців у рудих уніформах — У. С). І ще, і ще...
"Пишу зараз вірші для збірочки "Запорожці" (так для форми собі). Незабаром дещо надішлю Вам: "Козачий заспів" й інше. Читаю 4 ч. "Тихого Дону" Мих. Шолохова, нещодавно прочитав "Педагогічну поему" А. Макаренка, яка мені дуже сподобалась. Совет, літ. енциклопедію можу дістати на 2-3 місяці (потім поверну), не знаю тільки, як їх переслати до Вас.