До неї через подвір'я пожадливими кроками йшов гладкий чоловік у білому кітелі і в такому ж білому, з широкими крисами кашкеті.
Це був комендант етапного пункту. Його добре знали етапники, котрим надовго доводилося затримуватись тут, і обминали десятою дорогою. Щодня після обіду він, зодягнувшись у літню парадну форму, прогулювався подвір'ям.
Заклавши руки за спину, стиснувши в них гумову палицю, бродить по подвір'ї, доки не надибає когось із засланців. А надибавши, не допитувався, вихоплював з-за спини палицю і періщив бідного, аж доки той непритомнів. Такий вже полюбився комендантові післяобідній моціон. Зараз був саме час моціону.
— Куди? — показав палицею на пляшку з водою.
— Дитині. Захворіла в дорозі, плаче...
Та комендант не слухав. Вихопивши з тремтячих рук жінки пляшку, кинув об каміння, і його замашна палиця засвистіла. Нещасна жінка .згиналася, підіймала руки, щоб захистити, прикрити голову, але не довго боронилась — після кількох ударів простягнулася, як мертва. Та комендант не припиняв розправи. Підбігши до розпластаного безвільного тіла, почав гамселити чобітьми.
— Що він робить, євнух проклятий? — вигукнув Грабовський і прожогом кинувся до криниці.
— За що б'єш?! — закричав і відтрутив кривдника од нерухомого тіла.
З несподіванки комендант на мить остовпів. Як це! Хто посмів? Весь аж зелений від люті, він лише кліпав очима і брижив вузького спітнілого лоба. Та зрозумівши, що сталося, як дикий кабан, накинувся на Павла.
Не маючи наміру вступати в бійку, Грабовський спритно маневрував. А комендант наступав. Враз схопилися за руки. Довго воловодились, бо комендант, переважаючи силою, поступався перед своїм супротивником вправністю: тільки наляже всіма своїми бебехами, щоб підм'яти під себе, а Павло викрутиться.
Та от Грабовський несподівано зачепився ногою за камінь, що лежав позаду, і комендант навалився на нього.
— А-а-а! — радісно заревів.
Вже простяг руки, щоб запустити їх у Павлів чуб, та раптом почув, як щось міцне, наче обценьки, здавило йому спину. Болісно заскрипів хребет, замакітрилася голова, заметляли ноги.
Грабовський, почувши полегкість на плечах, миттю звівся на ноги, але замість коменданта перед ним стояв велетень без сорочки. Стояв, витираючи руки і посміхаючись.
— Ожигов, — стиснув він руку Грабовському. — Вітаю з вікторією. Перше бойове хрещення в нашому богом береженому Балаганську.
— Розійдись! — гримнув штабс-капітан з чорними вусиками.
— В холодну обох! — зверескнув комендант.
18
— Ну от, обстановка дозволяє познайомитися ближче, — сказав велетень, коли зачинилися двері невеличкої тюрми етапного пункту, і простягнув руку. — Син власної матері, внук рідної бабусі, які живі-здорові і в благоденствії... Випуску 1862 року, фірми Ожигових... Микола. Родився за власним бажанням, без особливих труднощів. Помирати ще не збираюся.
Грабовський подав руку, назвав себе.
— А чому лише матері й бабусі? — поцікавився.
— Тебе дід цікавить? Помер, брат, помер давненько.
— А батько?
— Взагалі ще живе, але для мене... — не закінчив думку, болісно поморщився. Видно було, що питання йому не сподобалось.
— Ти надовго в цю яму? — запитав. Павло показав п'ять пальців.
— ' Я маю на рік більше, але один уже відтоптав. Місяців три спершу жив тут, у бараці, а потім перейшов у містечко. Як засланець. Там, звичайно, трохи краще. А оце сьогодні прийшов сюди, щоб підібрати когось з прибулих до себе на квартиру. Все ж веселіше буде, та й менше коштуватиме. От і підібрав...
Уже перші дні життя в тюрмі обидва відчули, що мають різні характери. Але це не віддаляло, а навіть зближало їх.
Микола Ожигов, цей завжди спокійний, з першого погляду навіть до всього байдужий велетень, був чулою, на диво сердечною і водночас дуже рішучою людиною. Любив літературу, а надто поезію. Він залюбки слухав, коли Грабовський декламував свої або чужі вірші. Сам же знав силу-силенну різних анекдотів і дотепно розказував їх.
Довгі розмови лилися легко, невимушене, а обидва співрозмовники все більше відчували потребу бути разом.
Було й інше, що зблизило Павла Грабовського з Миколою Ожиговим — земляцтво. Виявилося, Ожигов з України. Після розриву з батьком, підполковником, якого ніколи не любив, перейшов на власний хліб. Жив у Луганську, промишляв на перукарстві, а мріяв про медицину. Там і став членом народницької організації. Його цирульня служила місцем явки народників, а сам він найчастіше був зв'язковим. З різними дорученнями доводилося їздити в Петербург, Київ, Харків, Полтаву... '
— І в Харків? — перебив Павло розповідь.
. — І в Харків, — потвердив Ожигов. — Туди їздив найбільше.
— Кого-небудь знав з харківської організації?
— Не дуже багато.
— А Петра Цимбалюка?
— Це той Ціцерон-одчаюга? Чув про нього, але не бачив. Ти його знав?
— Добре.
— Де ж він зараз?
— Повісили, кажуть. Стріляв у якогось чиновника в
Пінську.
...День стояв погожий. Миколу викликали до канцелярії. Повернувся збуджений, радісний.
— Наше, Павле, здається, зверху. Все ніби до цього хилиться. Зараз теж мене розпитували, як, чому, за що лупцювали ми того череваня. Але питали спокійніше, навіть трохи запобігали. Що б воно значило? Казав мені служивий, ведучи назад, що комендант наш ходить понурий. Мабуть, діло пахне ладаном, бо жінка та вже ледве дише. Ну, буде видно. Історія, здається, працює, як любив говорити мій один знайомий, на нас. Не сумуй.
— І не збирався, — бадьоро сказав Грабовський.
— Ми ще повоюємо, ого.
— А в Балаганську е добрі люди?
— Є. Чого коштує один Віктор Краніхфельд. Другий Цимбалюк. Дворянин, офіцер, а хлопець — вогонь. Є й дівчата чудові. Особливо Улановська...
— Евеліна?!
— Шабля, а не дівчина... Ти її знаєш?
— У Харкові разом працювали, писали й друкували відозву в лісовій хатині... Так вона тут?
— Тут. Оце вийдемо звідси, то й підемо до неї.
— Добре.
— Слухай, Павле, а чи не пішов би ти жити до мене?
— З радістю, якщо приймеш. Тільки зі мною прийшов ще один товариш.
— Хто?
— Робітник з Орєхово-Зуєва. Учасник морозовської стачки.
— І його влаштуємо.
...По обіді в камеру завітав посланець балаганського окружного справника. Він назвав себе виборним Молькінської інородної управи.
— Знаєте Надію Сигиду? — запитав Грабовського.
— Для чого це вам? — відповів Павло запитанням.
— Треба, коли питаю.
— Скажіть для чого.
— Дивак ви, та й годі, — потиснув плечима виборний. — Ким вона вам доводиться, та Сигида?
— Та скажіть же нарешті, в чому справа? — втрутився Ожигов. — Чого граєтеся в піжмурки?
— А це, молодий чоловіче, вас не стосується, — наїжачився посланець. І вже до Грабовського: — Бачите, Сигида написала вам листа з Кари. Але карійським політичним каторжникам дозволяється листуватися лише з родичами. То тамошній начальник і питає нашого справника — в якому родинному коліні перебуваєте ви з Сигидою.
Павло аж затремтів од радості — перша вісточка від Надійки.
— Де той лист?
— У справника. То ким ви доводитеся Сигиді?
— Братом.
— Рідним?
— Двоюрідним. Наші матері — сестри.
— Ну, матері нам без надобності. Брат, значить. Отак і напишіть, — виборний подав папір. — Щоб усе було, як велить циркуляр.
* * *
Довжелезна казарма, що вже мовчки готувалася до сну, враз заклекотіла, наче грізна весняна повінь. Темна хвиля тривожно хитнулася над нарами, і за мить коло Грабовського та Ожигова виріс натовп.
— Що сталося?
— Кого постріляно?
— Де?
— Коли?
— Миколо! Павле! — гула казарма, і в цьому гаморі важко було второпати, що трапилось.
— Та замовкніть же! Підійдіть!
Коли галас ущух і люди згуртувалися тісним півколом біля нар, Микола Ожигов почав:
— Слухайте і не перебивайте. Сьогодні ми з Павлом, — він кивнув головою в бік Грабовського, — почули страшну звістку: місяців чотири тому вчинено розправу над політичними.
— Де?
— В Якутську. Тридцять вісім чоловік, засуджених на каторгу, мали вирушити в далеку дорогу, здається, аж у Верхоянськ. Ну, тюремне начальство, як і водиться, нічого не дало каторжникам на дорогу — ні одежі, ні харчів. Люди запротестували: не підемо, мовляв, без того, що нам належить. І віце-губернатор Осташкін "провчив" непокірних: шість протестантів було одразу вбито. Сталося це в будинку якута Монастирьова, де мешкав один з каторжників...
Попритулявшись плечем до плеча, мовчки стояли арештанти — зажурені, насуплені. Кожен обдумував принесену звістку, зв'язуючи її з власною долею. Ніхто з них, закинутих сюди, не може бути певним, що завтра-позавтра його не спіткає те, що спіткало якутських засланців.
Павло Грабовський стоїть поруч Ожигова. Спершу в його уяві поставали якутські події, а потім глянув на темний, як застигла олов'яна хвиля, арештантський натовп. Очі вдивляються, а в голові наче завірюха. Що думають, що почувають зараз ці щодня мордовані люди? Що діється в їх серцях?
Він знає, кожен з присутніх тут має свою власну історію. Не просто біографію, а власну історію гірких роздумів, жагучих поривань, пекучих сумнівів. Вони, ці історії, різні і неповторні. Але скільки спільного, подібного в них!
Йому навіть здається, що це одна історія — строката історія боротьби. Де той розум, що збагне її, складну й переплутану? Де той звитяжець, що доведе її аж до брами щастя? Де той великий митець, що переллє це в слова, звуки, барви?..
Історія...
Ось вони, прості учасники, непомітні творці історії, силоміць зігнані сюди з усіх кінців царської імперії-в'язниці, — обірвані, нестрижені, погорблені, голодні й холодні. Найкращі сини вітчизни! Під рубцями й латками б'ються найпалкіші серця!
Вони прагнули щастя для себе, для народу, хай урозбрід, але пристрасно, забуваючи все на світі, линули до мети. І от схопили їх криваві пазури, підсікли крила і кинули до цієї багнюки.
Прямо перед Грабовським стоїть Віктор Краніхфельд. Безліч латаний-перелатаний офіцерський мундир ще виразніше відтіняє вроду схудлого, змарнілого обличчя, білизну шовкового чуба, гарячий блиск карих очей. Стоїть наче за рідкою пеленою туману. Погляд його блукає десь далеко-далеко.
Біля Краніхфельда — Володимир Іванович. Давно не голена срібляста борода, довгі, пожовклі від цигарки вуса та кошлаті брови приховують поморщене лице ткача. Тільки чорні очі палають бадьорим вогнем. Вкриті товстими бурими жилами руки стискають козирок картуза.
А он, трохи далі, похилив голову юнак з розкосими очима.