– Ви ж мене вперше бачите!
– Шубладзе давав характеристики, – виправдався завідуючий.
Взяла листок, перечитала… Тут була вказана дата, з якого по який рік я працювала, а більше мені нічого й не треба було.
– Негідник ви! – кинула виходячи, і якомога сильніше грюкнула дверима.
Йшла сердита й обурена, поринувши у свої думки, і мало не налетіла на Миколу.
– А я зранку подався до вас у Капкару. Як же ми не зустрілися? – здивувався він.
– Ти ж, мабуть, йшов дорогою, а я – стежками.
– Оксано, я домовився з твоєю мамою, що поїду з вами аж до Канська, проведу, допоможу з речами.
– Добре, дякую.
Перш ніж повертатися в Капкару, я зайшла попрощатися з хазяйкою, у якої жила спочатку. Завітала і до Марії Адольфівни. Вона пошила мені до від'їзду "парадний" одяг: чорну штапельну спідничку з широким поясом і білу блузочку з мереживом. Прощаючись ми розплакалися. Жаль мені було цю маленьку стареньку жінку, яка залишалась одна серед величезної суворої тайги.
Трохи сумно було прощатися з Довгим Мостом, де я зустріла багато друзів і просто хороших людей, але серце зігрівала думка, що нарешті повертаюся додому, до Києва.
-15-
Повернулась в Капкару, а у нас гість. Михайло прийшов попрощатися і допомогти, якщо потрібно. Запитав, чи не зможемо в Москві, де ми мали зробити пересадку, завітати до його батьків. Вони будуть раді поговорити з людьми, які недавно бачили їхнього сина. Мама пообіцяла заїхати до його родичів, вона дуже симпатизувала Михайлові. Я ж почувала себе незручно від того, що не могла відповісти взаємністю на його почуття, тому не дуже обіцяла. Виправдовувалася тим, що мені треба встигнути зайти ще й до Ігоря, з яким я працювала в зоні. Повернула Михайлові, як домовлялись, набір зубних інструментів, подякувала за науку, запевнила, що з часом і його відпустять, що він теж скоро стане вільним.
Прийшли попрощатися заслані новокапкаринці. Ми залишали їм 15 соток висадженої картоплі. Всі квіти і книжки я передала в розпорядження Ніни. Медичні книжки і свої конспекти залишила в амбулаторії – може згодяться тому, хто працюватиме після мене.
Дві пари гарних цілих катанок (мої й мамині) передали в Тібішет Жуковим, бо в них було аж восьмеро дітей і одні катанки на всіх. Кухонний посуд, теплий одяг і 80 карбованців залишили санітарці Варварі.
Капкаринці й тібішетці з нами сердечно прощалися, шкодували, що ми від'їжджаємо. Приводили і приносили всіх малюків, яких я приймала. Обіцяли не забувати мої поради, старанно їх виконувати, гарно доглядати дітей. Совихина Настька весь день не відходила від мене, а прощаючись, розплакалася.
Приходив і Архип з Барсом. Барс таки щось відчував, не радів, не скакав, а лизав наші руки і обличчя, тулився до ніг і дивився сумними очима. Архип мало не плакав, обіцяв ніколи не ображати Барса і про нас згадувати.
Всі від щирого серця дякували і мені, і мамі за наше хороше ставлення і любов до них. І нам було тяжко з усіма розлучатися, звикли вже одні до одних.
Вранці 6 липня наш невеличкий баул завантажили на того ж вола, який привозив сюди і мене, і маму. За село ми виїхали в супроводі половини його мешканців, а капкаринські діти бігли ззаду і чомусь кричали: "Пливет, Николаевна, пливет!". Було тепло, сонячно, радісно і водночас сумно. Раділа, бо вже була вільна і їхала додому, щоб вчитися, а сумувала за тими, хто ще залишався у засланні.
По дорозі кількість проводжатих меншала, нарешті розпрощалися і з Дмитром Івановичем, Ігорем і Ноєм Ізралійовичем. Вони пообіцяли, що лише сьогодні тільки разочок вип'ють за нас, а більше до рота не братимуть. Як би ж то, інакше почнеться знову депресія цього разу вже через мій від'їзд.
Михайло і Ніна провели нас аж до Довгого Мосту. Прощаючись, обіцяла Ніні писати. Коли проїздили повз провулок, де жив Іванко, тихесенько прошепотіла: "Прощавай!". Біля пошти нас чекали Микола і подружжя Шубладзе. Борис Вахтангович та Ірина Вячеславівна тепло прощалися зі мною, бажали закінчити інститут, казали, що я здібна і маю велику практику, тому стану хорошим лікарем.
Микола домовився про машину, оскільки автобус до Канська ходив лише тричі на тиждень. Маму посадили до кабіни, а самі залізли до кузова. Згадала, що мені завжди чомусь доводилося їздити кудись взимку, в мороз і холод. А зараз було тепло, і я подумала, що сама природа сприяє нам у поверненні додому.
Прощавай, Довгий Міст, прощавай, тайга!
Нарешті Канськ. Вокзал. Вже і наш поїзд підійшов. Тільки-но розмістилися в купе, як проводжаючих попросили звільнити вагони. Микола якось розгублено попрощався з нами, поцілував мамину руку, я підставила щоку для поцілунку. Вискочив з вагона, коли потяг вже почав поволі рушати. Йшов ще за ним по перону – такий одинокий, худий, нещасний, в коротенькій поношеній напіввійськовій курточці… Йшов і махав рукою, а на очах блищали сльози.
Чому ж звільнена тільки я одна? Чому всі мої друзі, всі заслані ще залишились в Сибіру? Як же мені їх було жаль, аж серце стискалося. Почувала себе винною, винною у тому, що вільна…
Познайомилися зі своїми сусідами по купе – подружжя похилого віку, на вигляд приємні, інтелігентні люди. Їхати разом далеко, їм теж у Москву. Ліна Павлівна викладала англійську мову у вузі, а Микола Платонович – математику. Та зараз обидва вже були на пенсії. Приїздили до Тайшету – в заслання до сина. Коли дізналися, що мене звільнили, дуже зраділи – значить, і у них була надія. З такими сусідами приємно було подорожувати, було про що поговорити. І дні дороги промайнули швидко.
Ще з Канська я надіслала Ігорю телеграму, що буду в Москві проїздом, тому він мав нас зустрічати. Коли вже наближались до столиці, дістала свій парадний наряд, та він виявився зім'ятим. Я засмутилася, але математик знайшов вихід – побризкали водою і на його широкій спині ми розгладили одяг руками, наче випрасували на дошці. Туфлі на високих підборах (перша моя покупка в Довгому Мосту), які в тайзі не довелося ні разу вдягнути, немилосердно стискували ноги, бо були не розношені й трохи тіснуваті.
Микола Платонович всіляко намагався підняти мій підупалий настрій.
– Терпи, Оксано, краса потребує жертв. Ти і не таке терпіла, витримаєш і це. В якому б ти не була одязі, ти чудова...
І я зрозуміла, що вигляд у мене досить нереспектабельний. А Ліна Павлівна сказала, що не в одежі справа.
– Ти прекрасна своєю молодістю, чистотою, енергією, приязню до людей. Ти всім сподобаєшся.
І я усміхнулася, гордо підняла голову. Це ж ще тільки Москва, я від неї нічого не хочу. А Київ… Київ ще попереду. Треба було кріпитись – хто знав, які випробування на мене ще чекали!
ЧАСТИНА СЬОМА
-1-
Нарешті Москва.
Поїзд ще не зупинився, а я вже побачила на пероні Ігоря. Такий елегантний, витончений, у вишуканому костюмі, білій сорочці, краватці і з величезним букетом рожевих троянд.
На пероні Ігор познайомився з мамою, поцілував їй руку. Через величезний букет, який я тримала, не зміг дотягнутись до мого обличчя, вколовся, засміявся.
– Це всі речі? – запитав, взявши валізу.
– Так.
Перед будівлею вокзалу стояла блискуча чорна "Волга". Ігор запросив сідати.
– Поїхали, нас чекають вдома.
Мама, вибачившись, пояснила Ігорю, що обіцяла завітати до родичів Михайла.
– Добре, але Оксану я не віддам.
Ми відвезли маму до Кабакових, Михайлових батьків. Вони попросили залишити у них маму хоча б на один-два дні, щоб усе докладно розпитати про свого сина, який ще невідомо як надовго залишався у засланні.
Від цього шику, від цієї машини, яку вів сам Ігор, мені чомусь стало незручно. Мимоволі порівняла його з Миколою, який таким нещасним стояв на пероні, проводжаючи нас з мамою, і мене огорнув сум.
Під'їхали до триповерхового старовинного будинку у провулку з промовистою назвою – Комуністичний.
Сходи у під'їзді були широкі, мармурові, не вистачало лише килимової доріжки. У дверях нас зустріла його мама, Софія Михайлівна, – невеличка, сива жінка з гарною зачіскою і прямою поставою.
– А, Оксаночко! Заходь, заходь. Стільки чула від сина про тебе!
Поцілувала мене, і я дуже зніяковіла.
– Ігор, покажи Оксані ванну і все, що там треба, – сказала Софія Михайлівна сину. – А де ж її речі?
Та нещасна валіза залишилась у мами. А у мене в руках навіть сумочки ніякої не було, лише загорнуті в хустинку і сховані за пазухою 60 карбованців. Ігор же розумів, які у мене можуть бути речі.
– В камері схову залишились, потім привезу, – викрутився він.
Я звикла митися на ніч – як же це вдень ходити з мокрою головою, з розпущеним довгим волоссям?! Вимила б зараз руки, обличчя, а помилась би вже перед сном. А ще я образилась – ач, боїться, що я брудна, із заслання!
Помилась. Та перевдягнутись не було у що.
Сіли снідати утрьох. Ігорів старший брат Микола, дипломат, перебував якраз у відрядженні.
На столі стояло стільки всіляких страв, що я перелякалась: сири, ковбаси, чорна і червона ікра, маслини, м'ясо, салати... А фрукти навіть такі, яких я ще ніколи не бачила. Я не наважувалась їсти. Може щось не так зроблю, не так і не те візьму?
– Ігорьок, дивись за Оксаною, бачиш, яка вона худенька? – протяжно, жалісливо, ніби я ось-ось помру проказала мати.
Їсти то я хотіла дуже, та боялася, що делікатеси застрягнуть поперек горла. Перед очима постало капкаринське застілля – печена картопля з дерунами.
Ігор відкрив шампанське, і Софія Михайлівна підняла бокал:
– За вас, діти! Щоб у вас налагодилось життя, щоб Оксаночка закінчила інститут.
Після сніданку Софія Михайлівна вибачилась і пішла – їй треба було на роботу. Ігор запропонував роздивитись квартиру. Аж чотири кімнати, розкішні меблі, картини у дорогих рамах, рояль, велика бібліотека – все, від чого я за ці довгі роки зовсім відвикла.
Та найсильніше у цій московській квартирі мене вразив холодильник, який бачила вперше у житті. А їхній собака, бульдог, зовсім мені не сподобався – дуже негарний, весь час гарчав, сердито дивився і пускав слину.
Попросила Ігоря показати мені Москву. Вирішили піти пішки, щоб усе краще розглянути. Велика кількість машин і людей мене приголомшила. Метро теж вразило – швидко і дуже зручно.
Пройшлися по Червоній площі, та до мавзолею заходити я не захотіла.