Зауваживши чужих мужчин, вони соромливо затулилися.
– Ну, ну, без цього, – прикрикнув Жожо. – Самі просили, щоб когось привів. Загалом, знайомтесь.
– Маріам, – вклонилася старшенька.
– Лейла…
– Бубу...
Обормоти назвали себе..
– Селім надовго поїхав? – спитав Жожо.
– До завтрого, – відповіла за всіх Маріам.
– Ну й гаразд. А тепер – раз-два! Старого вина! чебуреків! шербету! рахат-лукуму! І щоб весело!
Дівчата зі сміхом закрутилися, постелили на підлозі килим і завалили усяким їством.
– Ну як? – підморгнув Жожо Обормотам. – Подобаються?
– О'кей!
– Я ж казав. Тоді гроші на бочку – і я пішов.
Обормоти заплатили йому решту, і той зник.
Брати посідали по-турецьки і потягли носами: давненько ж не чули вони таких пахощів! Тим часом дівчата налляли братам вина і піднесли піяли.
– Аллах акбар! – молитовно звели догори руки ті і сьорбнули чудовий напій. Старе вино мов розіллялося по тілу. Стало зразу весело й безжурно. Дівчата пригубили й собі.
Трохи сп'янівши, Обормоти завели "Посіяла огірочки", а дівчата якоїсь татарської. Випили ще по піялі, потім ще. Після третьої піяли всім зробилося не просто весело, а аж куди твоє діло як весело. Дівчата соромливо зняли шальвари і скинули сорочки. А позбувшись того мотлоху – закрутилися в танці. Після цього Обормотам, звісно, нічого іншого не залишалося, як наслідувати їх приклад. І зразу Іван опинився в обіймах Маріам. Петро – Лейли, а Микола – Бубу.
Після трирічного голодування Обормоти доказали себе з найліпшого боку, і дівчата дістали в достатній мірі те, чого прагнули. Кожного разу, коли спалахували Обормоти, спалахували і дівчата, і не можна було визначити, хто більше спалахував. Невідомо, – як довго тривав би той екстаз, коли б знадвору раптом не заревіло:
– А, гяури! до моїх жінок?! шайтан! зараз буду голова різав!
Тут з усіх екстаз мов вітром здуло. Дівчата крикнули "ой!" і кинулися до своїх шальварів, Обормоти враз ускочили в штани, але, і тих, і тих затрясло, мов у лихоманці. А в сінях уже загриміли одні двері, а за ними й другі.
– Тікайте! – заверещала Маріам.
Та Обормотів не треба було підштовхувати. Вони кулею вилетіли один за одним через вікно. ї вчасно. До кімнати з величезним іржавим ятаганом увірвався Селім, ображений чоловік трьох своїх жінок, він же голова місцевого госпу. Людина передова, але з деякими патріархальними звичками,
– Де гяури? – блиснув він налитими кров'ю очима. Мабуть, чортові сусіди вже понаплескували йому.
– Гяури де? – загасав по кімнаті голова.
– Які гяури? – знизала плечима Маріам.
– Які?! Оті, що тут моє вино розпивали, шайтан ти баба! – підкинув він ногою піяли.
Заперечувати щось було даремно. Докази валялися на підлозі. Селімові жінки стояли, соромливо опустивши вїї.
– А, шайтанське плем'я! – заревів Селім, кидаючись на своїх жінок, щоб хоч на комусь зігнати злість. – Зараз буду всім голова різав!
– Но-но! – раптом відважилася Маріам. – Дивись, щоб я тобі тим ятаганом оте невдале місце не відтяла. Набрав трьох жінок, а ні одній ладу не дасть! Шкапа ти миршава! Ну, підійди тільки – піду в райком, одразу з голови злетиш. Багатоженець чортів! Геть!
Голова на мить остовпів, ошелешено вирячивши очі на розгнівану жінку.
– Як? – нарешті прохрипів він. – Проти шаріяту? Ти чуєш, Алла? Та я з усіх вас трьох зараз чебуреки пороблю!
Очевидно, перспектива перетворення на чебуреки не зовсім прийшлася до смаку Селімовим жінкам, бо всі. троє – Маріам, Лейла і Бубу – накинулися одностайно на свого нездалого мужа, вирвали іржавий ятаган і добряче наштуркали під боки.
Після цього Селім, чоловік трьох жінок, він же госпівський голова, тяжко заплакав гіркими сльозами. Це було все, що він міг у цьому випадку вдіяти.
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ. Апофеоз Обормотів
Обормоти бігли з Селімового будинку зі швидкістю сорок кілометрів за годину. Бігли не озираючись і втягнувши голови в плечі, бо їм так і здавалося, що ось-ось устромиться в шию Селімів ятаган. Бігли наввипередки, хто скорше. Перли через городи, якісь, роги, баюри, кущі, з пагорба на пагорб, аж поки не злетіли в Казань – і тут тільки зупинилися, та й зупинилися тому, що трапили на знак "Проїзд заборонено".
– Ну як? – глянули вони один на одного і весело розсміялися.
Обормоти не були позбавлені почуття гумору.
– Здорово ж ми, га?
Обормоти пішли на берег Казанки*, почистилися, лягли на мураві й замислилися.
– Що ж робитимемо, братва?
Після довгих міркувань вирішили Обормоти їхати просто в Семипалатинські степи, подалі від цивілізації, яка набридла їм донесхочу. А в тих степах, як у канадських преріях: "хорошо в степі скакать, вольним воздухом дишать"*.
Для початку і зупинитися є де – у Бастамаку* жив шофер з непристойним прізвищем, той, що гепардика колись Обормотам подарував.
– Збудуємо хату і займемося господарством, – підсумував старший Обормот.
– Рибу ловитимемо.
– Таж там річки нема. Пустеля.
– Ще ліпше: на зайця з соколом полюватимемо, по-казахськи.
Купили Обормоти квитки до станції Жангиз-Тобе* і рушили. Могли б і літаком, та економію наганяли.
Їдуть Обормоти день, другий їдуть, і на душі обормотівській такий спокій, така нірвана – що ну. Тільки у вікна глипають, як проносяться мимо розлогі казахські степи. Вже не тільки кацапи чи хохли, вже й казахи у вагоні снують, по-своєму щось лопочуть, а якщо лаються, то тільки по-московськи. Сильніше виходить. І, чути, Немудрят лають, що буцімто казахів атомом позаражали, бо бомби атомні в степу випробовують*. І знову гил-гил, нічого не зрозумієш – мабуть, щось хвалять, бо якби лаяли, то по-московськи.
Минув, мабуть, тиждень, поки Обормоти дібралися до станції Жангиз-Тобе. Вилізли, огледілися, посвистали. Сумнувато. Та раз приїхали, то – не пищати, по-макаренківському*. Ходять Обормоти, розпитують, як до Бастамака дістатися.
– На Карапул їдьте, звідти враз дістанетеся, – кажуть їм шофери. Он якраз машина туди.
Домовилися з шофером Обормоти, сіли, поїхали. А навколо чи то степ, чи пустеля – не добереш. Рівнина та обрій, рівнина та обрій, – і отак увесь час. Травичка суха, саксаул, і хоч би тобі щось путнє. Де вже тут зайця полювати. Самі ящірки та павуки. Нудьга. Обормотам навіть паскудно стало. Зауважив те старшій, підтягнув ремінець і каже:.
– А ну, братва, гаркнемо обормотівську, бойову!
І гаркнули Обормоти так, що аж луна степом пішла:
Обормоти, вперед давай!
Обормоти, не відступай!
Обормоти, в сурми грай!
Обормоти, трощи, ламай!
Навіть шофер вистромився з кабіни, зиркнув нагору – кого ж то він везе?
У Карапулі застрягли Обормоти – ні туди ні сюди. Нема машин на Бастамак, – хоч що хоч роби. Сидять Обормоти день, сидять другий, ночують де трапиться, бо навіть ночівлі путньої нема. Переспали в якійсь чайхані – блохи ледве не заїли. Злі стали Обормоти – не те що на чужих, один на одного вже скоса дивляться. Бачить старший Обормот, що падає дисципліна, і каже:
– Знаєте що? Давайте пішки топати. І веселіше, і все ж ближче до Бастамака.
– Ура! – крикнули Обормоти і, натягнувши рюкзаки на плечі, залишили Карапул.
Іти – сама насолода. Сонечко, Вітерець, небо туди, небо сюди, і степ в усі боки. Важкувато, правда, та в Арґентині ще заїкуватіше було. Згадали тут Обормоти далеку Арґентину і, правду кажучи, трохи сумно стало. Хороша річ Країна Чудес, та й арґентина не остання. От якби там країнчудесівські порядки – хоч сьогодні туди майнули б....
І, згадавши Арґентину, заспівали Обормоти:
Де ноче ен Архентіна алехада*...
Топають Обормоти день, топають другий, а навколо все те ж: рівнина, степ, сонце. І хоч би яка оселя.
– Так можна збочити чортзна куди, – бубонить молодший.
– Якщо, вже не збочили, – завважує старший.
– То вже було б зовсім паскудно, – резюмує середульший.
Зупинилися Обормоти, роздивляються навколо: туди степ, сюди степ. Поки йшли, воно ще ясно було, а як покружилися, то зразу втратили всяке поняття, в який бік Бастамак. Покрутилися отак Обормоти, перезирнулися, почухали потилиці та уклалися спати –. саме сонце сіло. Ранок покаже – що і як.
Сплять Обормоти і навіть не сниться їм, що майже поруч, за кілька гін від них, не спить Півтораівана, схилившись разом з генералами біля миготливого пульту. Місяць тому він одержав призначення на цей секретний атомний полігон як представник Органів. Великий розвідник був у зеніті своєї слави. Сідниця його прижилася, і тільки синій рубець нагадував йому про сунженські події. Майор Дзюба вперто йшов угору щаблями кар'єри.
– Перевірити готовність, – вивів Дзюбу із задуми чийсь голос.
– Готовність перевірено.
– Безпека?
– Пости на місцях, – відповів Дзюба.
– Прошу звірити годинники...
Усі глянули на годинники.
– Увага! – пролунало в динаміку.
– Контакт!
І голос у динаміку почав відлічувати секунди:
– Двадцять... дев'ятнадцять... вісімнадцять...
Генерали зайняли свої місця біля перископів...
Десять... дев'ять... – лунало з динаміка.
Великий розвідник скоса подивився на напружені обличчя присутніх. У таку хвилину завжди можна виявити по виразу фізіономії ворожого аґента. Та вирази в усіх були майже однакові, і Дзюба заспокоївся. Свій обов'язок він виконував на найвищому рівні професійної ретельности.
– Три.... дві... одна... Пуск!
Над рівниною, вдалині, шугнуло в чорне небо полум'я. Шугнуло і звисло мухомором над передранковим степом.
На тому місці, де спали Обормоти, не залишилося нічого. Обормоти сублімувалися і зникли, мов їх і не було...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
... а історія продовжувала свій біг...
____________________________________
15. I – 28. II 1966 р.
Кубань, станиця Кирпільська.
ДІЯЛОҐ
– Намудрагелив же ти, чоловіче, бодай тебе качка копнула!
– Соромливо мовчу…
– Якісь три дурні...
– Власне, один. Один був дурень. Такий собі сеньйор з Арґентини. Ту кумедну історію мені оповіли в Іванкові, що біля Скали-Подільської*.
– І збудило уяву?
– Збудило. А потім – ейдетизм*.
– А що воно таке?
– А хороба його зна. Зазирни в довідник. І став увесь той типаж ніби перед очима. Хоч помацай. А в Розу Шаланду навіть закохався. Бігме. Моторна молодичка.
– А чого туди трапив Остап Бендер?
– Без Остапа Бендера наше суспільство не існує.
– А Швейка нащо упхав?
– Швейк – безсмертна особа.
– Там іще пан Нікодим Дизма.
– Щодо пана Нікодима, то в мене перед очима стояв Димша у тій ролі*, а не персонаж з Долєнго-Мостовичевого роману.
– Господи, а ті драматичні кавалки...
– Се ля ві, як кажуть французи.