Іванов запросив Мороза до "свого" готелю заночувати, Мороз зайшов і був вперше вражений чистотою й порядком, що тут рідко трапляється.
Був пізній вечір і знялась порядна передвесняна хуртовина…
У ресторані сиділо кілька гостей, їх обслуговувала повногруда, з великими чорними очима молодиця у фуфайці з виглядом старорежимної купчихи. Мороз сидів сам, пив свою стопку і позирав на молодицю.
— Хазяйка будеш? — запитав. Молодиця посміхнулась.
— Боже мій! Невже Наталка? — вирвалось у Мороза, і він кинувся до прилавка.
— Вона і є! — відповіла та спокійно. Мороз метнувся за прилавок, і вони міцно обнялися.
— От так-так! Що ж ти, бісова дівко, так близько й не признаєшся? — гримів Мороз. — Я тут сам, як собака…
— Заходь, заходь, — перебила його Наталка і вказала на жовті двері збоку. Зайшли. Гарна, чиста кімнатина. На буфетчику карафка з чистою і стопки. Налила по повній. — Ну, так за зустріч, — сказала Наталка. Випили і закусили. Іван не виходив з дива.
— От, так-так! От, так-так! Чого-чого, а цього не сподівався! Але ж ти і дівка!
— Не дівка, не дівка, — заперечила Наталка, — а молодиця.
— Як так молодиця? Чия?
— Іванова. — Іван отетерів.
— Як? Отого?
— Того самого!
— Та що ж це ти? Та як же… Слон і Моська, що? Та він же каторжний, а ти переселенка!
— Сподобався, — відповіла на це.
— А чому ж не признавалась до мене?
— Спочатку не вірилось… Мороз, Мороз… Морозів багато, не туди, думаю, нашому дорога, а мій одного разу та й каже: то ж це твій братік. Як повірила, не відважилась… Тут брат не брат, а шелесту ти тут накоїв, на рік хватить.
— Та чого на рік?
— Та тут знаєш, хто високо літає…
— Я, Наталко, кований на всі чотири… І перекований… І всі висоти знаю… І в низах побував…
— Тут різні бували, а в болото пішли.
— Ти, бачу, плаксива, а ще й Микитина дочка, а сама, диви як грім і не в болоті.
— Бо тримаюсь сухого…
— Герой, що й казати…
— Герой не герой, а вижила і це добре… З нас трьохсот — вісімдесят вижило, Зирянський край не Україна…
— Та як же ти та з Івановим? Відколи?
— Це вже він у мене третій… І дочку маю… Був звільнений та назад пішов. У рабах тепер краще. Запроданий.
— Триста рублів, що? На волі того б не дістав, кажеш? Може хочеш до Ухти — місце дам…
— У тебе?
— Та хоч би…
— А як на довго?
— Чого дрефиш?
— Дрефиш не дрефиш, а жити треба… Ти ще наш край знаєш отак — і показала "крізь пальці".
— Врахую і це, — каже Іван і, здається, навіть посміхнувся. — А все таки приходь, чотириста дістанеш…
— Наталка посміхнулась також.
— П'ятсот, — каже Іван. — Більше в тайзі не дають, а завтром будеш журитись завтра.
— Мені і тут не погано, а там саме за ті п'ятсот і впечуть.
— От же ж і вперта — чорт! Та хто впече?
— Сам знаєш хто. Ніхто. Тут така погода. Сьогодні ти Мороз — завтра мокре місце, саме перед тобою зять самого Вормана князь чекістів з вісімнадцятого року Шпанов пішов в дубину… І то за одну ніч.
— Він же ще не пішов, — сміється Іван. — Живий ще…
— На Воркуті в шахті ім. Ягоди, а його жінка зійшлась, кажуть, з Бубновим, підручним Ягоди, а там чого доброго і до самого великого дійде…
Маленька перерва, Іван хвилину думає.
— Ну, давай, Наталко, потолкуємо мирно, — казав він далі. — Шпанов не Шпанов — не в ньому справа і про те іншим разом… А тепер збирай оті свої рушнички вишивані і ступай до мене. Каятись не будеш. Післязавтра буде тут мій літак, і він тебе підчепить… І милого свого можеш разом підвезти, беру його до себе, дам місце в конторі, до речі він хлопець меткий, придасться, а коли мене боїшся, імени мого не згадуй всує, і ніхто не знатиме, що ми рідня. У мене там знайдеш Мотрю з самих Андрюшів, буде твоєю верховною властію, а ти відповідальна за все моє хазяйство. Згода? Зрештою, хто тепер питає кого про згоду? Як то колись деклямував Андрій — і більший меншого куса… — ха-ха-ха! — вперше в цьому краю засміявся Іван.
Наталка мовчала, була помітно сердита, що це, мовляв, за нове лихо на неї звалилося, але знала Івана, особливо знала його тут і тепер, тому воліла промовчати… А до того надійшов і Іванов.
— Бачиш, сестру знайшов, — заявив Іван. Випили знов з приводу цього, і Іван проголосив: — Роблю тебе начканцелярії… Власов не годиться, хай займається спортом на Щугорці. А її моїм начхозом.
— Єсть, товариш начхоз, — витягнувся Іванов… І на цьому справа скінчилася.
Іван був вдоволений своєю знахідкою, і коли опинився дома, одразу засів писати листа і то приватного, і то до Мар'яни, сповіщаючи захоплено, наскільки хватало у нього патосу, що знайшов ще одну тріску "нашого роду", і тепер він не сам, і разом, мов на те, спохватився, що він досить таки занедбаний — руки, обличчя, одяг і навіть Мотря лаялась, — ви, — каже, — все одно, як цар, а скидаєтесь на злодія. Та й мешкання не гаразд виглядає, і тут Мотря своє слово вставила, тут, мовляв, не людей, а жеребців держати. Розібрало все це Мороза до кісточок — сто копанок чортів — навіщо він тут фараоном, коли всяка Мотря може отак зневажати. І кликнув по всіх пунктах, по всіх номерах, і зійшлося столярів усілякого роду і звання, і різьбарів, і лякеровщиків, і поліровщиків. І зійшлось малярів безодня — футуристів, кубістів, реалістів, сюрреалістів. І наказав Мороз меблю з дуба та модрини тесати, щоб усе дебеле, та тяжке, та добротне, а малярам приказав стіни писати… У залі, щоб на всю стіну Кремль був, але справжній, ніякі кубізми, щоб башти могутні і мури зубчасті, і Москва-ріка щоб протікала. А портрети вождів наказав зробити по чину, званню і порядку, а найстарший на весь зріст, в шинелі сірій, щоб було, мов зі сталі, щоб кожний глянув, ахнув й затремтів. А менші відповідно до чину, Леніна, тим часом, можна й забути, головне ж Ягода, Ворман і інші, інші… А Кравченка, декоратора знаного, над усім поставив і приказав "око держати" — не вийде, в Щугорці бувать.
А опісля наказав переглянути ті скрині з книгами, що роками лежать забиті у комірці, званій бібліотекою при центральному управлінні, і все, що гідне уваги, наказав перевезти до себе і розставити на свіжо збитих кедрових полицях. Товсті, випещені, тиснені золотом у червоному полотні, томи Маркса, Енґельса, Леніна, Чернишевського і інших, і інших забарвіли на всю стіну напроти великої карти СССР разом із стосами "Нєфтяного хозяйства", "Горного журнала", "Лесной промышлености", "Внешней торговли", "Природы" і інших, і інших журналів, газет домашніх і закордонних, розуміється, дозволених вищими і найвищими інстанціями цієї справи.
І коли це все було в порядку і на місці, появився стіл письмовий, мов би монумент з ґраніту тесаний, на ньому глобус, телефон писальне знаряддя, уральського малахіту… І чотири нечуваного розміру фотелі, обтягнуті справжньою шкурою, і така ж канапа і килим на всю широчінь і кілька шкур білого ведмедя.
А згодом, коли і Кремль був готовий, і Кравченко дістав не Щугорку, а орден Ухт-Печорстроя, премію п'ятнадцять карбованців та десять пачок цигарок "Зефір" для роздачі своїм реалістам-співробітникам, тоді Мороз наказав колись відомому московському архітектові, а тепер завідувачеві плекання кріликів Буланіну спроектувати "Дім культури" з декораціями всілякими, пано, портретами, гаслами, фресками. І видобув колишнього бравого редактора "Правди", відомого троцкіста Сладека, що на пункті шість проектував коров'ячі ферми, і наказав йому газету "Красная звезда Печоры" змайструвати, спочатку, мовляв, як можна, а згодом справжню друкарню з усіма атрибутами… Та більше вождів, портретів, статистики, партії…
Та й цього не досить Морозові. Не подобається йому й сама назва "Ухт-Печорлагу ОҐПУ", забажав перезвати своє царство і назвав його "Ухт-Печортрест", відомі Щугорку й Воркуту назвав "Арктик-Вугіль", а своїх 3/К[1] поробив Р/С.[2] А вохрівцям наказано лише за порядком слідкувати та втікачів по тайзі ганяти, хоча останні не дуже квапились відриватись від ґрунту і тисячі кілометрів багнами й тайгою мандрувати, віддаючи себе комарям і диким звірям на поталу…
І за кожним таким порухом Морозової роботи в Москву негайно летіли рапорти. Цифри, статистика, математика. Точка в точку. До цього Мороз додав нові вияви доказів своєї роботи — зразки. Зразки вугілля, зразки нафти, зразки газів, зразки деревини, зразки шкурок, зразки мінералів. Спочатку це були зразки, як зразки, але згодом це стало приладдя до писання з антрациту з написом, "Великому, мудрому, славному другу і вождю народів товаришу Сталіну від вдячних і щасливих гірняків Арктик-вугіль Ухт-Печортресту". Геологічна збірка дорогоцінного каміння у кедровій скриньці з інкрустованням в золоті — "Нашому другу, вірному соратнику товариша Сталіна, начальнику ОҐПУ Г. Г. Ягоді від вдячних Ухт-Печорців". Соболяче хутро "Кращому приятелеві трудящих Ухт-Печортресту К. Ворману від вдячних лісовиків". "Незмінним друзям начальникам", "геніяльним керівникам", "дорогим товаришам" — зразки за зразками. Хутро, малахіт, золото, самоцвіти… До того рапорти, цифри, математика і дуже скромний підпис — Мороз.
І от на весну несподівано викликають Мороза до Москви. Це може бути однаково знаком добрим, як і знаком лихим. Мороз летить трестовим літаком із своїм Степаненком. Простори, широчінь. В Ухті сніг у Москві проліски.
Тиждень пробув Мороз у столиці всіх трудящих, а вернувшись, нічого по нім не пізнаєш. Мороз як Мороз… Той самий із своїм вовкодавом… Лише одяг його оздобився маленькою зіркою — шматочок жовтого металю, червона емаль і серпик з молотом в золоті. По бараках, по строях, по пунктах пішло геть, що "наш дістав орден". Іван, син Григора, Мороз з хутора над Дніпром, дістав орден. Фахівці намагалися відгадати висоту нагороди. Одним хотілося бачити щось величне, якогось Леніна, інші знов бажали б звичайного знаку заслуги, щось скромне… Справа так і лишилася невиясненою, бо Мороз дуже скоро перестав носити свій орден і ніяких з цього приводу пояснень не подав.
Досить того, що Мороз Іван побував у Кремлі, що приймав його сам найбільший, що пляни його "цілком і повністю" були ухвалені, що бачив він особисто наймогутнішого залізного наркома державної безпеки СССР, сидів з ним сам-на-сам, як з приятелем і навіть тут відкрилась завіса його таємничого призначення до Ухт-Печорського краю… Бо чи не пригадує собі Мороз тієї сценки в Харкові в кабінеті Балицького? Так, так, той другий і був сам залізний.