Того, що повідали люди, Малуші було мало. Їй хотілось знати, як князь воює, чи не торкнулась ворожа стріла його тіла, як Володимир їсть, спить? Якби можна було, вона б встала пізньої ночі, пішла босоніж по колючій траві в степу до могили, під якою син ночує, сіла б у головах, щоб він не бачив і не чув, сиділа до самого ранку, а там піднялась би легкою хмаринкою й линула, линула б слідом за ним і всім військом.
І вона справді знала про князя Володимира набагато більше, ніж інші, — з ним у походах ішов, беріг, час від часу повертаючись до Києва, все повідав про нього той, з ким доля не судила Малуші поділити радості й щастя життя, — їх так мало було і в самої Малуші, — але хто прийняв, як власне горе й муку, її нещастя, біль, кривду, — княжий гридень Тур.
От вона й знову, збираючи хмиз над Почайною, побачила воїна, що йшов у травах, а помітивши Малушу, рушив до неї.
— Добрий вечір, Малушо! Як же ти змінилась!
— Добрий вечір і тобі, Туре, — відповіла Малуша, — але ми змінилися обоє.
Вони сіли на кручі над Почайною, позад них синій туман повивав луки, в ньому плавали кущі верболозу, перед очима згасали води Дніпра.
— Як дивно! — промовила Малуша й так повела плечима, неначе в неї по спині пробіг холодок. — Адже нині вечір Купала, а сидимо ми на тому ж місці, де колись зустріла Святослава... Хоч ні, Дніпро ріже й ріже кручу, те місце тепер ген там, під водою.
— Не тільки Дніпро ріже кручі, все минуле давно під водою.
Це було й усе, що сказали про себе Тур і Малуша. А власне, що вони й могли говорити? Обоє — старі, їх життя закінчувалось, старий сивоусий Тур і літня жінка в черничому одязі — в них не було щастя, тепер вони й поготів його не ждали.
Але в них було одно — Тур служив гриднем у сина Малуші князя Володимира й міг про нього оповідати дні й ночі, вона слухала та й слухала б про сина — хоч і до кінця віку.
— Нині твердо сидить Володимир на столі, — впевнено й гордо говорив Тур. — Усі землі Русі підкоряються йому, дають дань городу Києву, багатий нині князь київський, має міцну дружину, багаті і його воєводи...
— А чи вірно служать вони йому? — замислилась Малуша. — Адже Гора...
— Він знає, — тихо відповів Тур, — і не всім вірить... Важко йому жити, та що поробиш?!
Швидко темніло. Удалині запалились вогні, долинула давня пісня:
Іде Купало, несе немало:
меди і жито, прирост, присип;
славим Купала, не спим до рана,
не спи, дівчино, юнак не спить!..
— Над порогами на наше воїнство напали печеніги, між ними був і каган Куря, убійник князя Святослава, — згадував Тур.
— Ой боже! А ви ж йому помстились? — одразу ж запитала, хижо блиснувши очима, Малуша, в ній прокинувся голос її предків, жадоба справедливої помсти: око за око, смерть за смерть.
— Вої наші помстилися: вони вбили кагана Курю.
— Дяка богу! Тепер душі Святославовій буде легше, — перехрестилась Малуша.
— У тому бойовищі був поранений і Володимир — у груди, нижче серця.
Обхопивши голову руками, Малуша мовчала, ждала.
— Цілий тиждень лежав він без пам'яті, і я ні на крок не відходив від нього, поїв, кормив, клав до рани трави... Однієї ночі йому було особливо важко, він весь горів, кидався, бився, я тримав його за руки, змочував і змочував чоло...
Вогнів на лузі запалювалось усе більше й більше, пісні лунали вже скрізь, у гаях і кущах над Почайною чулись веселі, збуджені голоси.
— Була місячна ніч, видно, як удень, — повів далі Тур. — Князь Володимир лежав неспокійний, з заплющеними очима. І раптом схопився, подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! — почув я раптом його голос. — Мамо! Де ж ти?.."
Тур замовк.
— І що? — запитала Малуша голосом, що тремтів від хвилювання.
— А я вже й сказав, — відповів Тур. — Він думає про тебе, згадує, любить, а в ту ніч, коли покликав, либонь, побачив уві сні, заспокоївся, заснув...
Щастя матері! Так, цього короткого повідання Тура було досить, щоб серце Малуші сповнилось щастям.
— А ти, Туре, — запитала тоді вона, — непошкоджений, цілий?
— Що я? — засміявся гридень. — Мене вже ні меч, ні спис не бере... Захищаючи князя, втратив тільки два пальці правиці.
В промінні місяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями.
— Боже, боже! Каліка! А ти ж щось приніс з походу?
— Я?! — він щиро здивувався. — О ні, Малушо, великі скарби принесли з собою воєводи, що ходили на брань. Тут, чув я, князь дає їм, а також і боярам, що стерегли Київ, пожалування... Воєводи й бояри стоять на Русі, як скелі, нас же, воїв, — множество. Ми — пісок на березі Дніпра.
— Так що ж тобі? — вирвалось з одчаєм у Малуші.
— А що ж мені робити?! — байдуже й спокійно відповів Тур. — Каліка-гридень князеві непотрібен... Лишився тільки рай, та й до нього далеко...
У Малуші на очах заблищали сльози.
— Це ж я винна в усьому, Туре!
— Ні, — одразу ж заперечив він. — Ні ти, ні я — ніхто в цьому не винен. Ми робили тільки те, що мали робити. І я не такий уже й убогий, як ти думаєш! Нині я не гридень, але князь Володимир допоможе мені, я можу, — так велів князь, — взяти собі, як і всі старі вої, шмат землі під двір, древа на хижу... Так я, либонь, і зроблю, — він показав на крутий схил гори, — викопаю отут землянку, над нею зроблю покрівлю, молитимусь... — Тур засміявся, але це був невеселий сміх. — І житиму я, либонь, краще, ніж князь, бо оця дніпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смерті, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму... Адже так, Малушо?
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Князь Володимир немарне говорив Рогніді про свою тривогу — устроївши Русь, він дивиться на захід, думає про дві імперії, які загрожують рідній землі, — про Візантію й Німеччину.
Він не тільки думає, а діє, не дає навіть перепочити дружині, не спочиває як слід і сам, сідає на коня, вирушає на полудень, в землі тиверців і уличів, зупиняється на березі Дунаю.
Це були дні, коли, власне кажучи, вирішувалась доля руського й болгарського народів, — з високої кручі князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де від самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритів, за ними лежала розірвана навпіл, загарбана ромеями Болгарія.
Чутка про те, що руські вої стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це і в Болгарській землі — в Переяславці, Доростолі, Тутракані, Розграді.
Кілька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишені голоси.
— Хто ви, люди? — запитує сторожа в берегах.
— Болгари... До князя руського Володимира. Князь Володимир розмовляє з цими людьми.
— Не маємо сили, княже, не відаємо, чия є Болгарія — наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дітей... Прийми нас на Руську землю, княже.
І йдуть ці знедолені люди в руські землі, до руських людей, які завжди були й будуть їм братами.
Через Дунай перепливають на човнах і добиваються до князя Володимира люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Ніч, на столі горить свіча. Вододимир приймає в своєму наметі.
— Чого прийшли до мене, болгари?
— Єпископ єсмь доростольський, Неофіт, — каже старий, сивобородий, надзвичайно блідий чоловік, на грудях якого висить срібний чеп з хрестом, — до тебе прийшов з усім кліром своїм.
Князь Володимир дивиться на єпископа.
— Отче, не розумію тебе, — одверто каже він. — Я — руський князь, язичник, ти — християнин, єпископ болгарський...
— Але ти і я такожде, княже, люди... Була Болгарія, — він показує на підняту завісу намету, де видно Дунай, береги, кілька вогників на далеких кручах, — нині немає її — ромейська неволя... — По блідому обличчю єпископа пробігає квола посмішка.
— Княже руський! Колись до отця твого в Доростол втік від ромеїв і кесаря Бориса патріарх Даміан, я ж був священиком у нього і разом з ним молився за болгар, князя Святослава, його воїв... Руські люди справедливі, нині ми молимось за вічний спокій князя Святослава.
Дивні теплі почуття викликають ці слова єпископа в серці Володимира.
— Коли пішов звідси князь Святослав, життя в Болгарії зовсім не стало... Імператори ромеїв прокляли патріарха Даміана — так він і помер, нині ми прокляті, нас гонять...
— У вас є інший патріарх, своя церква.
— Митрополит севастійський, що сидить у Средці у коміта Аарона, служить патріарху константинопольському — він не отець нам.
— А митрополит кесаря Романа?
Єпископ Неофіт не відповів на питання князя Володимира, а тільки смутно похитав головою.
— Кесар Роман — недостойний онук Симеона, він приїхав до нас з Великого палацу. Немає Болгарії, немає кесаря — сироти ми, княже, тому й просимо — візьми нас на Русь!
Ні, в Болгарії князю Володимиру немає до кого піти й ні на кого спертись — він велить тиверцям і уличам твердо стояти на берегах Дунаю, стерегти землю, сам повертається до Києва.
2
З літа в літо і від дня в новий день коміт Самуїл готувався до битви з Візантією.
Він знав, що ця битва буде останньою, вирішальною і що після неї Болгарія або з'єднає всі свої племена й роди, стане великою, єдиною, якою була при Симеоні, або ж буде розірвана, опиниться в неволі.
Втім, дужий, свободолюбивий Самуїл не вірив, не припускав навіть думки, що Болгарія може впасти в цій борні. Тисячі й тисячі болгар готові були за першим його покликом взяти луки й мечі, до Самуїла йшли і йшли тисячі слов'ян — втікачів з Пелопоннеса, Фракії, Македонії, придунайської долини, до нього тікали вірмени, грузини, араби, яких імператори гнали з рідних земель і садили в фемах Візантії.
Про боротьбу Болгарії знав, її підтримував і тогочасний світ: Угорщина посилала в Болгарію своїх послів і радо приймала послів Болгарії в себе, німецький імператор обіцяв Болгарії допомогу в боротьбі з імператорами ромеїв. І це не дивно — взаємини між двома імперіями, що однаково прагнули владувати в світі, чимдалі гострішали, і через знатних вірмен, що тікали з Візантії, Болгарія зв'язана була з далекою Вірменією, до Охриди навідувались благовісники — єпископи римського папи.
Єдиним місцем, куди не звертав своїх очей Самуїл, була, либонь, Русь, землі за Дунаєм, але для цього були свої глибокі причини.
У Болгарії достеменно знали, чому, за чиє золото, з якою метою приходив сюди князь Святослав: він не поневолював болгар, не брав з них дані, не забирав у кесаря Бориса корони й не доторкнувся пальцем до скарбів давніх каганів, а, навпаки, залишив Борису корону й скарби, разом з болгарами пішов проти Візантії, бився з Іоанном Цимісхієм на рівнині за Родопами й тримав облогу в Доростолі, заради майбутнього Русі й Болгарії, уклавши мир з Цимісхієм, рушив на Русь, де й загинув у порогах...
Але якщо колись межі Болгарії й Русі сходились на Дунаї, то нині вся придунайська долина й уся Південна Болгарія аж до Руського моря була поневолена ромеями, між Болгарією й Руссю виросла стіна.
На північ від Охриди серед гір височить гора, яку люди й досі називають горою Симеона, там, кажуть, славетний каган-імператор збирав своїх боляр і боїлів, коли хотів радитись з ними перед новим походом.
Це — чудове місце, там з високих полонин видно Пологи на півночі, Овче Поле за Вардаром на сході, Преспу на півдні, Гомор на заході — гори та й гори, ущелини, ріки, темні ліси, хмари, що повзуть і повзуть схилами.
Самуїл любив цю гору, не раз залишав Охриду, прямував з невеликою дружиною ущелиною Чорного Дрина на північ, біля Струга звертав праворуч, піднімався крутими стежками, над якими схилялись сосни й смереки, все вище й вище, доїжджав до полонин гори Симеона.
У вечірні години тут панували тиша й спокій, повітря було таке чисте, що аж світилось, навкруг, ніби на чоті, стояли гори, велике багряне сонце опускалось за Гомор, а ген за ним пломеніли води Адріатичного моря.
— Дивись! Дивись! — говорив Самуїл сину своєму Гавриїлу.