Таврія

Олесь Гончар

Сторінка 52 з 55

Відступивши трохи, знову закам'яніли в нерішучості. Добре тобі тут кричати, піди там покричи...

— Як же все-таки бути, паничу? Декотрих то вла-маємо, а от машиністи... Не послухаються вони нас...

— А час дорогий... Суша така, що від найменшої іскри все спалахне...

— Що там, Мазуркевич? — звернувся в цей час Вольдемар через голови прикажчиків до сухорлявого франта в бриджах, що із стурбованим виглядом поспішав прямо до ґанку (це був перший помічник головного управителя).

— Стала водокачка,— замогильним голосом повідомив з ходу Мазуркевич.— Припинили роботу цегельня, артіль землекопів...

— А їм то що?— вигукнув на високій верескливій ноті панич.— На водокачці води їм мало?

— На знак солідарності з токовиками... Я щойно з майстерень: там цілий мітинг Привалов зібрав...

— Привалов?

— Він, здається, всьому тут голова...

— Бач, хто верховодить!— аж підстрибнув Гаркуша.— Де кубло, а на кого валять!..

— Гаразд... я йому це пригадаю,— процідив панич і, пошепотівшись про щось з чеченським урядником, звернувся до прикажчиків:— Роз'їжджайтесь по таборах, нічого вам тут час гаяти... Скажете... гм... обіцяв панич... Побаламутились, пошуміли, мовляв, і досить... Машиністам після обмолоту — нагорода. Дівчатам — на хустки.

— А вода? Через неї найбільше...

— Буде й вода... Повернуться ось із Каховки верблюди — верблюдами будемо доставляти звідси, з арте-зіанів. Чули? Так і передайте!

Похнюплені роз'їжджалися прикажчики від контори. Тюканням проводжали їх невловимі хористи. Прокльонами осипали жінки від казарм. Події в степу сколихнули вже весь маєток. Асканійські казарми не переставали клекотіти в ці дні: ще не вичах нагрів збудження, викликаного серед робочого люду трагічним весіллям Яшки-негра та Ганни-покоївки, як уже забурунило все кругом, старе й мале загомоніли про водяний страйк у степу, гаряче співчуваючи страйкарям.

Гаркуша вибрався за околицю в якнайгіршому настрої. На шматки порозривав би він отих невловимих хористів, що хором витюкали його за Асканію, вказуючи кожному на холуя-молотника, який муситиме ціпом вибивати панські стоги цілісіньку ніч, коли й чорти навкулачки не б'ються... Нетіаничевих погроз боявся Гаркуша найбільше, інше зараз гризло його. Дуже не хотілось йому повертатись на тік до збурених своїх строковиків, де ненавиділи його смертельною ненавистю, де кожна заробітчанка готова була видерти йому очі... Понабирав земляків на свою голову!

Хай би терпів за своє кревне, а то за чиє? За панське. І доки це тягтиметься, доки йому бігати в козачках? Коли він уже поїде в Каховку не для когось набирати строковиків, а для себе? Чи, може, все то брехні? Може, по-пустому плещуть язиками по "Просвітах"? Бунтарів з кожним роком більшає. Галасують, що навмисне поїть він строковиків поганою водою, щоб частіше нездужали, щоб більше вираховували з них за неробочі дні... А хіба в інших таборах не так? Хіба на Бекирі та на Комишевому краще? Що ж то буде за прикажчик, коли в нього за літо ніхто не занедужає, з ким він тоді восени зостанеться, коли людям вийде строк і всі розженуться додому? Чи йому тоді вже робочі не потрібні? Останньому пригінчому відомо, що хто влітку з животом прокачався — отой на осінь тільки й робітник, бо нікуди йому буде податися звідси... Треба тільки вгадати, коли і як,— на те ти й прикажчик... В найгарячішу пору в доброго прикажчика знайдеться і свіжа вода, і свіжа їда, ніхто не валятиметься з животом, а як тільки полегшало трохи між роботами — так, дивись, і лазарет!.. І хіба панич цього не розуміє? Дурника з себе корчить — він, мовляв, добрий, він тільки милує, прикажчики всьому вина... А зостанеться після покрови без нікого — тебе ж першого прожене!.. Легко йому чужими руками жар загрібати. Наказав ось їхати, всіх піднімати на ноги... Спробуй їх підняти паничевими цяцянками-обіцянками! Ні, не тим вони духом дишуть!..

Все звалилось Гаркуші, як сніг на голову. Ще вчора нічого не було помітно. Перетягли темнотою паровика з Кураєвого на інший степовий тік, зранку почали вже й молотити на новому місці... А як привезли воду — тут усе й зчинилося!.. Дівчата хотіли його самого мулом напоїти, а Бронников тим часом почав свистком притьохкувати на якийсь особливий манір...

Треба ж було так статися, щоб саме з його, з Гаркушиного, току пішов сигнал! Хто міг подумати, що якраз його машиніст у них головний сигнальник? Пригрів змію за пазухою.... Ніби й не розбишака, із-за дрібниць з Гаркушею ніколи не загризався, а як наступив момент — показав себе... Недаром же він вчащав на водокачку до того механіка... Бронникову та його підголоскам — ось кому передусім треба в'язи скрутити! Не розкусив Гаркуша його своєчасно, за те й перепало йому сьогодні... Що ж: не дрімай, прикажчику, не лови гав!

Як побитий, трюхикав у сідлі, озираючись довкола. Не курять токи. Ніякого руху в степу. Самі собі стро-ковики зробили неділю!

Чабани стоять з бурдюками біля порожніх колодязів, повитріщались чогось на Асканію. Що вони там набачили?

Гаркуша озирнувся і похолонув: розгорнуте червоне полотнище палахкотіло над асканійськими парками, на самім верху водонапірної башти. Хто ж це туди добутися зміг? Не інакше, як оті шибеники хористи!.. Направити є кому, а їм тільки свисни: видеруться хоч на небо!.,.

— І ви, Мануйле, туди очі вп'яли?—докірливо кинув Гаркуша, трюхикаючи мимо колодязя і впізнавши серед чабанів чаплинського атагаса.— Не соромно вам старістю?

— Який я старий,— браво відповідав атагас. Око ще далеко сягає!..

— Диво найшли...

— Та так, що давно й не бачили такого: після дев'ятсот ц'ятого, вважай, оце вперше...

— Радуйтесь!

Атагас замість відповіді приклав ще й руку козирком на очі та все вдивлявся туди, де яскріло-майоріло червоне за сухими далями, над баштою, найвищою в степу.

ХLII

На Гаркушиному току в цей час вирувала незвичайна сходка. Сюди поприбували посланці з інших таборів, щоб спільно виробити вимоги страйкуючих до головної контори. Це було справжнє свято строкового люду, який раптом відчув себе господарем становища на токах.

Те, що строковики вперше за літо, наперекір панським посіпакам, вільно зібралися на оцю свою гарячу степову сходку, що вони не просто ремствують та лаються з прикажчиками біля діжок, а чорним по білому на папері записали: "Свіжої води вволю і ніяких, водяних пайків!"—уже саме це підносило людей у власних очах і надавало їхній боротьбі нового забарвлення. Войовничий, радісно-грізний настрій охопив усіх. Розбуркане відчуття власної сили декотрих просто п'янило, а те, що посланців від інших таборів, обшарпаних, босих, з тиковками води на мотузках, матрос величав "делегатами", тільки підсилювало новизну й урочистість моменту.

Не затурканою, безвольною масою, а людьми, що самі можуть вирішувати свої справи, стояли вони на токовищі, уважно слухаючи промовця.

Промовляв Бронников.

— Наші збори наближаються до кінця,— говорив матрос, стоячи, на високому ворохові по коліна в пшениці.— Вас, шановні делегати, вже чекають люди на токах. Ідіть передайте їм, що ми не самотні, що нас підтримують робітники асканійської водокачки, майстерень, цегельні... Отже, коли ми будемо діяти згуртовано, без анархії, ми обов'язково виграємо страйк! Тут сьогодні лунали деякі аж надто гарячі голоси, що добре було б, мовляв, пустити по токах червоного півня... Від імені страйкового комітету я хочу застерегти проти цього: сліпий бунт може тільки пошкодити нашій свідомій справі.

— Вірно!—кинув з натовпу Мокеїч, який теж був у числі делегатів. Після Каховки борода йому ще більше відросла, обличчя зробилося бронзовим.— Хліб не винуватий!

— Так. Ні хліб, ні паровики не винуваті. Нічого машини трощити — не від них іде лихо... Винуватці — там!—вказав Бронников рукою в напрямі головного маєтку.— Вони, кровопивці, перетворили цей степ на каторгу для тисяч і тисяч строковиків! Вони не вважають нас за людей, вони хочуть поїти нас мулом, що зостається після худоби, але ми їх провчимо! Якщо вони встигли забути про броненосець "Потемкин"— ми їм нагадаємо. Хай знають, що нині не один він з моря,— десятки таких броненосців димлять уже і на суші, навкруги нашої Таврії. Могутні заводи Півдня — оце наша опора, оце найгрізніші наші броненосці, товариші. Стійкий організований заводський люд — ось на кого ми, степові пролетарі, будемо рівнятися. Звідти черпатимем наснагу, звідти перейматимем велику й сувору науку боротьби!..

Пристрасні, пройняті незламною вірою слова матроса глибоко западали в серце строковикам. В захваті дивилася з натовпу Вутанька на нього, щаслива й горда за свого Леоніда, який належав зараз усім своєю мужністю, своїм розумом і навіть отими рідними, по-чаїному розкриленими бровами. Часом їй уже здавалось, що в їхніх стосунках не сталось ніякого розладу, що ревнувати його до когось було б недоречно, що саме тепер вони стають ближчі одне одному, ніж будь-коли.

XLIII

Відколи Леонід відкрито очолив страйк, він не раз ловив на собі той дивно ясний, новий, просвітлений Вутаньчин погляд. Дівчина немов хотіла надихнути його, сказати, що вона з ним у цей напружений і відповідальний час. І самій Вутаньці те, що сталось між ними, вже здавалося тепер якимось лихим, моторошним непорозумінням. Леонід, якому всі тут довірялись, до якого всі прислухались, який, по-новому розкрившись перед строковиками, сміливо навчав їх тепер своєї залізної правди, невже міг він бути з нею, з Вутанькою, неправдивим? Ніяк не в'язалося це між собою, не вкладалося їй у свідомість. І коли після сходки Леонід, переговоривши наостанку з делегатами, що вже вирушали на токи, став раптом шукати когось очима серед дівчат, Вутанька відчула, що це — її!

Знайшов, посвітлішав на виду: — Вутанько!

І вона з готовністю вийшла з-поміж дівчат і сміливо прилюдно понесла йому назустріч свої усміхнені вишнево-золотисті рум'янці.

Потім було оте найсолодше, ота ніжність знову віднайденої руки... Порипувала, немов у свято, гармошка, розцвітаючи міхами в руках Андріяки, дріботіли на сонці дівчата, приязно підморгуючи Вутаньці, а вони — Леонід і Вутанька,— удвох сиділи осторонь, немов у пухких золотих кріслах, пірнувши по груди у свіжій пшеничній соломі, яка навіть і в притінку ще пахла сонцем...

Легко, як у щасливому сні, було їм розмовляти.

49 50 51 52 53 54 55